Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 102

— Он! Это он!

На жінку вони вже не зважали.

— Бросай оружие! Він кинув долі автомата.

І тоді вони побігли до нього. Знялися в рух, так само повільно, незрівнянно повільніше, ніж командувала йому свідомість, винесена за межі його тіла, — як купа звихреного в вічі чорного падолисту. Опалило потилицю хекання й брязкіт ошийника, рука, що держала сніп світла, відділилась од плащ-намета, світло наближалось, розбившись по дорозі на кілька постатей, і те обличчя, що калатало в ньому другим серцем — живе, справдешнє, витягнуте горбоносою сокирою наперед, як вовчий писок із близько посадженими провалами очей, — впливло йому в фокус, заступаючи світ: воно рухалося просто на нього, викривлене диким спазмом жаху й радости, і він не зразу спромігся збагнути, що — ні, не на нього: на Ту, яка стояла з ним поруч, у ритмі невчутного весільного танцю уже відступивши перед цим шквалом чорного падолисту свій вирішальний крок назад…

— Слава Україні! — сказав він до «Стодолі». І розняв зціплені круг чеки пальці. Сухо клацнув оглушений світ, і сплеснув спадаючи білий вельон — крило його шлюбної сорочки…

— Граната! У него грана…!

— Ёб твою…

— Боже…!

— Ложись!

Він не почув вибуху. Ані двох наступних, майже одночасних. Він тільки побачив спалах, страшний спалах, сліпучіший, аніж може витримати людський мозок, — ніби вибухла разом тисяча сонць, і земля злетіла вгору висотним чорним валом. Він іще встиг був податись наперед, вслід за своєю рукою, що простягала ворогам на долоні, як важкий дозрілий плід, відбезпечну гранату, наллята вздовж м'язів напругою вдержуваного тягаря, — але те, що попереду, вже було відтяте спалахом, і то рухалось уже саме його тіло — ту частку секунди, яку покинуте тіло здатне, за інерцією, протриматись само перед тим, як рухнути, скорившись силі земного тяжіння, поки засвічена спалахом плівка продовжує шеберхотіти йому в черепній чашці пустими віконечками.

— Гелю, — хотів покликати він. Але його вже не було.

ЗАЛ VII. ДОРОҐА НА ЗОЛОТОНОШУ

ОСТАННЄ ІНТЕРВ'Ю ЖУРНАЛІСТКИ ГОЩИНСЬКОЇ

Хто він, власне, такий, Вадим?..

Сидить навпроти, тяжкий і несхитний, він завжди так сидить, де б то не було — мов у себе вдома, де все довкола належить йому — і предмети, і люди, і цей тривожно пустий, як у голлівудському хоррорі, ресторан, куди він мене видзвонивши привіз серед ночі, також, — а дуже схоже, що так воно й є, бо коли ми ступили на ґанок, двері було зачинено, він натис на якусь не догледжену мною кнопку і, тільки-но відчинилися двері, не дожидаючись (і не пропустивши мене вперед, хамидло!) рушив досередини, стягуючи з шиї шарфа (Armani, 100 % кашемір) і кидаючи на ходу одвірному халдеєві через плече: «Валєра, хай Машенька нам накриє…», — не просячи меню, не питаючи, чого я хочу і чи хочу взагалі, — і от сидить навпроти мене в пустій залі, як Алі-Баба в печері розбійників (печера — чорний лак, чорна шкіра, підсвічені поверхні, та стандартна суміш показної розкоші й казарменої безликости, котра в наших широтах іменується гламуром), — тілистий і добродушний, як поголений безвусий морж, і посапує, як то буває з вгодованими мужчинами, чий пік міцности вже позаду: дихавичка в початковій стадії, що її з незвички можна взяти за еротичне збудження. Може, Владі це подобалось? Чи тоді, з нею, він іще так не сопів?..

— Не лізь ти в це діло, — каже він мені, безвиразно дивлячись на мене ясно освітленими й пустими, як цей його ресторан (і коли це він його купив?), очима. — Там серйозні люди задіяні. Не треба воно тобі.

Серйозні люди. Це значить — ті, хто, в разі якщо перебаранчиш їхнім фінансовим інтересам, можуть і грохнути. І буде ще одна пропала безвісти українська журналістка. Або загибла в автокатастрофі, або знайдена мертвою в себе в квартирі: самогубство. Не змогла, наприклад, пережити звільнення з роботи, а що. Самотня жінка (бойфренд у міліцейському протоколі не значиться!), дітей нема, все життя — в роботі, а тут облом вийшов, — не витримала, не пережила. І головне — ніхто навіть не усумниться: жінка без дітей — ідеальна мішень, завалюється без стуку, з одного щутка.

Як мило з боку Вадима мене попередити. А я вже була після тої нашої нефортунної бесіди вирішила, що його нічим не проб'єш. А він, бач, потрудився, спасибі йому, навів довідки. За конкурсом «Міс Канал» стоять серйозні люди, чиїх імен ми ніколи не прочитаємо в титрах. Як і імен тих дівчаток, що приїдуть до Києва на відбірковий тур, але не потраплять на екран. Зате потраплять в інше місце. Може, й не конче в закордонні борделі: хтось же і вдома має привітати секс-туристів з ЄС, піднявши таким чином рейтинґ привабливости країни для іноземних інвестицій, або зробити міньєт спонсорові парламентської партії, поки той мчить джипом додому після зустрічі в партійному штабі. Серйозні люди, серйозний бізнес.

От тільки розплакатися мені й бракувало. В носі зрадницьки пощипує, і я починаю й собі прискорено сопти. Сидимо так із Вадимом навпроти себе й сопемо, як два їжаки на стежці. Ото, мабуть, видовище. Але, Боже мій, яке ж це огидне почуття — знати про злочин і не мати змоги йому запобігти…

Скільки це коштує — одна дівчинка? Ті, що торгують людьми, — почому вони беруть за душу? Чому, понад десять років проварившись у журналістиці, я не знаю цих цифр? І чому не наважуюся зараз спитати у Вадима, який напевно ж знає?

Хто він, у біса, такий, Вадим?..

Все, що я знаю, — це, що в минулому житті, до того, як і собі зробитись серйозним чоловіком, він закінчив історичний, КДУ. Хароший був факультет — повний сільських хлопчиків після армії, що парадували в синіх двобортних костюмах із комсомольськими значками на вилогах і в стукачі йшли не за страх, а за совість. Тепер хлопчикам сильно за сорок, і в них нова уніформа, поліпшеного типу — костюми від Armani, на руці Rolex, справжній. І в джипі шофер Вася — далекий родич із рідного села. Хто всі ці люди, як так сталося, що вони тепер орудують долями мільйонів інших людей — і моєю також?..

— Бери ковбаску, каже Вадим, киваючи на таріль із м'ясним асорті. Буряково-червоні, криваво-чорні, ржаво-руді в білястих сальних розтушовках завиванці виглядають у цій гламурній насвітці як якесь ґотичне порно — інсталяція з посткоїтальних жіночих піхов. Здається, я зараз виблюю. Мовчки хитаю головою, Вадим, не завважуючи мого стану, підчіплює собі виделкою згорток червоном'ясих складок, звідтіль випадає петрушковий хвостик і лишається чорніти на підсвіченій стільниці, як експонат у природничому музеї. У Вадима завжди був добрий апетит — знак, що чоловік уміє тішитися життям.

Я пригублюю вино: Pinot Noir, якогось італійського дому з невимовною назвою, урожай 2002-го року. Рік був сонячний, запевнив мене Вадим, коли халдей приніс сповиту в серветку пляшку й, за вказівним порухом

Вадимових брів, гордо продемонстрував її мені, як акушерка мамі сповите немовля. Вадим, своїм звичаєм, п'є коньяк, але на винах він також знається. Ці люди знаються на багатьох речах, без яких можна прожити, але з якими життя спливає далеко приємніше. Чи без такого уприємнення воно було б у них геть нестерпним — як коли б під шоколадною поливою в Kinder-surprise виявився шмат скам'янілого лайна? Перед очима мені зринає давнозабуте обличчя Р. після сексу, і я роблю ще один ковток. Справді, вино чудове.

— Опозиція цим займатися не буде, — пояснює тимчасом Вадим, накладаючи собі ще закуски. — Резонансної справи з цього твого шоу не розкрутиш, для війни компроматів не годиться — слабо. Перед виборами тут потрібна тяжка артилерія. А твоє шоу — це так, забавка…

— Взагалі-то, це людські життя, — нагадую я.

Вадим похмурніє, ніби я допустилася нетакту, й завзято береться до лососини. Я й раніше помічала в нього цю звичку — не відповідати на неприємну репліку, ніби її й не чув. Ніби співрозмовець привселюдно пукнув. Ось що таке насправді влада — можливість пускати повз вуха все, що тобі неприємне, як убогий пук чийогось немічного кишечника.