Великий характерник - Морозенко Марія. Страница 18

Це зворушило його. “Як я міг сказати, що вона зла? Ця дівчина особлива”.

— Стій! — сяйнула зеленобарвним поглядом. — Он бачиш долину, там є джерело з найліпшою водою. Підемо туди, нап’ємося води та й підемо собі далі.

— Ти хочеш пити?

— Чому б це я? Думаю не про себе, — і знову вкрила його смарагдовим сяйвом погляду.

Вода в долині видалася й справді смаковитою. Він все не міг її напитися. Дивувався, чому не знав цього джерельця раніше. Вона сміялася, бо ж сама недавно його очистила. Цього її ще батько навчив. Тішилася тим, що хлопець хвалив цю воду, так, ніби саму її нахваляв. А він черпав широколистим лопухом холодні краплі води, вгамовуючи велику спрагу. Вона й собі не втрималася — човником долонь приклалася до джерельця.

А потім вони сиділи біля джерельця і розмовляли. Вона підгорнула рукою жмут зеленої трави:

— Тільки ж ти не смійся, чуєш. Знай, що цю траву я несу для тебе. Турбувалася волхвиня, що, як повернешся, не матимеш де й спочити. У нас в дворі трава геть від сонця вигоріла. А посеред гаю є галявина.

Я знайшла її тоді, коли чар-зілля збирала. Там трава шовковиста. Ой, і що це я розказую тобі все це! — зашарілася, прикривши вільною долонею вуста.

— Ти добра, — м’яко і ніжно промовив, розчулений її турботою.

— Уже і не зла? — зазирнула в очі його сонячним сяйвом, оперезаним зеленим цвітом очей.

— Ні, не зла. Моя дружина має бути доброю, затям собі.

— Овва!!! — великими очима вражено дивилася на нього.

Підвівся і пішов, не сказавши більше ані слова.

Що особливого було в цій дівчині? Чим вразила вона його, поціливши прямісінько в серце, — ласкавим поглядом зелених очей, тихоплином розмов, чи погожістю усміху?

Нічної пори Іван Сірко не мав спокою. Намарно змагаючись із безсонням, вдивлявся у блиск нічного неба, визирав у сяйві ночі бажане. Перед його очима незримо поставала струнка дівоча постать. Пригадував собі, як Софія зустрілася йому вперше, як турботливо напувала джерельною водою, зігрітим теплом наповнювала дубові ночви для нього. Щоб він із дороги умився як слід.

Діткнутий у серце цією щемливою турботою, хлопець нараз зніяковів перед юною волхвинею. На мить зустрівшись поглядом із нею, уперше в житті пізнав, як щось млосно торкнулося серця. І не відаючи, не знаючи анічогісінько про те, що сталося, не загадуючи наперед, що буде потім, юнак відчув у собі потребу стати ближчим цій дівчині, огорнути її своїм захистом та оберегом непорушної сили. Софія видавалася йому особливою з-поміж інших, досі знаних йому, дівчат. Вона була в розмові щирою, не приховуючи думок, виповідала усі свої біди легко і просто, не потребуючи навзамін ні жалості, ані співчуття. І водночас Софія була гордою. Це він помітив відразу. Але ж гордість юної волхвині геть-чисто цуралася гордині. Ані крихти не позначена надмірністю та зневажливістю у ставленні до інших, її гордість вивищувалася над погордливими почуттями. Та й сама ця дівчина, із полиском зелених очей, була вищою за багатьох приземлених людських створінь. Іван Сірко вмів уже гаразд розрізняти це. З нею не можна було заговорювати легковажно. Вона вмить, одним тільки поглядом, зупиняла пустопорожні балачки. Вона не любила цього.

Юна волхвиня, здається, не знала людських пороків. Недаремно ж Рода так полюбила її. А це вже немало. Стара провидиця бачила людей наскрізь. Дарма, що була сліпою.

Знемагаючи від довготривалого безсоння, Іван Сірко не знав, як йому бути і що робити з усім цим далі. Поривався до Софії і... завмирав від неясного трепету на місці. Негадано для себе рвучкий відчайдух пізнав почуття несміливості. Софія й собі сторонилася його. Нерідко, щойно побачивши його на віддалі, дівчина мерщій повертала куди-інде. Як наполохана пташка, втікала від нього.

І тоді він ішов до Роди. Та щойно розпочавши про своє, зупинявся на півслові. Лякався, що волхвиня не зрозуміє його почуття. Бо ж сказано, молодість для старості недосяжна.

Але ж Рода сама приходила йому на поміч. Вона нічого не розпитувала, ані про що не звірялася. Диво дивне! Відтепер стара волхвиня розмовляла із ним загадками. Заплутуючи свої думки у міцний вузол, змушувала його замислюватися над плутанкою нерозгаданих слів. Мало вимовляючи, багато оповідала. Недомовлене почасти відбивалося й на її лиці. Не раз, уклякнувши на місці, Іван Сірко видивлявся в поморщене лице старої, немов на пошерхлому листку паперу, вичитував розважливі поради.

Іноді вона, нібито так, як годиться, вимовляла вголос:

— Найліпший час для весіль — осінь. Треба Софію ладнати заміж.

І усміх півмісяцем вигинався на пошерхлих губах старої волхвині.

Іван Сірко люто скидався із трави, йшов “від дурної баби” геть. Плівся безтямно, куди вели ноги, не розбираючи шляху та не озираючись на час. Спинявся, втрапивши у болото, а чи зайшовши геть далеко. На відлюдді міркував над словами старої. А доп’явши її натяку, розвеселений, хутко поривався назад.

Софія занепокоєно стояла біля воріт. Та, помітивши його ще здалеку, мерщій ховалася в двір. Він знав, що вона виглядала його. Але ж і сторонилася теж його. Це було очевидним. Що вона почувала насправді? Ця дівчина була для нього нерозгаданою таємницею.

Іван Сірко не мав спокою. Його стара порадниця знала це. Але вона не сміла втручатися. Бо ж як же інакше? Означене Богами неминуче станеться. Само по собі. Змагатися із Богами мудра волхвиня не збиралася. Але, проживши чимало на своєму віку і бачивши та знаючи чимало, єдиний раз у своєму житті вона посягнула на більше. Випросила у всесильних Богів право посприяти тим, кого вона всім серцем полюбила. Якось вона зронила перед Іваном:

— Наша Софія щосвітанку побирається до гаю. Вона у росах, либонь, вмивається. Щоб бути любою для свого нареченого. Але ж диви, ще застудиться.

Наступного світання Іван Сірко стояв перед дівчиною. Він застав її під березою. Зажурену та смутну. Софія, здається, плакала.

— Хто тебе скривдив, Софійко?

Побачивши його перед собою, дівчина поспіхом схопилася на ноги, краєм розшитого рукава витерла сльози на лиці.

— Як ти тут опинився?

— Я... Я... прийшов до тебе, — тремтячим голосом зізнався юнак. І похапцем перепитав:

— Хто тебе скривдив?

Та як же здивувався він, зачувши нараз негадане:

— Ти.

— Я?! — його подиву не було меж. — Як це?

— Ти... цураєшся мене.

— Цураюся?! — із зачудуванням дивився на вигадливу дівчину. Оце то так! Втікаючи від нього, його ж і звинувачує у цім.

— Я не цураюся тебе. Чуєш! Тому що я... у тебе... — непогамовні почуття, які досі він стримував у собі, не бажали залишатися у сховку душі. Те, про що думав він стільки ночей та днів, відкрилося одним-єдиним словом, — закоханий.

Вона затріпотіла, зачувши це зізнання. Готова була утекти геть.

Порухом руки спинив її:

— Спинись, Софіє. Це ще не все.

Завмерла сполохано перед ним, очікуючи.

Він говорив твердо. Виповівши головне, почувався певно:

— Я подамся за кілька днів на Січ. Перед цим мушу знати. Чи ти хочеш бути моєю назавжди? Чи любий я тобі?

Софія мовчала. Невідривно дивилася на нього, нарозтіж відкритими очима горнулася до сяйва його чистого погляду.

— Чому ж ти мовчиш? Скажи хоч слово у відповідь.

— Я... кохаю тебе, Іване, — зашарівшись на мить, ніжним цвітом зеленобарвних очей навіки проросла в його серці.

За сім днів Іван Сірко одружився. Просто і тихо. Довірившись в цьому старій волхвині Роді. За прадавнім звичаєм вона провела молодят тричі навколо багаття, посадила на вивернутий кожух біля ватри, “щоб багатим життя їхнє спільне було”. Одягла обом на голову вінки — йому з дубового листя, “щоб міцним та дужим чоловіком був”, а їй з різнотрав’я — барвінку, калини, волошки, рути, м’яти, колосся та часнику, “щоб красою й здоров’ям наділити, а від зла оборонити”.