Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 116

Думка не бозна-яка нова і, відповідно, не бозна-яка цінна, але чомусь відчуваю від неї такий приплив утіхи, як, перед хвилею, від отого запаху пробудженої землі з вікна: я знов можу думати! Думати — а не тільки, як жук ніжками, без кінця перебирати в голові, приваленій тоннами втрачених баксів, причини й наслідки фінансової підстави: вид розумової діяльности, від якого глузду тобі не прибуває, ані світ яснішим не стає. А тут у мені мов відбулося перезавантаження системи: я знову чуюсь собою. Тим самим, цебто, дурнем, що й був.

І на цій хвилі, мов злегка вгашений на радощах, я за одним заходом вивалюю татові, обпікаючись чаєм, те, чого аж ніяк не збирався розказувати, — і за дня, коли пропорції речей міняються, либонь, і не розказав би, — як сьогодні вербували мою дівчинку. Без імен, звичайно, — не настільки ще я вдурів, — зате з цифрами: двадцять п'ять штук на місяць, отакі тепер у них, тату, розцінки.

Телевізор у кімнаті замовк, і мені чути в слухавку, як важко батько дихає. Близько так, із присвистом: видно, теж забагато курить…

Я нечасто з ним чимось таким ділюся. Свого часу він так пишався моїми успіхами в фізиці, так неприховано променився щастям, коли я студентом приїздив на канікули й малював йому на кухні схему термоіонного ґенератора, що тої батьківської гордости я йому однаково нічим не поверну. На тему моєї наукової кар'єри ми з ним давно і згідно мовчимо; він більше не допитується, як посувається мій дисер. Перестав відтоді, як я, не стримавшись (бо ті допити мене вже жалили), спересердя ляпнув йому на тій самій кухні, що не для того живу своє життя, щоб відшкодувати йому забране в нього. Він нічого мені на те не відповів, почовгав курити, і я вперше тоді завважив, як він човгає — вже по-старечому… Є все-таки речі, яких краще не вимовляти вголос. Бо з тата таки напевно вийшов би вчений — якби він свого часу дістав належну освіту. «Мислительний апарат» у нього був дуже навіть у порядку, — ще й мені дещо перепало. Не його вина, що у Львові він після школи попав під щойно тоді впроваджену вступну квоту «для місцевих», знамениті «двадцять п'ять процентів»: то вже були шістдесяті роки, хрущовський лібералізм кінчився, й до вузів, надто тих, що «з допуском», починали пильніше добирати за анкетними даними. Ніхто б не пустив «бандерівське отродье» в серйозну фізику, в оборонку. Одиноким татовим шансом було їхати на навчання в Росію, — багато хто так і вчиняв, і, зрештою, на те й робивсь розрахунок: що неприйняті в себе вдома до вузів «західники» виїдуть, розчиняться на просторах шостої частини суші серед маси «совєтского народа», і так непомітно розкидається «вогнище українського буржуазного націоналізму»… Але тато не поїхав. Думаю, то бабця на нього повиливала. Для неї Росія була засланням, безводним ешелоном, п'яним конвоєм, колією, по якій їдучи, за три дні не вгледиш жодного села, — як такі колії прокладалися, вони з дзядзьом знали на власній шкурі: по небіжчику на шпалу; десь серед тих небіжчиків лишився лежати й її ненароджений син, і не могло бути й мови, щоб, самим уйшовши звідти цілими, потім добровільно посилати назад старшого — того, котрий вижив… Думаю, мало бути саме так, а за подробицями я ніколи не питався. Коли прийшла черга вступати на фізфак мені, то якось само собою розумілося, що я маю їхати до Києва — аби не до Москви. Тільки недавно, коли, з Лялюсиної подачі, я став бачити нашу родину — спершу Довганів, а потому й Ватаманюків, — не як колись, дискретними портретами в альбомі, а, як в інтернеті, зв'язною мережею лінків, я подумав, що то власне татові випало на долю заплатити своїм життям за окрадене батьківське. Тільки що тато ніколи так не казав, може, навіть і не думав, — аж доки я йому ото не всмалив (міг би й змовчати, казліна, не маленький уже ж був!..), — і вже напевно не став би виставляти своїм старим якихось за те рахунків. Львівську політехніку, де колись учився й дзядзьо, він згодом таки закінчив — заочно, вже на заводі працюючи, — але на серйозну наукову кар'єру замахуватись йому було вже зась. У моєму зоряному старті на руїнах Совка він мусив убачати прямий тріумф історичної справедливости — остаточну перемогу нашої родини над тою силою, завданням якої всі ці роки було обернути нас на «лаґєрную», чи якусь іншу, але «пиль». Він тоді мов одродився, вперше після маминої смерти, — був повен планів, навіть політично був до всього терпиміший: економічний хаос перших років незалежности виправдовував то совковим спадком, то браком державного досвіду, і хоч багато за віщо й тоді кипів і гнівався, але в основному вважав, що країна розвивається правильним шляхом, головне — визволилися!.. Мій з'їзд у бізнес мусив добряче його протверезити. Не знаю, як він із тим зживсь, і допитуватись теж не збираюся. Зрештою, людина з усім зживається. І якщо мене пре тепер о третій ночі реферувати йому в телефон лекцію з біжучої політики, прочитану в ресторані відомій журналістці депутатом парламенту, то не на те, аби мій старенький ще краще бачив, яке кругом лайно, — і міг заспокоювати себе тим, що його син хоч не таке велике. Не в тім річ.

Мені просто приємно йому це розказувати. Приємно раз у раз повторювати йому вголос «Дарина каже» як нашу, відтепер спільну, родинну таємницю: ніби обводжу тими словами світляне коло, в якому ми опиняємось разом, усі троє (і в темряву надвір падає з нашого вікна золотавий чотирикутник…). Ніби доручаю йому тим Лялюську — щоб він теж її любив. Щоб пишався нею. Не тим пишався, що його син у Києві живе з відомою журналісткою, — а нею самою.

— Отакі, тату, справи. (А в грудях йому таки свище…)

— Це ж якось оприлюднити треба, — озивається він нарешті. — Щоб люди знали…

— Як оприлюднити, де? — мені трохи прикро, що його думка звернула в інше русло. — В інтернеті хіба? То вже й там є способи за ті самі гроші поховати інформацію, і цензури не треба: наймається бригада сердюків — і за годину на одне твоє повідомлення навалять стільки спаму, що воно просто щезне, як голка в сіні!

— Якщо хочеш сховати листа, поклади його до інших листів? — реаґує тато. — Чекай, таж то теж із Конан Дойля! Чи з Едгара По?..

— Так отож. Нічого нового не придумали…

— То, значить, летючки треба друкувати! — вирішує він так діловито, наче всенький вік тільки тим і займався. — І роздавати, де більше людей, — на майданах, на станціях…

А й справді. Як це мені не спало на думку? Принаймні на летючки мене ще стати. А якщо ще підпрягти хлопців… З Ігорем можна поговорити, з Модзалевським, із Фрідманом… Василенку по старій пам'яті дзенькнути… Податкова вже всіх задрала, та всіх усе задрало, ото тільки на вибори надія була, що щось зміниться, а коли й тут кисень збираються перекрити й закатати країну в асфальт…

— Щось будем робити, тату.

На мить мене заполоняє піднесення — так, наче вернулись часи Студентського братства: осінь 1990-го, порожній універ, записка на дверях аудиторії: «Все ушли на революцию!», наші палатки на Майдані Незалежности — неймовірно, але тоді він ще звався «Площа Жовтневої Революції», — самопальні летючки, які я роздавав при вході в метро, сутички з ментами, вся та пекучо-прекрасна осінь — як хвиля гарячого повітря в обличчя, чому ми так рідко її згадуємо?.. Невже тільки тому, що наші тодішні ватажки швиденько продались тодішнім комунякам і тепер разом із ними засідають у Верховній Зраді? Але ж тоді ми таки підняли Київ — ми їх налякали, бодай настільки, що в серпні 1991-го наші комуняки підписали вихід із СРСР, а хрін би він тоді розвалився, якби Україна з нього не вийшла, — ми розгойдали човна, і сума докладених нами сил через десять місяців спрацювала, переломила хід історії, — а як тоді нам Кравчук був кричав, аж слина з рота летіла, в той день, коли застрайкували заводи і сотні тисяч робітників вийшли на демонстрацію під нашими гаслами: «Я не боюся ні Бога, ні чорта, і вас не злякаюся!», — хоч ми і в гадці не мали його лякати, тільки тішилися, що з нашого камінця посунула така лавина, — а тепер якийсь жирнюк буде мені розказувати, що то все зробила його нафта?.. І як тільки Лялюська йому змовчала, вона ж теж у жовтні 1990-го була там, ми могли стояти в юрбі за кілька метрів од себе…