20 000 років під кригою - Йокаи Мор. Страница 3

Та, можливо, не тільки поведуть, але й повезуть!

Можливо, вдасться їх запрягти до саней, як запрягають собак, і ми помчимо тоді з швидкістю поїзда!

Щоб здійснити цей план, потрібно бути непоганим дипломатом. Бо коли людина має справу з ведмедями, то найперше мусить подбати, щоб вони повірили, що людина піклується про них, про їхній добробут, а не керується корисливими інтересами.

Головне, треба було навантажити сани (на цих санях експедиція здійснила шістдесятиденну подорож у напрямку до Північного полюса) всім необхідним для реалізації моїх планів. А на кораблі було що взяти. Мав я клопіт з цікавістю моїх нових друзів, бо вони кидалися на кожний новий предмет. Марципан за будь-яку ціну хотів розкусити зубами прилад для вимірювання висоти небесних тіл. Певно, думав, що то великий горіх. Але коли я виніс телескоп, ведмеді розбіглися хто куди. Марципан з переляку забрався аж на верхівку щогли. Бідна Бебі дарма гналася за ним — видертися на щоглу не змогла, бо їй перешкоджали зимові рукавиці. Коли все було навантажене, довелося міркувати, як рушити з місця.

Відомо, що корабель «Тегетгоф» застряв у верховинах великих криг, заввишки з гору. Корабель стирчав носом догори, і палуба утворила схил, по якому легко можна спуститися на санках. Від корабля до підніжжя льодової гори вже були прокладені вузенькі доріжки. По них не важко вести санки, тільки треба, щоб хтось сидів спереду й кермував ногами.

Я знав, що ведмеді, як і мавпи, всім цікавляться, все наслідують, і тому був переконаний, що коли почну спускатися на санках з корабля, то мої співвітчизники зразу ж теж посідають у сани. Так і сталося. Тільки-но сани рушили, як на першому ж повороті за кораблем у них уже було повно ведмедів. Володар сидів позаду мене, схиливши голову на моє плече, а Бебі аж мурчала, захоплюючись швидкою їздою.

На рівнині сани зупинилися. Володар подумав: це тому, що набралося забагато пасажирів, і кількома ляпасами зігнав з саней своїх підданців.

Я стежив, котрий саме ведмідь діставав ляпаса від Марципана. Того і я хапав за вухо, брав нагайку і добре нею шмагав. Коли ведмідь смирнів, я одягав йому на шию упряж, у яку звичайно впрягають собак. Так мені вдалося впрягти у сани вісьмох чудових ведмедів. Я плигнув на сани, ляснув батогом, і вісімка вихором помчала нас льодовим полем. Король від радості аж ревів, а Бебі підстрибувала в санях і задоволено скавуліла.

Решта ведмедів бігла за нами — хто наввипередки, хто позаду за саньми — немов почесна варта.

Мої сподівання, що ведмеді домчать сани до своєї домівки, справдилися. З швидкістю двадцять англійських миль на годину ми наближалися до миса Ціхі. Це добра прикмета. Виходить, що скарби Землі Франца-Йосифа лежать на угорській території.

При чудовому північному сяйві ми прибули до розкішного крижаного палацу, вхід у який був на високому стрімкому схилі. І тут саме якнайкраще відзначилися мої коники: тільки вони могли видряпатися на цю крижану гору — іншим тваринам це було б не під силу.

На схилі гори чорніла висока, в ріст людини, печера. В таку печеру і сани можуть увійти. Вторована стежка, що вела далі, підтвердила мої здогади про те, що наш поїзд наближається до табору всього ведмежого племені. А коли я глянув з гори в сусідню прірву, то переконався, що знайшов місце, яке шукав. На дні цієї прірви лежали кучугури обгризених кісток первісних тварин. Між ними я впізнав кістяки первісного зубра й північного оленя.

Та перед тим, як увійти в печеру, зробімо невеличкий відступ і з'ясуймо, як виникла ця печера, як потрапили до неї первісні тварини.

Мамонтів знаходили в кризі Льодовитого океану. Але відомо, що цей первісний слон жив у тропічному поясі й живився травою. Тут же тільки лід, трави немає. Отже, виникає питання: як потрапив мамонт у лід, або як насунувся лід на мамонта?

На це нелегке запитання я відповів так.

В часи пліоцена (Plyocene) кора Землі ще дуже коливалася — то піднімалася, то западала. Та й у пізніші часи помічали коливання земної кори в Пуццуолі. В цьому італійському містечку храм Юпітера спочатку поринув у море, а потім піднявся з нього. Морські тварини, що проникли між мури, були доказом того, як глибоко опускалася церква в море. При опусканні земної кори налякані тварини шукали порятунку й тікали на ту частину Землі, котра здіймалася найвище. Інстинктивно ховаючись від жахів, що коїлися на поверхні Землі, тварини забиралися в гірські нетрі.

Отже, ми вже з'ясували, яким чином звірі потрапили в печери. Але як навалився на них лід?

Зараз з'ясуємо й це.

Від поштовхів земна кора в багатьох місцях тріснула — в ній виникли щілини, через які з надр землі пашів огонь. Морська вода, заповнюючи ці щілини, враз почала випаровуватися. А фізика нас вчить, що коли рідина дуже швидко перетворюється на пару, то втрачає багато тепла, охолоджується й замерзає. Хто хоче в цьому переконатися, хай побуває на фабриці штучного льоду. Там лід виготовляють саме за допомогою гарячих печей.

Отже, в щілинах земної кори, внаслідок раптового випаровування, вода перетворилася на лід.

При коливанні підняті частини земної кори раптом опустилися; печеру залило водою і затопило всіх тварин, що шукали тут порятунку. А що далі? Як потрапили ці тварини із гарячої смуги в край вічних льодів?

Відомо, що лід легший за воду. Потрапивши до щілин у земній корі, лід не дав землі, що лежала на ньому, затонути в морі, а підняв її на собі. Так виник плавучий острів. Ми знаємо також, що в океані з півдня на північ тече сильна течія. (Вона в давні часи була ще дужча, ніж тепер). Ця течія підхопила наш плавучий острів і понесла його на північ. Тут, між кригами Північного Льодовитого океану, цей острів застряв. Таким чином і потрапили сюди мамонти разом із своїми печерами. Я вже давно був переконаний, що цей острів лежить на хребті велетенської криги, що під цією кригою вирує бурхлива глибина моря. Дальші події яскраво довели, що це не догадка, а справжня дійсність.

Та вернімося знову до нашої печери.

Вхід в неї оберігав старий ведмідь. При нашому наближенні він подав знак тривоги. Знявся шалений рев не тільки в печері, а й зовні. З печери вирвався гурт ведмежат; Бебі з володарем зіскочили з саней, а молоді, певно, впізнавши прибулих, радісно підстрибували й витанцьовували навколо них. Я залишився сам на санях і вже почав було тривожитися, чи успішно закінчиться моє надто сміливе починання, — адже печера повна ще не приборканих ведмедів. А запряжені вісім ведмедів летять прямо в пащу печери, і я ніяк не можу їх зупинити.

Майнула проста, але щаслива думка — треба негайно ж запалити мою ацетиленову лампочку. І так, з сліпучим світлом, ми влетіли в печеру.

Успіх був надзвичайний. Побачивши сяйво, не тільки мої вісім ведмедів сіли навпочіпки, але й увесь гурт у печері налякано замовк, зіщулився, шукаючи захисту, ховаючись по темних закутках.

Мене також заворожило те, що я побачив.

Я опинився немовби у велетенському храмі, вищому за церкву Святого Петра в Римі. Стінами, стовпами, стелею та підлогою цього храму був блискучий лід. При світлі моєї лампи здавалося, що вся ця будова — срібна, а затінені місця в ній блищали смарагдом і ультрамарином. З височенної стелі — як глянеш, то паморочиться в голові — звисали крижані химерні бурульки, долі можна було розгледіти аркади чудернацьких склепінь, а вгорі, немовби мережаними карнизами, обіймали печеру незвичайно високі галереї. Посередині печери була прірва, од якої аж голова йшла обертом. Її перетинала кришталева крижана доріжка, схожа на Чортів міст. Задню стіну закривали сліпучобілі заслони з крижаних бурульок, кожна з яких завбільшки з смерековий стовбур. У глибині печери стояв, наче на вівтарі, велетенський ідол — обгризений скелет прадавнього слона.