На білому світі - Зарудний Микола Якович. Страница 34

Степка прикручує гнота і одним рухом зриває з себе сорочку. Потім навшпиньки, боячись самої себе, підходить до дзеркала. Так, це та дівчина, з картини, тільки у неї руки не були схрещені на грудях. Опустити руки? Ну хоч одну… Степка опускає руки… Невже це вона?

Іспанська дівчина в альбомі двічі перевернулась на своєму ложі — вона заздрила Степці з України.

*

Полікарп Чугай повертався додому, коли вже розвиднялось. Поки привіз дрова та скинув, вже час було їхати і по солому. А оце поставив коней та й іде собі вулицею. Біля своїх воріт помітив якийсь напис на снігу. Прочитав великі, рівні літери — «Степка»… А далі… Кров ударила в обличчя Полікарпові, він аж похитнувся. Далі вже, мабуть, чиясь інша рука поспішно дописала коротке чорне слово ганьби. Хто, хто міг назвати так його Степку? За віщо? А що, коли вона?.. Ні! Ні!

Полікарп вдерся в хату і прохрипів:

— Горе моє, горе… Іди поглянь!

Степка дивилась переляканими очима на батька і не могла збагнути, що сталось.

— Чого ти, батьку?

— Там, біля воріт, написав хтось…

Степка накинула кожуха і вибігла на вулицю, але нічого не могла прочитати, бо Максим Мазур геть усе затоптав своїми чобітьми.

— Що там було написано, Максиме? — тривожно запитала дівчина.

— Та якийсь дурень моє ім'я нашкрябав,— промовив Максим.— Що снилось, Степко?

— Поле снилось.. Чорне… А ти ж куди так рано?

— Та послали тато в Косопілля. Там книжки їм по пошті з Києва прийшли, то дядькові Михееві тяжко буде нести. Бувай здорова!

— Що? — зажурено подививсь на дочку Полікарп, коли вона прийшла до хати.— Бачила?

— Нічого я не бачила. Сказав Максим, що там хтось написав його ім'я. Хай собі пишуть…

— А мені привиділось, така голова стала. Ти, Степко, лягай, поспи… А я…— Полікарп з вдячністю подумав про Максима. І справді, навіщо Степці оте читати? Треба було йому мовчки затоптати ту ганьбу і нічого не говорити дочці.

*

Вранці Галина з Васьком перенесли всі дрова у сарай. Буде тепер чим палити.

— Бачиш, який дядько Полікарп,— роздумував Васько.— А кажуть — вовкулака.

— Він добрий, Васю.

Прибравши в хаті, Галина взяла три карбованці і подалася до Чугаїв.

— Здрастуйте, а де Степка? — привіталась.

— Пішла до кооперації солі купити, зараз вернеться. Сідай, Галю,— Полікарп підсунув стільчика.

— Я хотіла вам, Полікарпе Васильовичу, подякувати,— зніяковіла дівчина,— візьміть.

— За що мені дякувати?

— Та за дрова… Ось вам,— Галина поклала на стіл гроші,— Платон приїде, то ще дасть…

— Які дрова? Ти щось, дівчино, плутаєш. Я нічого не знаю.

— Та ви ж вночі привезли і носили.

— Не знаю, не знаю… І гроші ці забери, бо тут щось не так, Галю. Може, хтось і привіз, але не я…

Так з грішми і прийшла додому Галина.

— Не взяв,— сказала Васькові,— навіть не признався, що він привіз.

Підвечір Галина зібралась іти в Косопілля, аби рано не поспішати.

— Обід, Ваську, я вам приготувала на три дні, у коморі стоїть. Скажеш Платонові, щоб одягався тепло. І ти не бешкетуй, не маленький.

— Знаю. Дивись, Галю, хтось приїхав до нас! — виглянув у вікно Васько.

Справді, машина зупинилась біля їхнього двору, і незнайомий чоловік ішов до хати. У сінях довго обмітав ноги. Галина відчинила двері:

— Здрастуйте.

— Приймаєте незваного гостя?

— Заходьте, будь ласка.

— А я вас знаю,— сказав Васько, протягуючи руку.— Ви — Мостовий. І ви у нас ночували.

— Повна інформація,— посміхнувся Олександр Іванович.— А ви, напевне, Галя — Платонова сестра.

— Так…

— А де Платон?

— Поїхав до Вінниці. Взавтра має повернутись.

— До Вінниці? — перепитав Мостовий.— Це добре…

— Він до Наталки поїхав,— уточнив Васько,— до тієї, що на карточці…

— Бачив. А ви ж куди, Галино, збираєтесь?

— До Косопілля. Я вчуся там.

— То я вас підвезу.

— Спасибі.

— А ти, Васю, як приїде Платон, передай, щоб подзвонив мені,— виходячи з хати, сказав Мостовий.

Галині було незручно, що секретар райкому несе її мішечка з картоплею, і хотіла забрати, але Мостовий не дав. Відкрив перед нею дверцята машини і сам сів за руль.

Біля контори колгоспу Мостовий побачив Коляду, загальмував.

— Як поживаєте, Семене Федоровичу?

— На посту,— підбіг Коляда. Він потиснув руку Мостовому і Галині.— Це ж ви що, на прогулянку зібрались?

— Був у Явірці і заїхав по дорозі. Гайворона хотів побачити.

— Так, так,— посміхався, зиркаючи на Галину, Коляда.— Неділя, одним словом… Може б, до мене завітали?

— Дякую, з учорашнього дня вдома не був.

— Не знаю, чи з такою дівчиною і доберетеся швидко,— сказав Коляда і злякався своєї дотепності.

— Це вже наша турбота, Семене Федоровичу. До побачення!

Коляда лаяв себе за недоречний жарт.

*

Не любив Полікарп Чугай довгих зимових вечорів. А коли ще й роботи не було, то вони тягнулись для нього вічність. Якби ж хоч Степка вдома посиділа, було б з ким словом перекинутись. Пішла на ферму, а звідти до клубу побіжить. Хіба втримаєш? Вийшла дівчина з-під його волі. І єдине, чого найбільше боїться Полікарп,— це щоб не пішов людський поговір про його дочку.

Полікарп згадує Марту. Ще не було такого дня, щоб він не подумав про неї. Хіба забудеш, коли перед очима Степка,— як дві краплини схожа з обличчя на свою безпутну матір. Це вже одинадцять років минуло, як вони втекли з Ладьком. І не з'явилась, не нагадала про себе дочці, навіть тоді, коли Степка жила з бабунею. Кілька разів збирався Полікарп написати до всесоюзного розшуку, але так і не написав. Навіщо? Щоб роз'ятрити стару рану чи для помсти? Степка ніколи не говорила з ним про матір, наче тої і не було ніколи в цій хаті.

Полікарп засвічує ще одну лампу і ставить у другій кімнатці. Хай світяться вікна, щоб не була такою похмурою для людей його хата. А може, хто зайде на вогник? Відчинив би широко двері, усміхнувся б Полікарп:

«Заходьте, люди добрі, до моєї хати!»

Поставив би пляшку горілки, приніс би з комори холодцю, сала, все, що є в хаті, було б на столі…

«Як же поживаєте?» — питали б гості.

«Спасибі, добре… Прошу до столу вас. Сідайте в моїй хаті».

Вип'ють по чарці, і піде тиха розмова про те та про се… Михей Кожухар, може б, і заспівав… А люди проходитимуть повз Полікарпову хату і усміхатимуться:

«Добрий цей чоловік — Полікарп…»

Невже хтось іде? Це не Степчині кроки. Полікарп широко відчиняє двері:

— Заходьте до моєї хати…

— Та я ж іду,— маленька постать простує до сіней.— Добривечір!

— О, який гість у мене! — не приховує радості Полікарп.— Роздягайся, Ваську! Сідай, брате, за стіл.

— Ні, я ненадовго… Я ось вам приніс,— Васько подав Полікарпові півника.

— Мені? — перепитав Полікарп.

— Вам… Беріть собі назавжди… На воротях можете прибити або над дверима… Не думайте, що це я вам за дрова, це я так…

Чугай спочатку прибив півника в хаті над дверима, та передумав і повісив на нитці під сволоком. Васько хотів іти додому, але Полікарп Васильович не пустив. Поставив пляшку горілки і наливку в карафці, приніс з комори дві миски холодцю, капусти, нарізав сала, дістав з печі смаженю та макітру з млинцями, потім з льоху вніс квашених і свіжих яблук. Васько думав, що зараз сюди прийде багато людей, але дядько Полікарп поклав лише дві виделки і поставив дві чарки… Що ж це за празник в дядька Полікарпа?

Полікарп налив Васькові наливки, а собі горілки, потім підвівся з-за столу і сказав, наче в хаті був не один лише малий Васько:

— Спасибі, що зайшли.— «Чого це він на мене каже «ви»,— подумав Васько,— що не минаєте моєї хати… Вип'ємо за добро, хай вам щастить у житті…