Великий характерник - Морозенко Марія. Страница 9

Мусив Богодар поступитися.

...Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік — коня у збруї.

— Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня.

— Я... подорожній. А ти хто?

— Я — Дана, донька волхва Богодара.

— А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець.

— Свого судженого.

— Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених?

Заплакала ображена Дана і розповіла незнайомцю про своє горе.

Вислухав він її, аж тоді сказав:

— Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому.

— Хто ти, рятівнику мій? — запитала наостанок дівчина.

— Завтра дізнаєшся, — засміявся юнак на це і, скочивши на коня, зник у нічній темряві.

Всю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала...

А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом — відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, вщент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли. В бою загинув хазарський каган.

З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську.

Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував:

— Смачна вода з твоїх рук, Дано.

Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина — нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості:

— Дякую тобі, князю, що врятував мене і вберіг... честь мою.

Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому й теж вклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла і неправди...

Як заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої баби. Коли ж та вмовкла, не стерпів:

— А де тепер князь Святослав, бабо?

— Гм... Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним та сміливим.

— Я буду таким. От побачите!

— Авжеж, що побачу, — посміхнулася на це.

— Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.

— Звісно, що побореш, — не заперечила і в цьому.

І вже зібралася братися до справ, коли ж він, нагадавши щось там собі, вигукнув:

— А Дана?! Що сталося з нею?

Зупинилася на порозі:

— Що з нею могло статися, синку? Стала Дана великою волхвинею. До неї, після смерті волхва Богодара, люди йшли. Вона їх зцілювала, від біди рятувала. Знаною була на всі усюди. А коли з’явилися християни, поруйнували капища, прогнали волхвів — біда настала. В густих лісах заховалася від їхнього безумства велика волхвиня. За нею пішли й ті, хто не схотів прийняти чужинської віри. Оце й все, Іванку.

— А потім?.. А що було потім, бабо?

— Нічого... Кажу ж тобі, оце й все. Я — остання волхвиня з роду Богодара.

— Скільки ж вам років?

— Цього ніхто не знає, — посміхнулася стара.

— То, може, ви — Дана? — підійшов до неї близько, зазираючи у її лице.

— Може, й Дана, — вона сміялася вже вголос.

— Ні, ви не Дана, — зітхнув сумно.

— Чому ж це вже й ні? — зацікавлено позирнула в його оченята.

— Коли б ви були Даною, то були би ще старішою, і зосталися б зовсім без зубів. Ось так.

— Авжеж, — заливаючись сміхом, сивокоса баба відкрила перед ним рот без єдиного зуба.

Кварта з трав’яним чаєм випала із рук хлопця.

СІРИЙ ПОБРАТИМ

Віз, запряжений усіляким крамом, в’їжджав у двір. Бліда й змарніла, стояла Марія Половчиха на подвір’ї, зустрічаючи свого господаря.

— Що це ти, жінко, немов не рада моєму поверненню? — Дмитро Половець, втомлений, а все ж щасливий поверненню додому, підкрутив запилений вус.

— Чи, може, козака іншого собі прийняла?

В очах жінки зблиснули сльози:

— Таке щось скажеш?! Тут так уже змучилася. Боже мій, чоловіче!.. — голосно ридаючи, впала на його груди.

— Що сталося без мене?! — відсторонивши її, Дмитро Половець грізно насупив брови.

— Маю тобі сказа... — і недомовлене слово затихло в її вустах.

— Тато повернувся! — дзвінкий вигук кинувся з-за тину. До воріт радісним сміхом покотився Іванко.

Дмитро Половець пригорнув голову хлопця дужими руками, важкі зморшки розгладилися на чолі:

— Ось так треба зустрічати чоловіка з дороги, жінко! Бачиш, як мій козарлюга зустрічає. А то ти, як і не рада.

— Не зважай, не зважай, соколику, — лебединим помахом горнулася до обох, не знаючи, що робити й що казати з великої радості. Безтямно обхопила голівку Іванка, покрила поцілунками: — Синочку мій, любий!

— Тьху ти! — насмішкувато сплюнув чоловік. — Малий був поряд, а вона он як його виціловує. Так, наче вік не бачила. А мене й обійняти не хочеш?

— Ой, Боже ж мій милий, — сміючись і плачучи водночас, пригорнулася до чоловіка. — Що ж це я? Ріднесенький, повернувся, добився додому...

— Та чом було й не добитися, коли в гурті. Ну, йдемо до хати, там і поговоримо, а то завели на подвір’ї не знати що, на сміх людям.

Щаслива Марія Половчиха витерла сльози:

— Йдемо ж до хати, ріднесенькі, — на ходу погладила Іванка по голові.

В її голосі, рухах чулося стільки ніжності й любові! Та як могло бути інакше? Три дні поспіль оббігала сердешна всі яруги та околиці, шукаючи сина. Три дні металася поміж людей, питаючи в них допомоги. Нічого. Ні слуху, ні духу.

І ось тепер найтяжчі дні стали позаду. В одну мить чорне горе змінилося на велику світлу радість. І чоловік, і син, були поряд. Що іще треба вірній дружині та люблячій матері? Все щастя її було разом з нею. Їй так втішно було цієї миті.

Доки чоловік давав розпорядження у дворі, щаслива Марія пестила сина, змиваючи його лице літеплом.

— Давай, синочку, знімемо сорочечку, вмиєшся гарно.

— Не хочу! — потупив очі.

— Вибити його треба як слід, щоб не вештався, — від причілка бубоніла служниця, гнівно позираючи на малого пройдисвіта, та Марія, цілком вдоволена щасливим завершенням усього, не слухала її.

— Піди до комори, внеси до столу солонини та меду, — звеліла невдоволеній молодиці, аби чим мерщій залишитися з сином наодинці.

Та, осудливо хитнувши головою, подалася за двері. А Марія, за тих кілька днів знудившись і сплакавшись за своїм єдиним синочком, гомоніла до нього тепло-тепло, так, ніби погідним вітерцем обвіваючи його неспокійні думки, потішаючи малого:

— Ніхто тебе й пальцем не зачепить, синочку, сама ж і винна — відпустила на свою голову. Послухай-но, що ми зробимо: ми батькові нічого не казатимемо, так буде ліпше. А зараз давай-но вмиватися, бо ж бог зна де ти й віявся... — і затихла. Ні слова! Жодних докорів у такий радісний день. Про все пізніше. Ниньки не слід полохати радість. Горнулася мати сяйвом усміху до сина. — Треба вмитися, Іванку. Дивись-но, яка сорочечка на тобі.

Пильно поглянула. Що це? На всю довжину сорочки ззаду — велика латка полотнини. “Де ж він був усі ці дні? Хто це зашив?” — знову боляче забилося в скронях. Поглянула синові в очі. У відповідь потупив свій погляд. “Не скаже. Нині не варто й питати. Не треба й говорити про все це. Хай, потім. Та й Дмитрові скажу не тепер. Чого в такий день заводити?”