Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 19

— То в тебе од страху матня горить, — сказав Сироватка, і всі, хто стояв поблизу від нього, зареготали. Запалити курінь зараз було непросто — тріскучий мороз, а на стрісі — в аршин снігу. Та й турки погоріли б самі. Проте слова про пожежу навели курінного на іншу думку.

— Полізьте хто на горище, аби вони звідти нас не заскочили, — гукнув він.

— Сількісь. Я пильнуватиму горище, — сказав Сироватка, вже добряче втомлений і оглушений боєм. Передав рушницю Шевчику, тому кіптява замалювала обличчя, блищали тільки зуби та очі. Скрипучою старою драбиною Сироватка поліз на горище, десь над ним була озниця, але він її не бачив, тільки чув, як туди струмує густий пороховий дим. Зненацька під ним щось зашелестіло, залопотіло. Сироватка аж сахнувся, а тоді здогадався, що то півень. Когут упав комусь на голову, козак лайнувсь, але Сироватка вже не чув — виліз на горище. Тут стояла повна темрява, він натикався на пересохлі, невідь — коли повішені шкури, оббирав з обличчя павутиння, перечіплявся на якомусь дрюччі і вже рачки добрався до стріхи, туди, де вона, за його розмислом, нависала на вулицю. Сюди, на горище, гуркіт бою долітав з двох боків, і стало трохи страшно, козаком заволоділо почуття беззахисності, повної ворожої облоги. Ворог кожної наступної миті міг утнути щось несподіване. Треба було бодай щось робити. Сироватка вирішив продерти стріп і подивитися на вулицю. Він продирав його довго: очерет позмерзався, одламував його коржами, до крові подряпав пучки. Врешті в обличчя посипався сніг. Припавши очима до дучки, він побачив синій, рідко поцяткований зорями намет неба, засніжені стріхи сусідніх куренів і ні гич більше. До того ж валував дим, застилав виднокіл. Прилаштовувався й так, і сяк, але вулиці йому не було видно. Уже хотів був спускатися вниз, коли помітив на сусідньому, через дорогу, курені щось темне, рухливе. Придивився пильніше й розгледів людську голову та плечі. Хтось спостерігав за боєм. Сироватка пригадав, що то курінь отаманський, і подумав, що Сірко прорвав стріп і стоїть на горищі. Але достеменно розгледіти не зміг.

То справді був Сірко. Отаман дивився згори, завзяття, з яким допіру порядкував у курені й стріляв сам, поволі спливало, натомість напливало почуття гіркої досади. Вони проспали турецьку та татарську інкурсію, він не володів своїм військом, не міг нічим допомогти жодному куреневі.

Щоправда, бій і так стрімко й невтримно котився в бік козацької перемоги. То було нещадне побоїсько, викликане необхідністю власної оборони, повне знищення зухвалих нападників. Жорновий камінь, котрий котили на інших, упав на них. Либонь, вони подбали про одне — увійти в Січ, захопити її уві сні, а що робити далі — не відали. Мабуть, сподівалися: козаки здадуться самі. Навіть вибратися з Січі вже не мали способу. Брама замкнута, хвіртки вузькі, гори трупів перегороджували шлях до них. Січ — це село з величезними хатами і вузенькими вуличками, ще й щільно огороджене валом та палісадом. Яничари, мов чорні живі комахи, лізли по мертвих, зблискували сталевими жалами шабель, огризалися вогняними спалахами, а їх вистинали сховані за товстими стінами стрільці. Дим валував, немов од велетенської пожежі, й перекочувався чорними клубками по вулицях, а в тих клубках крутилися, перечіплялися, падали люди, щоб уже ніколи не встати. То таки падали люди, пригнані на погибель. Чи ж на те бог, нехай він і поганський, пустив їх на світ, щоб замерзали в калюжах власної крові. Важка дума стискала серце старого козака, й була вона причіплива, дивна, не відповідна тому, чим би мав клопотатися зараз.

Холодною люттю наливала серце думка про диявольську підступність османських вершителів людських доль. Йшли не на чесний герць, а на дикий розбій, підле вбивство. Хіба може так ходити військо на військо?

Вперше на віку, стоячи в гущі бою, Сірко не спрямовував його, а тільки спостерігав. Його самого розбудила стрілянина, він ледве встиг зі свого прикомірка перебігти в курінь, уже там дізнався про все, поставив до вікон стрільців і став із мушкетом сам. У нього ще боліло плече од стрільби й дзвеніло у вухах. Але бачив усе гаразд й осягав увесь огром бою й окремі його вогнища.

Турки й татари розбили двері січової канцелярії та церкви, але там могла сховатися тільки частина їх, та й то невелика. Та й лишень сховатися. Вдертися адверсору вдалося, здається, лише в один Іркліївський курінь. Що там чинилося, яка січа кружляла поміж білих стін, отаман міг лише здогадуватися. Попід іншими куренями лежали гори трупів, турки ховалися за пушкарнею, за курінними скарбницями, деякі перелазили через частокіл. Але містки, по яких втікали, теж здебільшого були під обстрілом, кілька чорних постатей висіло просто на палях, дві чи три — на березових поручнях, внизу — лежали купами.

Сірко боявся одного: аби турки зі злості не запалили Січ. Прецінь не були готові й до того: не мали ані порохових труб, ані глечиків з нафтою.

Про те, що його може влучити куля, Сірко не думав, як ніколи не думав про значимість власної персони. Навіть не почув, як свиснула куля й за дві чверті од його голови зашипів сніг. Побачивши, що не влучив, яничар спробував набити рушницю ще раз, але не зміг. Руки йому покорчило од морозу, він випустив велику матерчату ладунку, й кулі розкотилися біля ніг. Нахилився, щоб визбирати їх, але, підтятий козацькою кулею, укляк. А далі на нього наповзла димова хмара, здавалося, хтось натягнув на яничара волохату татарську кошму. Козаки відчиняли двері куренів і з шаблями в руках вибігали на вулиці. З чорних отворів дверей дим викочувався велетенськими клубками, так ніби всередині куренів шаленіли пожежі. Козаки були закіптюжені, чорніші за турків та татар, од їдкого диму потьмяніла навіть криця блискучих шабельних лез. Їх вияснювали кров’ю.

Шабля з тягнутої криці на ханових колінах була холодна і ясна. Селім — Гірей чув гуркіт, бачив вогняні сплески, що були схожі на спалахи блискавиці, й тривога колола йому серце. Не міг розгадати до кінця, що там чинилося, знав одне: воїни Магомета не мусили стріляти. Вони повинні були швидко, вмент вирізати невірних, одтяти голову урус — шайтанові Сіркові й кинути її до його ніг. Всі інші голови засолити й нахромленими на списи провезти перед очима султана і всіх правовірних Столиці Щастя. Голову Сірка має привезти він сам.

Рушнична громовиця й далі розколювала ніч, полохала звірину в плавнях. З кущів верболозу вибіг олень, промчав, закинувши за спину роги, попід самою могилою. Помітивши раптом людей, стрибнув убік, скаженим скоком погнав назад у хащі.

Коли до Селім — Гірея прибіг другий гонець — яничар, хан ходив по маківці Мами — Сури з шаблею в руках. Гонець сказав, що запорожці зашпунтувалися в куренях і ведуть стрільбу по воїнах пророка. Хан наказав одтяти гінцеві голову.

Коли третій гонець, захеканий, вмитий потом, упав ханові до ніг, Селім — Гірей обхопив руками голову.

— О мой карачеї! — закричав, аж схлипнуло в грудях морозне повітря. То був справжній крик розпачу, але було в ньому й трохи зумисності, аби засвідчити воїнам, як він їх любить і потерпає за них, аби потім переповідали всім у Козлові та Бачхисараї.

А незабаром з криком «харциз ріже!» побігли усі карачеї. Пошарпані, без зброї, минали могилу, минали хана й, не озираючись, неслися один поперед одного в долину Татарки, де біля розбитих стогів на козацькім займищі толочили сніг їхні коні.

Хан наказав привести коня й собі, але все ще стояв на вершечку Мами — Сури. Воїни пророка бігли гуртами й поодинці протоптаним шляхом по Дніприщу, декотрі вилазили із бережняка, але жоден не завернув до могили. Скрипів під ногами сніг, брязкала зброя, чулися стогони. Світало, вони бачили сейменів і хана на вершечку могили, але страх перед козаками був дужчий за страх покари в Бахчисараї.

І все ж хан ще на щось сподівався. На мудрість двох аг, котрі, як йому сказали, засіли в поганській мечеті з хоробрими воїнами, на яничар, на чудо, звершене Аллахом, котрому гаряче молився, стоячи лицем до кибли [4]. І аж тоді, коли на могилу збіг Дзямбет — Гірей і, кинувши до ніг Селім — Гірея шаблю і припавши до його плеча, тихо, страшно та просто прорік: «Кінець», — хан завив і сам, кульгаючи, побіг униз, до коня. На схилі Мами — Сури лишилася гора квітчастих подушок, дві попони, невеликий перський килимок, ведмежа повсть та зламана навпіл коштовна шабля з написом, що світив проти місяця: «Це — найпевніший доказ».