Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен. Страница 20

Спершу я був настільки шокований, що не міг вимовити й слова. Минуло тижнів шість чи й більше відтоді, як ім’я Арлетт — ба навіть обтічне займенникове прізвисько вона — востаннє прозвучало між нами.

Він дивився на мене зухвало. А тоді вдалині, на нашому відтинку шляху, я побачив, що сюди їде Гарлен Коттері. Я завжди вважав його своїм другом, але дочка, що виявляється раптом вагітною, має здатність перемінювати звичний хід речей.

— Авжеж, вона б тобі такого не розказувала, — погодився я, змусивши себе подивитися йому прямо в очі. — Вона б наговорила тобі дечого набагато гіршого. Та ще й насміхалася б радше за все. Якщо ти спитаєш у свого серця, синку, ти сам це зрозумієш.

— Ні!

— Твоя мати називала Шеннон маленькою хвойдочкою і наказувала тобі тримати твого пуцька в штанях. То була її остання порада, і хоча вона була такою ж хамською і образливою як більшість з того, що вона говорила, тобі варто було б до неї дослухатися.

Гнів Генрі розтанув.

— То тільки після того... після того вечора... ми... Шен не хотіла, це я її вмовив. А щойно ми почали, їй це сподобалося не менше, як мені. Після першого разу вона вже сама про це прохала, — проговорив він з дивною, якоюсь хворобливою гордістю, а відтак втомлено похитав головою. — Тепер ті сто акрів заростають бур’янами, а я в халепі. Якби мама була з нами, вона б допомогла мені все це залагодити. Гроші ладнають все. Так він каже, — кивнув Генрі на клуб куряви, що наближався.

— Якщо ти не пам’ятаєш, як твоя мама чіплялася за кожний долар, значить, швидке забуття тобі ж на благо, промовив я. — Але якщо ти забув, як вона ляснула тебе по губах того разу...

— Я не забув, — відповів він похмуро. А тоді ще більш похмуро додав: — Я сподівався, що ти мені допоможеш.

— Я й збираюся спробувати. А саме зараз я хочу, щоб ти геть кудись зник. Твоя присутність тут, коли з’явиться батько Шеннон, буде не кориснішою за розмахування червоною ганчіркою перед биком. Дозволь мені розібратися, на якому ми зараз світі і як він ставиться до всього цього, — можливо потім я покличу тебе на ґанок. — Я стиснув його зап’ясток. — Я постараюся зробити все, що тільки зможу, для тебе, синку.

Він висмикнув руку.

— Та вже ж постарайся.

Він пішов у дім, і в ту саму мить, як Гарлен підкотив на своєму новенькому легковику («Неш» [36] зелений і блискучий під шаром пилу, як спинка трупної мухи), я почув у себе за спиною грюк хатніх дверей.

«Неш» стрельнув глушником, чхнув і затих. Гарлен виліз, зняв з себе пильник, склав його і поклав на сидіння. Він приїхав у пильнику, бо одягнений був відповідно до оказії: біла сорочка, краватка-тасьма і добрі недільні штани, які підтримував пояс зі срібною пряжкою. Він обсмикався, поправив на собі штани, щоб вони сиділи саме так, як йому хотілося, відразу нижче його невеличкого акуратного черевця. Він завжди гарно ставився до мене, і я завжди вважав нас з ним не просто друзями, а добрими друзями, проте в ту мить я його ненавидів. Не через те, що він приїхав мені дорікати моїм сином — бачить Бог, я зробив би те саме, якби ми опинилися у протилежних ролях. Ні, то той новесенький, сяючий «Неш». Та срібна пряжка на ремені, у формі дельфіна. Та пофарбована яскраво-червоним кольором новенька силосна вежа і водопровід у хаті. А більш за все та його простакувата, покірна дружина, котру він залишив на своїй фермі й котра, поза всякими сумнівами, незважаючи на всі їхні печалі, готує зараз вечерю.

Дружина, чиєю ніжно промовленою відповіддю перед лицем будь-яких проблем завжди буде: «Як ти вважаєш за краще дорогий». Жінки, зважайте: такій дружині нема ніякої потреби боятися, що життя з неї випузириться крізь перерізане горло.

Він рушив до ґанку. Я стояв, простягнувши йому назустрі руку, чекаючи, чи потисне він її, чи проігнорує. Він завагався, вираховуючи всі за і проти, але кінець-кінцем узяв мою долоню, коротко потиснув і зразу ж відпустив.

— Маємо значну проблему, Вілфе, — сказав він.

— Я знаю. Генрі мені щойно розповів. Краще пізно, ніж ніколи.

— Краще б взагалі ніколи, — відгукнувся він похмуро.

— Може, сядеш?

Він зважив і цю пропозицію, перш ніж сісти у те крісло, що завжди було місцем Арлетт. Я розумів, йому не хотілося сідати — людина в розбурханому, збентеженому стані недобре почувається сидячи, — але він все одно сів.

— Може, хочеш холодного чаю? Лимонаду в нас нема, фахівцем з лимонаду була Арлетт, але...

Він заспокоїв мене змахом своєї пухкенької руки. Пухкенької, проте твердої. Гарлен був одним з найбагатших фермерів в окрузі Гемінгфорд, але не солом’яним босом — коли доходило до сінокосу чи жнив, він і сам працював у полі, поряд зі своїми наймитами.

— Я хочу повернутися до заходу сонця. На мій погляд, ті фари лайна варті. Моя дівчина має пиріг у себе в духовці і, я гадаю, ти знаєш, хто за чорт їй його спік.

— Тобі полегшає, якщо я скажу, що мені жаль?

— Ні, — губи в нього були міцно стиснуті, я бачив, як гаряча кров б’ється в жилах по обох боках його шиї. — Я розлючений, як той шершень, і що робить ситуацію ще гіршою, я не маю нікого, на кого міг би лютитися. На дітей я не можу лютитися, бо вони всього лише діти, хоча, якби Шеннон не була з малям у животі, я кинув би її собі поперек коліна й відгамселив би ломакою за те, що вона якнайкраще не стереглася, попри те що чудово розуміла, що слід стерегтися. Її виховували якнайкраще, і до церкви водили якнайкраще також.

Я було хотів його запитати, чи не вважає він, що Генрі виховували погано. Натомість утримав рот на замку, дозволивши йому виговорити все, чим він пінився, поки їхав до нас.

Він продумав промову, отже, коли він її виголосить, можливо, з ним легше буде вести справу.

— Мені хотілося б звинуватити Саллі за те, що вона раніше не помітила, в якому стані наша дівчина, але первістків завжди виношують легко, усім це відомо... і, Боже мій, ти ж знаєш якого фасону сукні носить Шеннон. І тут теж не було нічого нового. Вона з дванадцяти років вбирається у ці плаття типу «бабуся йде на прощу», а оце в неї почало рости...

Він приклав пухкі долоні собі до грудей. Я кивнув.

— Я також хотів би звинуватити тебе, бо, здається, ти полінувався на ту розмову, що її батьки зазвичай проводять зі своїми синами. — «Так, ніби ти щось знаєш про виховування синів», — подумав я. — Про те, як важливо тримати свій пістолет у штанях з увімкнутим запобіжником, — горло йому перехопило схлипами, він заплакав. — Моя... маленька... дівчинка... занадто юна, щоб ставати матір’ю!

Звісно, була тут моя вина, про яку не знав Гарлен. Якби я не призвів Генрі до такого стану, коли він відчайдушно потребував жіночої ласки, либонь, і Шеннон не увійшла б у тяж. Також я міг би запитати, чи не забезпечив часом Гарлен, палко дорікаючи мені, хоч крихти вини й на свій власний рахунок. Але я стримувався. Стриманість мені ніколи не була природно притаманною, проте життя з Арлетт подарувало мені чимало практичних занять.

— От лишень тебе я теж не можу звинувачувати, бо від тебе пішла, втекла навесні дружина, тож природно, що в той час твоя пильність притупилася. Отже, я пішов на задній двір і перерубав, либонь, з півтори сотні кубофутів дров, перш ніж поїхати сюди, намагався вигнати з себе геть те оскаженіння, і це, схоже допомогло. Я потис тобі руку, чи не так?

Від самовдоволеності, котру я дочув у його голосі, мені засвербів язик сказати: «Якщо не йдеться про згвалтування, то для такого танго потрібні двоє». Натомість я промовив:

— Так, ти потиснув, — і по тому замовк.

— Ну от, ми й підходимо до того, що ти думаєш робити з цим ділом. Ти і той хлопець, що сидів за моїм столом і їв їжу, яку готувала йому моя дружина.

Якийсь чорт — істота, котра вселяється в чоловіка, коли з нього виходить Підступник, — змусив мене промовити:

— Генрі хоче на ній одружитися і дати дитині своє прізвище.