Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 144

Це тоді й сталося. Зараз їй здається, наче вона від початку це знала. Тої самої ночі. Ох, та ніч!.. В дзеркалі над умивальником Дарина бачить свої розсунуті в мимовільному завороженому усміху губи. Як у такому короткому відтинку часу може вміститися такий огром життя?! Спресовані роки, як електрони в атомному ядрі, це щось із ядерної фізики, Адьо їй пояснював… Люби мене. Весь час мене люби, — і так, разом, нерозліпно зріднені, зрощені водно, ми входимо в той самий тунель, у той самий кінотеатр, і виходимо з нього разом, мружачись на світло, переплутавши, де чиї руки й ноги, а перед тим ти знову був у мені, сплячій, поштовх за поштовхом, крутиться плівка, не покидай мене, мокро, плідно, родючо, під нами тане сніг, підпливає земля, ми лежимо в калюжі сліз, на голій поверхні сумної планети, де все колись пішло не так, і треба все починати спочатку, інфузорії, амеби, перший мужчина і перша жінка, знов відкривати нове літочислення, ти бачила? — так — вони всі загинули, ми знову вертаємося туди, де нам крутять той самий фільм, плівка рветься білими спалахами в зрощеному на двох одному мозку, автоматна черга крізь мене навиліт, вогняні кулі вибухають в мені канонадою, скільки разів так за ніч — сім? вісім?.. Це він рахував, сміявся на ранок, що теж збився з ліку, а вона запам'ятала все суцільно, однією клекочучою, розжареною, як вулканічна лава, рікою, що пливла і пливла, несучи її на собі…

Скільки життя їм було одміряно за одну ніч!.. Шлюбну ніч. Шлюбну, ось це вона й була — ніч їхнього одруження. Їхнього вінчання — під дзвони чужої смерти. Родина. Все.

Вони нас одружили, думає Дарина, вперше повним текстом проказує собі цю думку, що досі була ворушилася в ній напівздогадом, боячися стати словами, — ті, що загинули тоді в бункері, нас одружили. Вони знали.

Від кахляної долівки тягне холодом, і вона невидющо натягує на коліна нічнушку.

Безглуздо тепер, як завжди в хвилини невідворотного «сталося», метушитися умислами, на всі лади гарячково тасувати в пам'яті попередні обставини, ялозити ними туди-сюди, мов намагаючись висмикнути сумку, защемлену дверима метро: як, чому, та не може бути, та як же могло статися, адже ж вона чесно ковтає ті дорогі, як холера, піґулки, та й за календарем ніби ще рано було?.. Те, що відбувалося між ними тої ночі, не вміщалося в жодні календарі. В жодні фармакологічні розрахунки: фірми падають, фабрики банкрутують. Те було дужче.

І ось тепер воно в ній.

Ну, здрастуй.

Усе відбулося само собою. Усе було зроблено за неї — її волі в тому не було. Була — чиясь інша (чия?), а їй залишається тільки скоритись. Прийняти. Улягти.

Вона трошки оглушена цим новим відчуттям — і водночас, у глибині душі, якось дивно підлещена: так, ніби її висмикнуто з лави вишикуваних на плацу нерозрізняльно-однакових постатей вказівним пальцем верховного головнокомандувача. Потойбіч плацу горить у пітьмі вогонь у грубці, і три парки — мама, тьотя Люся, баба Тетяна — повертають до неї обличчя з однаковим виразом — тим спокійним, всерозуміючим і погідним водночас, що з'являється на жіночих обличчях від знайомости з найтяжчим і найважливішим людським трудом на землі, — озираються, придивляються: спить? прокинулась? а, прокинулась, — ну то давай, переходь сюди, до нас…

Скільки їх там далі, по тій бік, губиться в темряві, вже невидних її зору? Армія. Невидима, необлічена, наймогутніша в світі підпільна армія, що мовчки й затято веде свою війну, через віки й покоління, — і не знає поразки.

«Жінки не покинуть родити».Так записав Адьо тої ночі при світлі нічника на цигарковій пачці. Хтось йому так сказав, уві сні. Сказав це запам'ятати. А вони ще й дивувалися потім, що то може означати, і до чого б то такі пласкі істини в такому передсмертному сні — воєнному?..

Аж ось і відповідь. У неї в руці.

Армія, так. Другий фронт. Ні, інший фронт — куди дужчий од першого… Дві червоні (вже почали темніти!) поперечні риски на тест-смужці — її мобілізаційна повістка.

Все, що вона може «від себе», над чим вона владна і на що простягається її власна воля, — це дезертирувати. Такий вихід є завжди, з кожної мобілізації. Рух чорної цятки з далекого світла в кінці тунелю можна спинити, є спосіб: можна підірвати тунель.

Ще рік тому вона б, напевно, так і зробила, думає Дарина знечулено, мов про когось чужого («дистанційовано», підсовує пам'ять Адріянове слівце, і її заповняє новою хвилею тепла на цей зайвий доказ його в ній присутности…). Ще півроку тому, ба ні, менше, коли це було? — ах так, на дні народження в Ірки Мочернюк, вони сиділи з дівчатами на кухні, Ірка, раз у раз закурюючи й тут-таки сполошено («ой, що я роблю!») давлячи в попільничці цигарку та розмазуючи по щоках туш, розповідала, як намагається завагітніти од свого нового бойфренда і як їй не виходить, а вона безумно, безумно хоче другої дитини, Ігорчик уже великий, і вона ладна цьомати й м'яти кожне зустрічне немовля у візочку, та сама віковічна жіноцька бесіда при багаттю, де кожна, на пораду, вмикає своє «а-от-у-мене-так-було», і всім іншим цікаво слухати: принцип, підхоплений і без копірайту привласнений Анонімними Алкоголіками, — і раптом якоїсь миті всі гуртом дружно напалися на Дарину, як зграя курей, задзьобуючи її з усіх сторін: а ти, подруга, що собі думаєш, таж тобі тридцять дев'ять уже стукнуло, в нас же після тридцятки всіх первородок автоматом у групу ризику записують, чи ти думаєш, що ти в Англії, чи що, чого ти ждеш, що значить «не хочу», що значить «боюсь», усі бояться, і всі родять, ну й дура! — і вона, загнана в кут, відповіла чесно й так, несподівано для себе самої, карбовано, мов готовий текст надиктовувала звукачеві, — що їй надто багато зусиль забрало власне виживання, аби зважитись брати на себе відповідальність за чиєсь іще. Вона запам'ятала ці свої слова, бо після них на мить утворилась пауза, дівки замовкли. Не тому замовкли, чула Дарина, що признали їй рацію, а тому, що слова були з іншої п'єси. З іншого фронту — існування якого вони, звичайно, визнавали, і навіть згодні були віддати йому заведену шану, — але так насправді, потай, десь на самому-самому дні душі, не сприймали його всерйоз: вони знали важливіше.

Ще рік тому — так, можливо. Кілька днів помучилась би, повагалась, поплакала — і пішла б на аборт. Хоча тоді в неї була, між іншим, забезпечена праця з пристойною платнею й повним пакетом соціальних пільг. А тепер вона на вільних хлібах. І без особливо сяючих перспектив, скажемо собі правду. Якраз упору за голову схопитися: блін, от тільки дитини мені зараз і бракувало! Коли тут не тільки з собою — з країною невідомо, що через півроку буде!..

І, якимсь чином, усе це чомусь перестало здаватися важливим. Як репліки з іншої п'єси, так.

Важливе інше: вона не зможе підірвати тунелю. Оце вона знає твердо. Сама ця думка, відсторонена й чужодальня, з минулого життя, тепер викликає в ній дріб барабанів під шкірою й дудоніння крови в ушу, схоже на автоматні черги з серією вибухів, — здригнувшись, Дарина дивиться на свою руку: шкіра на ній узялася сиротами. Як дивно, що це її рука. Її ноги на кахляній підлозі. Її стегно (яке велике!), завішене пеленою нічнушки…

Її тіло, як і її воля, більше не належить їй, — воно більше не вона. Перестало збігатися з нею. Виявилося, що воно відпочатку призначалось для когось іще. Посудина. «Непорожня».

…Тому що це вже колись було — вона вже бачила, як вибухнув тунель. Зсередини бачила, як не покаже ультразвук, ані жодна інша апаратура. Їм з Адріяном це показали, — ні, це тільки їй тоді показали, він не бачив, — Ти так застогнала, аж я злякався — Воно й справді було схоже на смерть— ні, навіть і ще раніше, це їй відразу показали, з самого початку, за тим найпершим поглядом на фото, з якого молода жінка в упівському однострої, затиснута між двома чоловіками, як між жорнами долі, котру обрала собі сама, світилася в об'єктив своїм нетутешнім материнством: білий спалах, як од тисячі разом вибухлих у космосі сонць чи одночасно врубаних прожекторів із темряви ночі, — і земля злітає вгору висотним чорним валом… І все, кінець. Тунель засипано. Ніхто вже не вибереться.