Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 127

А там і справді темниця, в цьому їхньому архіві. Штучне освітлення, вічний смерк. Наче з бомбосховища вийшла на волю.

Два типи, явно з цього-таки будинку, що перекурюють на хіднику, дружно проводжають мене поглядами. А може, й не з цього, тут же ще банк якийсь поруч. А в банківських працівників такі самі очі, як у працівників спецслужб. І манера триматися теж та сама: фальшива привітність і холодна зачаєність. Всі вони так на мене дивилися, хто трапився нам назустріч, поки Павло Іванович супроводив мене до виходу: коридором, сходами, знов коридором, знов сходами, аж до самого турнікета. Віддайте, будь ласка, перепустку. Ну так, а то я ще, чого доброго, зажилила б її собі, і що тоді?.. Підпис працівниці бюро перепусток СБУ став би надбанням іноземних розвідок?

Є речі, які не міняються. Міняються імена держав, пам'ятники, мова, гроші, однострої, військові команди, навіть способи воювати… А от спецслужби не міняються, вони завжди однакові. Завжди і всюди, в усіх країнах. Із числа поліцаїв, засуджених в СРСР після війни, кожен шостий був до війни співробітником НКВД. Якби, якимсь дивом, в СРСР тоді вступила не німецька, а американська армія, вони так само пішли б на службу американській демократії — і американська демократія їх би так само радо прийняла. Тому що є речі, які не міняються.

Так, а тепер можна, нарешті, й собі закурити. Вдихнути, що називається, життя на повні груди. Перевести дух.

Ніякого диктофона, попросив Павло Іванович, ніяких записів. І не посилатись на нього, ні в якому разі. Так його вчили, ще в школі КҐБ, а спецслужби не міняються. І байдуже, що глузду в такій забороні жодного, — хіба створити мені додаткові труднощі. Тепер мушу десь сісти — тут за рогом на Рейтарській є одна така притульна кав'яренька, — й записати, поки не забула, найголовніше з того, що він мені люб'язно сповістив. Хоча штука в тому, що якраз найголовнішого, того, що мені пече найдужче і в чому я й сподівалася на його поміч, Павло Іванович мені сповістити не може, бо він і сам не знає, що охороняє. І ніхто з них, хто працює в цьому будинку, не знає, — і, схоже, ніколи вже й не дізнається.

Ніхто ніколи не дізнається, що було вивезено з українських архівів до Москви в 1990-му, а що спалено вже після проголошення незалежности — в ті осінні дні 1991-го, коли ми, молоді-дурні, радісно марширували по Володимирській перед більше-нестрашною темно-сірою озією й скандували: «Ганьба!». А всередині, в дворі люди тимчасом займалися ділом: палили «вєщдокі», зачищали сліди. Впродовж вересня-жовтня, сказав Павло Іванович. Мій люб'язний Павло Іванович. Старий друг родини. Він же, голубчик, і палив.

Який це скалозуб колись був ляпнув, що «рукописи не горять»? А інші підхопили й досі лящать навзаводи, — мов умисно на те, щоб прикрити роботу палійських бригад…

Ноги самі несуть мене в бік Софії. Що ж, пройдусь, зроблю гак — якраз на одну цигарку, а потім вернуся на Рейтарську по Стрілецькій, з другого боку. Заодно подивлюся, чи коло Митрополичих палат бузок не зацвів…

Ні, що архіви нищились — це я знала давно, ще від Артема. Але я не уявляла собі масштабу руїни. І тому всі ці роки, аж до сьогодні, в мені жила — ах, жила, жила, куди ж без неї! — заспокійлива тверда віра в те, що десь у кутих сейфах на Володимирській зберігається першоджерело тих чотирьох пухлих папок із поворозочками, котрі лежать у мами на антресолях, — як секретний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа… І колись усе те ще «випливе», як каже мій Павло Іванович, усе вийде на яв — буря в урядових кабінетах, злодійський «ремонт» щойновідкритого Палацу «Україна», самогубство головного архітектора і, серед того всього, — доля одного рядового бійця убитого проекту: інженера А. Гощинського.

Я справді в це вірила — що воно все «десь там є», лежить у безпеці, запечатане, і чекає тільки на добровольця, щоб одного дня прийшов і розкопав. Байдуже, коли, хай би й через двадцять років. Чи тридцять, чи п'ятдесят. Я знала, що сама таким добровольцем стати не зможу — мені було б надто боляче те все читати. Надто тяжко перевертати наново ще раз початки свого життя — як лопатою мокру глину… Не хочу, ні. Видно, на такі розкопки потрібна історична передишка, той-таки перекур, — перевести дух, зробити гак в одне покоління. Діти на те не надаються, а от внуки в акурат, два покоління — саме та дистанція: систола-діастола, ритмічний віддих, пульс прогресу… Щоб продовжувати жити, досить знати, що все воно в принципі «десь є», лежить-чекає своєї черги. Так нас учили, вся європейська культура на тому стоїть — на твердій вірі, що нема таких секретів, які рано чи пізно не вийшли б на яв. Хто це сказав, Христос? Ні, здається, Паскаль… Наївний. Але ця віра плекалась віками, обростала своєю міфологією: Івікові журавлі, рукописи не горять. Онтологічна віра в принципову пізнаваність усіх людських діянь. В те, що, як вчать тепер на журфаці, «все можна знайти в інтернеті».

Так, ніби й не було на світі спаленої Александрійської бібліотеки. Ані справи Погружальського — коли згорів цілий історичний відділ Публічки, понад шістсот тисяч одиниць зберігання, з архівом Центральної Ради включно. То було влітку 1964-го, мама була вже вагітна мною і майже місяць, їдучи до себе в Лавру на роботу, на під'їзді до університету злізала з тролейбуса й пересідала на метро: від завислого на поверхні смороду пожарища в неї починалась блювота. Артем казав, там були й стародруки, й літописи — ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба. Палія гучно судили, а потім відправили на роботу в Державний архів Молдавії: війна тривала. А ми себе потішали тим, що «рукописи не горять».

Горять, іще й як горять. І відновленню не підлягають.

Вся наша культура стоїть на хибних засадах. Вся історія, якої нас учать, складається з лементу — дедалі оглушливішого, і вже з трудом розрізняльного — навзаєм себе перекрикуючих голосів: Я є! Є! Є!.. Я — такий-то, зробив те-то, — і так до нескінечности… Але всі ці голоси насправді лунають на тлі вигорілих пустот — на тлі мовчання тих, кого позбавили змоги крикнути «Я є!»: закляпили рота, перерізали горло, спалили рукопис… Ми не вміємо чути їхнього мовчання, живемо так, ніби їх просто не було. А вони були. І наші життя зліплені і з їхнього мовчання також.

Прощай, тату. Вибач, тату.

Гурт п'яничок із пивом біля кіоска, запарковані просто на хіднику іномарки… Звертаю в Георгіївський провулок, де брама Заборовського, — там завжди безлюдно.

Восени 1991-го вони палили свіжак — недавні справи, сказав Павло Іванович, 1970-80-х років. Так що по цьому періоду небагато збереглося. Він ніби випередив моє невисловлене питання — хоч я прийшла до нього зовсім не з ним, і сама й не наважилась би розтулити на цю тему рота: все-таки до Павла Івановича мене привела не моя, а Адьчина рідня. І про фільм я йому пояснила, і запропонувала бути моїм консультантом. Подяки в титрах, всі діла. Винагорода скромна, зате оплата погодинна — просто тобі як у Голлівуді, ага. Я вже зареєструвала приватне підприємство «VMOD-фільм» (В-М-О-Д, це Влада-Матусевич-Олена-Довган, але того ніхто не потребує знати) — і розіслала в десяток фундацій подання на фінансову підтримку: всі папери я принесла з собою й готова була йому показати. Збираю робочу групу, ага. З нього й почала (цього він теж не потребує знати). І все намарно: Адьчин запит жодних результатів не дав, сказав Павло Іванович. Немає, нічого в них немає, в їхньому архіві. Самі чисті руки зосталися. Ну, й гарячі серця, відповідно, — привіт од таваріща Дзержинского.

Навіть повного реєстру одиниць зберігання немає. І як же його тепер скласти — зважаючи на те, що «чорна» торгівля архівними документами була в 1990-ті для есбеушників чи не головним бізнесом? Винести можна було практично будь-що. І досі це не складно, скромно уточнив Павло Іванович. Угу, я в курсі (сама дещо з наших архівів виносила, і чому в есбеушному мало би бути інакше?). І, зрозуміло, були зацікавлені отримати на руки деякі документи. А, ну так, зрозуміло. І готові були платити. Угу, зрозуміло, чого ж. Я лиш кивала з розумним обличчям. Моя багаторічна віра в те, що коли-небудь усе вийде на яв і правда Толі Гощинського не зникне з людської пам'яти разом зі мною, розвалювалась під його словами безгучно, як Нью-Йоркські Вежі на телеекрані з вимкненим звуком. Немає, нічого немає. Можна буде заспокоїти Адьку: ніякої люстрації в цій країні не буде — нема вже чого люструвати. Зате нове приміщення збудували, молодці. Прекрасне приміщення, з хай-тековими сховищами, де кондиціонери, і реґулятори вологости повітря, і всякі такі інші примочки. Для архівів, котрих, по суті, немає. Для чорного ящика, в якому зосталось не-знати-що. Невиметені ошурки, мішки з арештів 1930-х, так за сімдесят років і не розв'язані. Сімдесят років просиділи на мішках із краденим, молодці. Що ж, тепер, коли живих свідків не лишилося, можна й розв'язувати — потрошку, нікуди вже не поспішаючи. Всім їм, хто працює в цьому будинку, до пенсії стане чим зайнятися, і наступникам їхнім теж. Як же вони, бідачки, мусили увихатися тоді восени 1991-го, щоб вибрати з того бедламу, що саме їм належало притьмом спалити!