Я, «Побєда» і Берлін - Скрябин Кузьма. Страница 17

Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і замість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше — йогурт.

— Фу! - вирвалося з горла разом з непривабливим запахом підгулявшого винограду — то ж треба було додати собі кайфу з самого ранку.

Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. Її «бой-сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса заробляла на них двох, і коли це закінчилося — Макс згадав про свою першу любов — і звалив до неї у велику трикімнатну квартиру із ще більшою ванною джакузі, у якій та проводила більшу частину свого життя.

Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ранку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.

«Конверт» — промайнуло у неї в голові, і тисяча догадок миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди — попала на екран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про що в даний момент думає: фраза — «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема — ГРОШІ! Аліса взяла конверт у руки і розірвала — так само не відриваючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опустила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі — як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, холодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був квиток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому — принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Аліса ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру — зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.

— Фак! — вирвалося в неї з горла. По тєліку — ті самі двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за іншим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно ненормальний ранок.

Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь-який момент. Тим більше, що вона часто користувалася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.

— Альо! — почувся із слухавки захриплий голос. — Яка скотина так рано?

— Ти приходила вночі? — спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас — чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.

— Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зранку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.

— Культура мови — то твоя фішка. В мене якась містика — хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.

— Мене там нема? — включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.

— Нє!

— Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.

— Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я поміняла замок. То могла бути — або ти, або ти!

— Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. — У слухавці пішли гудки.

«То не була Mapro», — зробила висновок Аліса. До поїзда залишалося менше години. Можна було просто порвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її на вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона пробувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Холодильник був пустий — так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її обличчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався — куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.

— Що ти їдеш, казліна, куда прешся, муділа! Такого плану крики супроводжували їх всю дорогу до станції. Аліса розплатилася і вийшла з машини, попрямувавши просто до віконця інформації. Там відповіли, що її поїзд відходить за двадцять хвилин, а шодо того, де знаходиться її пункт призначення, сказали, що найближчий дурдом через дві вулиці. Поїзд № 86 відходив з третього перону. Підійшовши до свого вагона, Аліса показала квиток провіднику і кинула погляд за його спину всередину. Нічого особливого і підозрілого. Якась бабулька тягнула величезний міх по сходах у тамбур, блокуючи вхід і вихід. Що вони завжди таскають у тих мішках? Провідник пропхав бабку разом з її крамом всередину, сплюнув під вагон і зі словами: «Звідки беруться такі барани на його сиву голову?» — віддав перерваний квиток і сказав, що її купе номер три. Аліса зайшла у вагон, по коридору вже у зворотному напрямку пролізала та ж сама бабка з тим самим міхом і запихала до свого купе, незалежно від волі всіх пасажирів, що були на коридорі і дивилися у вікно. Дівчина встигла заскочити в третє купе. Там було пусто. Без задньої думки — чого я сюди приперлася? — вона сіла і розірвала пакет з вагонною білизною. Видно, думки думалися надто повільно і ні про шо, бо, глянувши у вікно, вона помітила, що поїзд рушив. Перон набирав швидкості і разом з людьми втікав од Аліси і її вікна. Чомусь було таке враження, що вона тут останній раз…

До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.

— Вам виходити пів на першу ночі — я розбуджу.

— Що це за місто? — запитала Аліса.

— Хрен його знає — сьогодні перший раз йду сюдою. Я постійно на Крим, а сьо'дні кума міняю.

— Ясно. А коли станція буде?

— Буде за дві годинки.

«Там і вийду, — про себе подумала Аліса. — Ще дві годинки дороги назад — провітрю мозги трохи, задовбалася зводити кінці з кінцями». Ходячи по своєму великому сірому місту, вона і не помітила, що прийшла весна. Кругом понабухали бруньки і нагадували соски дівочих грудей, що тирчать під футболкою, коли ті думають про щось тільки їм відоме.

Знову прийшов провідник і, нічого не спитавши, поставив на стіл шклянку чаю і два кусники рафінаду.

— Печення будеш?

— А лимончик можна? — питанням на питання відповіла Аліса і перекреслила надію наварити на собі як мінімум півгривні.

— Можна Машку за ляжку, — по-солдафонськи зморозив вагоновожатий, заржав і вийшов з купе.

«Круто», — подумала Аліса. Виходить так, що більша частина людей навколо — такі ж хами, як і цей. Слава Богу, що не зустрічаєш їх всіх нараз.

Вона застелила поличку, вляглася на спину і тупо дивилася на стелю, намагаючись порахувати дірочки на вентиляційному люкові. Чай пройшов по всіх трубах з приємним теплом, змивши залишки ранішнього алкоголю і присмак зубної пасти. В купе постукали — зайшов німий, який на цьому відрізку дороги завжди продавав газети з кросвордами і календарики з голими тьотками. Аліса взяла в нього збірку тупих кросвордів — такого плану, що відгадуєш усі 100 процентів із запропонованого і відчуваєш себе як мінімум — Спінозою, до моменту, коли попадає кросворд зі старого журналу «Наука и жизнь» і ти нараз падаєш на землю з вершин свого інтелекту. Хлопнувши дешеву скандинавську головоголомку за швгодинки, рука з ручкою ковзнула вниз, очі заплющилися під вагою невиспаної ночі. Стук коліс заколисав молоду дівчину і зробив своє. Вона заснула. Було 31 березня.