Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 15

…Я її вбив, знай повторював нардеп Вадим із чудернацьким кривим осміхом, — сидів, утоплений в оттоманку, товстий і червоний (сама маленька, як Дюймовочка, Влада завжди мала слабість до великоформатних чоловіків), — сорочка йому розщіпнулася на череві, оголивши добірну білизну, долі на килимі стояла пляшка «Курвуазьє», келиха він тримав обіруч, мов іграшковий ведмедик, який із заведеним рипінням кружляє своє молочко, і Вадим так само кружляв своє і товк водно, як мантру, — я вбив, я її вбив, це я винен, це я мав бути в тій машині, — оця його Гротескова ведмедикоподібність була чомусь особливо тяжкою, тим більше, що рипів він щось теж цілком несосвітенне, щось настільки ж дисонансне до того, що трапилось, — наче звук скла, коли порнути по ньому бритвою, — як коли б його підклеїли сюди з якогось іншого фільму, я подумала, він у розпачі від того, що відпустив Владу в Бориспіль саму, що якби поїхав був із нею, вона була б жива, і цьому справді важко було заперечити, а виходило, ніби якраз заперечувати мені й належалося, і я насилу стримувалась, аби не крикнути: заткнись! — хоч він і не до мене говорив, і не в мене питав, як питав би, коли б мене там не було, в келиха, в оттоманки, в стіни навпроти: Боже мій, Боже, як же мені тепер жити? — і тут він напрочуд обережно, як на таке замашне тіло, відставив келиха на бильце й затулив обличчя руками, застогнавши-забурмотівши щось уже геть нерозбірливе, а мені лишалося безпорадно стояти й споглядати його пальці, завмерлі на немовлячо-червоній лисині, мов пучок сосисок… Але я ж не з обов'язку примчала тоді як стій у ту його гробану скоробагатьківську — саме викінчену, Владою й оформлену: з пент-хаузом, зі скляним дахом зверху — квартиру на Тарасівській, не потішати його і не зливатися в спільному горі, — мені залежало на іншому, я дивилася на нього, як на поступово тьмяніюче дзеркало, в якому ще зберігається Владусьчин образ, я ловила на ньому ще несхололі, ще вчорашні, як невідлиплий пилок, сліди її присутности, ба навіть напівсвідомо відстежувала його — її очима, чого ніколи не робила раніше, поки він був просто Владин бойфренд, так вона завжди казала: не коханий, не мужчина — бойфренд, — і тому мимохідь схвально відзначала і добірну білизну, і несподівано прецизну делікатність руху, яким Вадим відставляв келиха — мельком подумавши: ага, значить, ці лаписька з п'ятірнею сосисок уміють бути й чулими, — і його суху безслізність також оцінила — він куди більше вливав у себе, аніж виливав: знак здорової чоловічої жадібности, зокрема й міцного сечового міхура, і всього іншого також (колись вони були в мене в гостях удвох, і за п'ять годин, що ми просиділи, цмулячи коньяк, той самий «Курвуазьє», Вадим ні разу не підвівся з крісла вийти до туалету, зрештою, Влада завжди казала, що в них прекрасний фізичний контакт, якби це була неправда, вона би змовчала, значить, безсоння її було не від того…), — і не те щоб я вмисне таким ото аукціонним конярем туди пригналася виставляти бали за рисистість — усе воно крутилося мені в голові несамохіть, порізненими спалахами, як на паралельній плівці, я не мала до цього чоловіка ні відрази, ні симпатії, і коли казала йому, що він не винен, то не з жалю до нього, а єдино з поваги до Владиної смерти, котра належалася до неї й ні до кого більше, сама собою мусила виткатися з власноручного рисунку її життя, і Вадимові, якщо він і був у чомусь винен, я відразу й безповоротно приписала щонайбільше роль кавунової лушпайки, на якій у фатальний момент у старих фільмах послизаються, щоб упасти й розбитись насмерть, але в житті, на відміну від кіна, сам момент завжди виставляється задовго до того, і тому мене дратувало, ба й ображало Вадимове мантричне рипіння, я її вбив, я її вбив — у тому було щось принизливе для моєї гордої й незалежної Влади, щось від мови жовтявих газетних повідомлень, які, сумніватись не випадало, не забаряться, не виключено, що довкола дому вже нюшили, зачувши стерв'ятинку, гієни-новинщики, назавтра їх мали налетіти цілі зграї, іно встигай затулятися од бліців, і це також належалося пережити і якось витримати, але це все було потім, у ті ядушливо нестерпні тижні, коли її смерть за десятками рецептів наввипередки захланно патрали, смажили, заправляли різними підливами й подавали на стіл із дому в дім, і зрештою так розтягли й заволочили, що й мені поступово перестало стискатися серце на вид її портретів, котрі зробилися вже просто портретами відомої людини, гейби в енциклопедичному довіднику, — а в ті перші години мені залежало на єдиному, задля того я й приїхала до Вадима і тупо сиділа з ним, п'ючи його ніяк не діючий коньяк, поки Влада лежала десь у морґу на полиці холодильника з причепленою до ноги биркою, і мене мучила невідчепна й безглузда думка, що їй же там холодно, і я сама раз у раз здригалась од того холоду, коротким мерзлякуватим дрижачком, як тоді в Пасажі під час нашого інтерв'ю, коли з Влади зненацька прозирнув був монастирський служка напередодні постригу, вже приготований на нетутешність, тільки цим разом дрижачок не пересідавсь, я ніяк не могла зігрітись і знай прикладалася до коньяку, але кожен ковток, замість зігрівати, застрягав у грудях непроковтно твердим, як вгороджений гарпун автомобільного керма, — а треба мені було не чого іншого, як упевнитися, зараз же і негайно, що вона була з Вадимом щаслива, — ось так, не більше й не менше. Тоді мені стало б легше, тоді з цілого кошмару проступив би й вив'язався якийсь сенс, — як коли б вона сама з'явилась і сказала, рішуче тріпнувши спадаючою на очі гривкою: знаєш, а я не шкодую — ні за чим, слово чести.

Я притарганилася, як завше в хвилини панічної стеряности, шукати розради в неї — у цій самій квартирі, звідки вона напередодні вийшла й сіла в дворі у свій курчачо-жовтий «бітл». І захряпнула дверцята.

…Але потім, чи то в двері подзвонили, ще хтось з'явився, чи Вадим зрештою таки вийшов до туалету, — я зосталась у вітальні сама і стояла в незатуленому вікні, за яким стрімко нагусала щільна, флюоресцентно-яскрава синява, як на пачці «Голуазу», — всі барви в ті дні були мов наведені з максимальною різкістю, всі об'єктиви виставлені, і якісь зовсім сторонні кадри раз у раз чіпляли мені око, наприклад, дорогою на цвинтар, із машини, — двійко собак, що качались по купі лаково-мокрого листя, рябий і чорний кудлатий, і на мосту метро, коли погребова кавалькада проїздила попід ним, похилий бомж із картатою торбою-цератянкою на тлі низько навислого неба, — так буває в пору закоханости: кожна випадкова мить, трапляючи в поле зору, набрякає, бубнявіє й спалахує навиліт, як крапля перш ніж упасти, ніби тільки в любові й смерті життя нарешті стає для нас по-справжньому видимим, — у флюоресцентно синіючому вікні потойбіч вулиці гралися на хіднику діти, силуетно чіткі, мов витяті з чорного паперу (лиш білі кросовки поблимували в смерку, слабо вкрученими лампочками), на передньому плані з заворожливою, здавалось, рипучою, як у дерева, труднозгинністю порпалася в сміттєвих баках закутушкана на качан бабця в плетеній шапочці, дуже повільно, як при зйомці рапідом, проїхала вулицею темна «мазда» з палаючими рисячо-розкосими фарами, і стоячи в вікні в своєму так і не скинутому плащі, себе теж бачачи ніби збоку — вписаною в цю спроквола, мов через силу, а все ж триваючу далі картину, — я раптом так само пронизливо-ясно побачила, що Влади в цьому часі вже нема, — нас із нею розносило, самим його необорним, тої миті так намацально-фізично відчутним плином, який не питаючись сліпо тяг із собою — вже тільки мене, а Влада лишилася в дні вчорашньому, відколовшись, як на крижині, і в ширеній межи нами розколині вже булькотіло, стрімголов заповняючи її навалою нових кінокадрів, життя без неї. Я бачила, що це вже сунеться потік, якого я їй ніколи не розкажу, — бо досі, від найпершої хвилини, і з Вадимом, і взагалі цілий час іще подумки була адресувалася до неї, з нею ділилася своїм потрясінням — нащо ж ти поїхала сама, Владусю, — випоминала їй, заднім числом, всі незліченні дрібні застереження, і навіть несвідомо розважала й заспокоювала — її-таки, і приїхала сюди також не до Вадима — до неї, спитатися: чи тобі було з ним добре? — а тимчасом усе це було вже як говорення в слухавку відімкненого телефона, і тому все, що мені залишається, — то покласти слухавку і без спротиву дати цьому страшному, повільному, незворотному плинові нести себе далі вперед — без неї.