На білому світі - Зарудний Микола Якович. Страница 3

2.

Якщо ви будете їхати старим Сквирським шляхом на Кам'янець, то обов'язково потрапите в Косопілля. Тільки, розмовляючи з жителями цього районного центру, не називайте, ради бога, його селом, бо наживете ворогів. Яке вам село Косопілля? На головній вулиці стоять кілька двоповерхових будівель, а до чайної від райвиконкому навіть вимощено тротуар, хоч по ньому майже ніхто не ходить, бо вузенький. Косопільчани по асфальтовому шосе ходять, перетворюючи його вечорами і по неділях на бульвар для прогулянок. Під'їжджаючи до Косопілля, на обочинах дороги ви двічі прочитаєте: «До міста Косопілля 5 км», а потім: «До міста Косопілля 3 км». У коловороті величезний плакат зустріне вас: «Ласкаво просимо до міста Косопілля!» Так що, будь ласка, не називайте його селом, бо жителі цього славного районного центру скептично ставляться навіть до таких міст, як Жмеринка чи Бердичів.

На центральнім майдані міста побачите карту району. Місцевий художник намалював її просто на глухій стіні комбінату побутового обслуговування, не шкодуючи фарби. Села позначені звичайними червоними кружальцями, річки і ліси — голубі, дороги — чорні. Всю ж свою фантазію художник вклав у зображення адміністративного центру, відвівши йому значну частину площі. З голубого туману випливають контури якихось заводів, майданів і палаців. І хоч такого не існує,— однак напис стверджує, що це і є Косопілля…

Рівненька смужечка на карті тягнеться від Косопілля аж до краю стіни, до самісінької ринви. Під маленьким кружальцем напис: «Сосонка».

Але якщо ви забажаєте попасти в Сосонку, то не дивіться на карту, бо все одно не доїдете: цю смужку провів сам художник — такої дороги ще нема. Краще запитайте якогось корінного громадянина міста, хоча б оцього, що йде з маленьким чемоданчиком.

— Скажіть, будь ласка, як проїхати до Сосонки?

— А навіщо вам?

Поки розповідаєте про мету вашої подорожі чоловікові з чемоданчиком, біля вас зупиняються ще кілька перехожих.

— Вони хочуть їхати до Сосонки,— пояснює новоприбулим чоловік з чемоданчиком.

— А чого ж, можна…

— Біля чайної беріть гаття — і до заводу…

— До якого заводу? — питаєте.

І тут вас знімають на сміх. Невже ви не знаєте, що в Косопіллі є цукровий завод?! Правда, він не в самому місті, а за вісім кілометрів звідси, але зветься Косопільський цукровий комбінат!

— То, може, вони («вони» — це ви) не знають, що у нас є і маслозавод? — єхидно мружить очі рум'яна молодиця, кивнувши головою на велику хату з високою тоненькою трубою.

Отож тільки тоді, коли ви вислухаєте вичерпні розповіді про індустрію та навчальні заклади (дві школи, торговельно-кооперативний технікум) Косопілля,— зможете продовжувати свій шлях до Сосонки. Хоча ні, пробачте, вас ще поведуть на зупинку таксі. Ось вона, бачите! Жаль, що ви не застали «Волги», розмальованої акуратними шашечками: таксі — в розгоні! Хай вас не бентежить, що таксомоторний парк Косопілля складається з однієї машини, але він є!

Тепер уже можна їхати до Сосонки, якщо вам, звичайно, не треба цибулі або яєць,— дуже дешево можете купити на базарі.

До Сосонки тринадцять кілометрів петляєте польовою дорогою, через ліси та переліски, вбрід переїдете через річку Русавку, потім зупинитесь біля старого вітряка — і Сосонка перед вами.

Сосонка — невелике село. Рядочком хат воно притулилося до лісу, вперлося городами та садками в обидва береги Русавки, а потім, коли йому стало тісно,— пішло собі на горби… Цю, нову, частину села назвали Висілком. Хати на Висілку були більші, вищі, хизувалися шиферними, а то й залізними дахами і верандами. Стара Сосонка заздро дивилась на Виселок маленькими віконцями з-під почорнілих стріх. Зате висільчанським садкам да-а-леко до старих сосонських!

В центрі села, як і годиться, стояла крамниця, силосна вежа і довга приземкувата хата — сільрада та правління колгоспу «Рідне поле». Одним словом, Сосонка не заслуговувала більшого кружальця на карті Косопільського району, ніж воно було намальоване.

І коли приїжджав у село хтось з району чи з області, то й показати було нічого. Тоді прибульця водили за Висілок, на ферми. Приміщення ферм у знавців не могли не викликати захоплення. Кам'яні споруди корівника, свинарників та конюшні, хоч і не були вершиною архітектури,— вражали своєю міццю. Нині сущі в колгоспі свині і корови могли бути спокійними: навіть через сто років їх потомству не загрожувала небезпека залишитись під небом.

Зсередини корівник і свинарники облицьовані кахлями. Правда, за останні роки плитки потемніли від гною та пилюки, але кахлі служили красі. Свого часу сосонські ферми описувалися в газетах, друкувались їх фотографії, звичайні й кольорові, в журналах. Ці ферми років зо два протримали в президіях нарад і всяких зборів голову Семена Федоровича Коляду. Минав час. Коли почали укрупнювати колгоспи, Сосонку приєднали до Яворецької артілі і про ферми забули. Потім розукрупнювали, і Сосонку виділили в окремий колгосп. Потім знову хтось в районі замислився над долею «Рідного поля» — і артіль приєднали до городищенського колгоспу імені… зараз цей колгосп зветься «Вперед». Через два роки голова колгоспу «Вперед» рішуче заявив, що сосонська бригада тягне господарство назад, і тоді «Рідне поле» знову стало колгоспом села Сосонки.

Правда, ходять чутки, що в цьому не останню роль, не без вигоди для себе, відіграв Семен Федорович Коляда, бо дуже хотів знову стати головою. Але навіщо нам прислухатись до якихось розмов, коли ми можемо взяти протокол загальних зборів і прочитати виступ самого Семена Федоровича.

На сторінці третій протоколу секретар сільради Олег Динька чорним по білому написав:

«Далі виступив Семен Федорович Коляда і сказав, що він морально переживав, що наш колгосп ішов не вперед, а навпаки — назад. Він висловив думку, що правда торжествує, бо зараз знову буде існувати колгосп в селі Сосонка, якому він на різних етапах розвитку віддавав енергію і нерви. Якщо шановні товариші колгоспники оберуть Семена Федоровича на голову, то не пошкодують. Тов. Коляда зобов'язався вивести артіль на третє або на перше місце у зведеннях і розвести демократію. Хоч наш колгосп невеликий, але ми можемо показати всім. Тов. Семен Федорович Коляда запевнив уповноваженого і зачитав список членів правління. (Список додається). За товариша Коляду Семена Федоровича проголосували всі одноголосно. Проти було 23 несвідомих колгоспники і бригадир Ничипір Сніп».

Протокол підписаний головою зборів та секретарем, і тому у нас нема ніяких підстав вірити всяким чуткам, які ставлять під сумнів добрі наміри шановного Семена Федоровича.

Після цих зборів Семен Федорович поїхав у Косопілля, замовив печатку та вивіску артілі «Рідне поле» на склі, і її урочисто прибили на стіні контори. Вивіска була велика, червоне скло аж очі вбирало. Голова сільради Макар Підігрітий не міг цього простити Семенові Федоровичу, а тому зразу ж і собі поїхав до районного центру та замовив для сільради ще більшу вивіску. Так що тепер по обидва боки дверей є дві червоні вивіски.

Правління колгоспу займає одну велику кімнату і комірчину — кабінет голови. Велика кімната — це бухгалтерія. Тут повновладним господарем є Леонтій Гнатович Горобець.

Леонтій Гнатович — людина скромна, ввічлива, дуже працьовита і чесна. Він навіть до своєї дружини Христі, коли вона приходить до бухгалтерії, звертається на «ви». Горобець читає всі газети, які тільки надходять у село, знає прізвища всіх прем'єр-міністрів і столиці країн світу. Його Христина Савівна — огрядна і ще досить гарна. Скільки їй років, ніхто не знає, бо паспорта нема. Христина Савівна стверджує, що сорок шостий. Але чому ми повинні доскіпуватися, скільки їй років? Коса у неї чорна, і щоки ще грають рум'янцем.

У родині Горобців панував повний матріархат. До речі, ця суспільна формація ще розквітає у нас на Україні, і в деяких випадках це не так і погано… Доля привела Леонтія Горобця у Сосонку десь восени сорок шостого року. І, власне, не доля, а сама Христина. Була тоді вона незаміжня, бо з чоловіком розійшлася ще перед війною і не думала про себе всі ці роки, коли світ палав у вогні. Та ось почали солдати повертатись додому — все комусь радість, а їй же чекати нікого. І ніхто не знав, скільки горя було та гірких слізу старенькій хатині над ставом. Невже отак усе життя пройде в самотині, без щирого слова, без дружини? Хоча б яка шинеля чи фуфайка висіла на гвіздку біля дверей, хоча б хто начадив міцним самосадом, та випив чарку коли, та обняв… Ніхто й порога не переступить. Удівці — і ті до дівчат старостів засилають, а молоді й поготів. Але не така була вдача в Христини, щоб скоритись. Якоїсь суботи наперекір долі взула хромові чоботи, накинула тернову хустку і пішла в Косопілля, на ярмарок.