Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович. Страница 34

Усі завмерли в чеканні.

Тим  часом половці наближалися. На  великій Коб’яковій корогві звивався довгий золотистий дракон з роззявленою червоною пащею, з якої  виривався вогонь. Майоріли численні бунчуки.

Половці йшли не півмісяцем і не клином, а лавою. Глухо гула,  аж стогнала земля. Важка хмара куряви піднялася в небо, сонце потьмяніло, стало сердито-кривавим, чужим, непривітним. З гиком, свистом, улюлюканням неслася орда на  руський стан.

Напружена тиша зависла над  завмерлими дружинами. Страшна сила  летіла  на  них  — як  буря, як  вихор, як  смерч, що  все  ламає і трощить на  своєму шляху. Чиє ж  серце не здригнеться від  одного її несамовитого виду,  від  грому  копит, що  стрясають землю, від  хропіння і важкого дихання тисяч коней, від  незвичних чудовиськ, що,  мов  живі, звиваються над  ордою на  її корогвах?

Темна лавина половців накочувалася швидко, зловісно. Вже видно обличчя вершників, їхні ошкірені від люті і страху роти, їхні гостроверхі повстяні ковпаки, оторочені хутром, витягнуті в  нестримному бігові  тонкі спітнілі кінські шиї. А над  усім — сині  блискавиці шабель і дикий незатихаючий вереск: а-а-а!..

Володимир Глібович вибрав місце посередині війська — між  лавами мечників і стрільців. Стрільці ждали його  знаку  — коли посилати назустріч ворогові свої   смертоносні стріли. А він  також терпляче ждав  наближення ворога. Ще хвилина-друга... Ще  мить...

Він  був  природжений воїн, з  дитинства держав меча  в руці  і разом з князем Глібом, своїм батьком, не  раз  ходив, як  це робили й інші  княжичі, у походи в степ  чи на князівсуперників. Він  давно звик до  посвисту стріл і  брязкоту мечів, досконало знав  військове ремесло і не  відчував страху перед ворогом, бо не відчував страху  перед смертю. Дивлячись, як  летить на нього і на його  військо об’єднана орда придніпровських половців, він  думав  не  про  можливу загибель  чи  поранення, не  про  юну  княгиню Забаву, що  зосталася   в  далекому Переяславі,  а  про  те,  коли ж  нападники ступлять на  оборонну смугу, зриту  ямками, мов  кротовинням, коли вони почнуть падати. І чи почнуть? Якщо ні,  тоді й він  сам  і його  дружина приречені на  загибель!

Він  ще  дужче  напружився, підвівся на  стременах, лівою рукою тримаючи повід   коня, а  правою стискаючи держак меча.

Ще  мить...

Передній ряд  степовиків, не підозрюючи про  небезпеку, що   чигає на   них   під  копитами коней,  з  усього розгону ввірвався на  приготовлену для  них  западню. Кільканадцять вершників  відразу разом з  кіньми впали на  землю. Потім почали падати й інші  — і ті, чиї коні потрапили в ямки, і ті, хто ззаду  налетів на  них...

«Почалося!» — подумав радісно Володимир і високо над головою підняв меча.

Це був знак стрільцям, і ті миттю випустили у ворога раз за  разом сотні стріл, і  майже кожна з  них  знайшла свою жертву.

Крик болю  і жаху  пролунав над  ордою. Передні падали і потрапляли під  копита коней, що  все  напирали і напирали.  Вигадка князя Володимира обернулася для  нападників великими  втратами, а  головне, половці були   затримані   у передпіллі, за  півсотні кроків від  переяславських дружин, і  їхня   навальна атака, що,   здавалося, мала   змести все  на своєму шляху, раптом обірвалася, захлинулася. Вже  не  десятки, а  сотні ворожих вояків разом з  кіньми лежали на землі  і корчилися від нестерпних мук,  а по  них  мчали інші і  теж  падали,  збільшуючи завал із  живих —  кінських  та людських — тіл.

Однак значній частині нападаючих пощастило перемахнути  через  нешироку оборонну смугу.  Їх зустріли метальники списів. Прохурчали гострі  сулиці, наїжачилися довгі піки, в хід пішли мечі.

То  тут,  то там  зав’язалися рукопашні бої.

І все  ж раптової навальності, могутнього приголомшливого  удару,  на що сподівався Коб’як, у половців не вийшло. Вони були  зупинені несподіваною перепоною, змішалися, розгубилися, втратили бойовий порив. Завал, де борсалися покалічені коні й люди, зростав і заважав заднім лавам з ходу вдарити по  руських воях...

8

В той  час,  коли Коб’як послав свої  найвідбірніші полки в  атаку, дружини київських князів наблизилися до  Орелі. Славута взяв  ліворуч і пішов над  річкою в  обхід  Коб’яка, князь Рюрик поспішив зробити це з правого боку,  а великий князь Святослав повів свою  рать  прямо до броду, на виручку Володимирові.

Однак перш ніж  перейти Оріль, і Славуті, і Рюрику довелося зустрітися з ханами Бараком і Єксною, які,  не знайшовши уруських засадних стягів, бо ті раніше приєдналися до  Володимира, безцільно рискали по  заплавах у пошуку супротивника.

Сторожа Славути першою помітила орду  Барака. Стомлені  половецькі вої,  — а їх було  біля  тисячі, — поволі їхали понад  Оріллю.  Коли   на    навколишніх   горбах  раптово з’явилися руські вої,   хан  Барак, думаючи, що  має   діло  з засадним стягом урусів, рішуче кинувся на  них  в атаку, та дуже  швидко зрозумів свою  помилку. На  нього зусібіч  мчало  численне руське військо.

— Назад! — зарепетував він,  перший повертаючи коня. Та тікати було  нікуди.

Позаду — грузьке болото, а біля  самої річки — глибокі прогної. Застукані в цій  пастці половці заметалися, як  загнані звірі.  Одні  здалися відразу, слушно вважаючи, що краще уруський полон, звідки рано  чи пізно можна викупитися, ніж видима смерть, другі разом з кіньми загрузли в багнюці, і їх кияни хапали і тягли на сухе,  де в’язали по десятку, щоб не  розбігалися, треті  з  відчаєм і  ненавистю оборонялися. Таких рубали безпощадно.

Хан  Барак, утлий, кістлявий, жовтолиций, не захотів помирати, і, коли перед ним виросла грізна постать київського гридня Кузьмища, кинув шаблю додолу і схрестив перед собою  руки  — в’яжи, мовляв. Кузьмище стягнув його  з коня.

— Га-га, попалася птиця-синиця! Невже хан! — І рвонув у полоненого з  шиї  ланцюжок з  срібною пластинкою, на якій був зображений триголовий дракон.

— Хан  Барак, — кисло усміхнувся той.

— Барак то й Барак, — погодився Кузьмище і, видобувши  з-за  пояса міцну вірьовку, зв’язав ханові руки.

Не  минуло й години, як  від Баракової орди  не  залишилося  й сліду.  Шлях у Заорілля був вільний. Залишивши сотню  молодих гриднів стерегти полон, Славута перевів полк на  протилежний берег  річки і швидко рушив на  захід,  звідки  долинав гомін бою.  Він  поспішав, не  без  підстав вважаючи, що  Володимир тримається з останніх сил.

9

Володимирові довелося зазнати гіркої хвилини. Розлючений втратами і  непердбаченою затримкою, Коб’як особисто повів орду  на  уруські лави. Він  щасливо пробився крізь завали кінських та людських тіл.  За  ним ринули численні половецькі загони і міцно вдарили на  переяславців.

Бій  закипів, завирував по  всьому полю. Скрегіт мечів  і шабель, кінський тупіт, крики,  лайки та  бойові поклики воїв,  стогін і зойки поранених і придушених, тріск списів — усе  це  гуло  і ревло, ніби  сюди, на  цей  невеликий шматок землі, зібралися тури  з усього безмежного степу.

Побачивши, як  подалися назад під  натиском Коб’яка його  воїни, Володимир з  двома стягами, що  були  в  нього під  рукою, поскакав туди  і з  ходу  вдарив половцям у ліве крило.

Рубався він затято. Його дужий кінь, викоханий найкращими князівськими конюшими на  переяславських полях, розштовхував грудьми низькорослих  половецьких коней,  і князь невтомно кресав своїм довгим мечем по  дерев’яних шоломах степовиків  —  аж  з  них   летіли тріски,  обагрені кров’ю.

Цей  удар   князівських  стягів  на   якийсь  час   зупинив Коб’яка, а руським воям придав сили. Вони закрили прорив і стійко стримували ворога.

Сонце почало помітно схилятися донизу, але  спека не згасала. Залізні кольчуги, шоломи і лати  нагрілися так,  що до  них  не  можна було  доторкнутися. Піт  заливав очі,  їдка степова пилюка забивала ніздрі і рота  — дихати ставало все важче і важче. Від спраги і втоми поприставали коні.