На білому світі - Зарудний Микола Якович. Страница 67

— У поганих господарів,— наголосив Бунчук.— В американському штаті Айова, як підкреслювалось на останньому Пленумі…

— Ми живемо не в Айові, а в Сосонці,— сказав Платон.

— Ви припиніть демагогію, товаришу Гайворон! Що за настрої? Ви чуєте? — звернувся перший секретар до членів бюро.

— Але партія вчить нас до кожної справи підходити творчо,— промовив Мостовий.

— А ви на чий млин воду ллєте? — нищівним поглядом зміряв Олександра Івановича Бунчук.— Хіба ви не розумієте, що оці гайворонські теорійки спрямовані проти рішень партії по сільському господарству?!

— Це вже занадто, Петре Йосиповичу,— посміхнувся Мостовий.

Платон не розумів, що Бунчук в першу чергу зводив рахунки не з ним, а з Мостовим. Все, в чому він звинувачував Платона, повинно було вдарити по другому секретареві райкому. Захопившись, Бунчук уже й сам вірив, що громить антипартійну групку. Мостовий повинен відчути, що він, Бунчук, нікому не пробачить зазіхань на його авторитет.

— Ви даремно смієтесь, товаришу Мостовий,— багатозначно похитав головою Петро Йосипович.— Якби ці теорійки Гайворон висловлював після вечері своїй жінці, то можна було б не звернути на них уваги, але якщо це стає лінією і приводить до антидержавних вчинків, то тут уже не до сміху.

— Що ви маєте на увазі? — розгадує задум Бунчука Мостовий.— Кого ви звинувачуєте в антидержавній діяльності?

— Гайворона, який виступив проти ухвали правління колгоспу посіяти кукурудзу понад план,— відповів Бунчук.— І я пропоную оголосити Гайворону сувору догану за намагання дискредитувати постанову директивних органів, за насаджування групівщини в партійній організації. Це справа політична, і ми ні з ким не будемо панькатись! Хто за те, щоб оголосити…

— Я проти,— сказав Олександр Іванович.— Гайворон ні в чому не винен. Ми не маємо права карати людину за те, що вона має свої переконання. І не про нього треба було сьогодні говорити, а про Коляду і таких, як він… Я ще не перевірив усіх фактів, але знаю, що не тільки в сосонському колгоспі мали з'явитись таємні площі кукурудзи та буряків… Вони існують в багатьох артілях району…

— Факти! — стукнув кулаком об стіл Бунчук.

— Поки що я знаю, Петре Йосиповичу, що в колгоспі «Спільний лан» засіяли і приховали від держави сімдесят гектарів кукурудзи і тридцять — буряків. Майже стільки в артілі імені XX з'їзду.

— Неправда! — запротестував Бунчук.

— Ці площі вже обміряні. Мушу сказати, що все робилось за вказівкою одного з членів бюро… Я не називаю прізвища тому, що це дуже серйозне звинувачення і треба ретельно перевірити.— Мостовий помітив, як нервово засіпалась Бунчукова щока.— Нам треба розбирати не персональну справу Гайворона, а тих, хто справді шкодить нашій загальній справі.

Після виступу Мостового Петро Йосипович зразу якось знітився, обличчя його вже не було таким зухвалим. Він шкодував, що роздув цю сосонську справу, але відступати було пізно.

— Ми приймемо до відома заяву товариша Мостового і розберемось в усьому,— пообіцяв Бунчук.— Годі про це. Голосую. Хто за те, щоб оголосити товаришеві Гайворону сувору догану? Чотири. Хто проти? Один. Утримався? Два. На цьому нашу роботу закінчуємо. До побачення, товариші.

Коляда мав усі підстави торжествувати, але після бюро відчув себе жалюгідним і розтоптаним. Він залишився, щоб подякувати Бунчукові — той навіть не подав йому руки. Вони не насмілились подивитись один одному в очі. В обох на душі було бридко.

— Іди і менше язиком патякай,— буркнув Бунчук. У коридорі Коляда наздогнав Платона і Підігрітого.

— У мене машина тут, підвезу, а може, в чайну, з горя, га? — улесливо посміхнувся.

Платон промовчав, а Підігрітий аж сполотнів:

— Падлюка ти після всього, Коляда! Я у тебе не тільки партійного квитка, а й… паспорта забрав би. Шкура ти.

Коляда затрусився всім тілом, широко роззявив рота, але не міг промовити й слова. Потім він бачив, як Макар Підігрітий, попрощавшись з Мостовим і Платоном, вийшов на сосонську дорогу і пішов до села широким солдатським кроком.

Мостовий запросив Гайворона до себе повечеряти. Вони зайшли в магазин, купили ковбаси і, поминаючи статечні пари косопільських громадян та громадянок, які вийшли продемонструвати останні досягнення місцевих кравців, добрались до квартири Олександра Івановича.

Господар кинувся на пошуки ще якихось їстівних припасів, але, крім двох цибулин і коробки мармеладу, нічого не знайшов. Випили по чарці.

— Я цьому Кутневі наб'ю морду. Сьогодні зустріну і наб'ю,— пообіцяв Платон.

— Дадуть п'ятнадцять діб за хуліганство,— сказав Мостовий.

— Чорт з ним, а морду йому наб'ю. В очі бреше — і йому вірять.

— Хто?

— Всі. Бунчук.

— Бунчук йому не повірив, Платоне.

— Тоді чому ж він вигороджував Коляду?

— Він вигороджував себе. Зрозумів?

— Ні.

— Це Бунчук наказав Коляді і ще кільком головам колгоспів засіяти чорні гектари,— пояснив Мостовий.

— Не може бути! — Платон так і не доніс до рота цибулину.

— Саме так і є. Тому він і приписав усі гріхи тобі, а разом з тобою і мені. Коляда, бачиш, виконує вказівки Бунчука, хоче засіяти понад план кукурудзу, а Гайворон протестує. Мостовий підтримує Гайворона, отже, це вже група… Якщо підвести політичні формулювання, то це вже антипартійні дії. Ось що було потрібно Бунчукові. Він напише доповідну записку в обком, і Мостового знімуть з роботи. Такий був розрахунок.— Олександр Іванович налив знову чарки, але не випив.— А якби він оголосив догану Коляді, той одразу нагадав би: «Я зробив те, що ви, Петре Йосиповичу, наказали».

— Тепер я починаю розуміти, Олександре Івановичу,— замислився Гайворон.

Хтось постукав у шибку. Платонові здалось, що Мостовий розгубився. За хвилину легкі кроки почулись уже в коридорі. Олександр швидко вийшов. Його зустрів дівочий сміх. Платон насторожився: дуже знайомий був сміх. У коридорі розмовляли пошепки, і хлопець нічого не чув, але той сміх… Невже це Галина? Чого вона прийшла сюди? Напевне, хтось сказав, що він тут. Але чому вона не заходить?

Грюкнули сінешні двері. Хтось, постукуючи підборами, пробіг повз вікно. Платон виглянув: то була Галина.

Увійшов Мостовий:

— Це приходила одна знайома… А ти ж куди зібрався?

— Час, Олександре Івановичу, поки ще до села доберусь… Та й Наталка жде.

— Ну, якщо Наталка чекає, то затримувати не маю права. Кріпись, Платоне.— Секретар потис руку Гайворону і провів до хвіртки.

Несподівана поява Галини в квартирі Мостового не на жарт стривожила Платона. Що у них може бути спільного? Якась студенточка і секретар райкому… Хлопець подумав, що він зовсім не знає, як живе сестра, а останнім часом, після приїзду Наталки, вона стала мовчазною, знервованою. Може, гадає, що тепер Платон менше любитиме її і Васька? А може, в Галини якесь своє горе?

Гайворон відшукав сестру в червоному кутку гуртожитку. Грала радіола, і кілька дівчат, здається, забувши про все на світі, оволодівали рок-н-роллом. Серед них була й Галина. Бозна-ким привезений сюди рок-н-ролл у трактуванні косопільських дівчат нагадував то гопака, то польку, то ойру, хоча вони всіляко намагались уникнути звичних рухів і викидали інколи такі колінця, що Платон не міг утриматись від сміху.

Галина привела брата у свою кімнату. Чотири ліжка, чотири тумбочки, стіл і два стільці. На стінах — галерея кінозірок з усіх континентів. Кирпатенька, товста дівчина з гладенько причесаним волоссям сиділа на ліжку. Вона тримала в руках тоненьку брошуру і голосно читала:

— «Товарообіг є показником інтенсивності торгівлі. Обов'язок працівників торгівлі — боротись за прискорення товарообігу…» — Вона не звернула ніякої уваги на Платона. Прочитавши абзац, заплющила очі і кілька разів монотонно повторила: — «Товарообіг є показником інтенсивності… Товарообіг є показником інтенсивності…»

— Проведи мене, Галю,— попрохав Платон. Хисткий дощаний тротуар привів їх до скверика.

Сіли на вільну лавочку.

— Я хотів запитати тебе, Галино,— почав Гайворон,— бо мушу знати…