Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 86

Всіх опанувало піднесення, і всі сміялись і жартували з фотографом. І Гельця також — мов і не було перед тим жодної прикрої сцени.

Може, він просто ні в зуб не розумів жінок? Може, їй в дійсності подобалася та нищівна, гейби панцерником чавив, «Стодолина» нотація, — те, як він демонструє своє над нею зверхництво? І «Стодоля», докоряючи їй за необачність, в такий спосіб виявляв свою про неї турботу?..

Нічого про те не знав. Не мав того досвіду з жінками. Звідки міг би його мати?..

(На тім весіллю в П., де він розчавив за столом пугаря в жмені, трапилася ще одна пригода, якої волів не згадувати: сполошене жіноцтво наввипередки кинулось тоді спиняти йому кров, і вкінці він опинився десь у пітьмі на сіні з вогнеокою молодичкою, яка найбільше коло нього увихалася, терлась мов ненароком грудьми, стріляла очима й роздражнила, зрештою, до злого помутніння в голові: як так, то й так, всі ви однакі!.. — в темряві молодичка одуряюче пахла крізь сіно свіжим потом і хатнім димом од печі й повискувала під ним з утіхи тоненько, як сучечка, на одній ноті: і-іх, і-іх, — десь зоддалеки дівочий хор продовжував дзвеніти шкляними голосами, мов під черепом крутилась водно та сама патефонна платівка: «Ой жаль-жаль, непомалу, любив дівчину змалу — любив дівчину змалу, любив та й не взяв…», — і в якусь мить, у так і не погамованому роздражненні розчарування, він здав собі справу, що тілом цілий час тужив не до Гельці, а до «Рахелі», котра його виходила й вернула до життя так, що по ній усяка випадкова жінка тепер мусить видаватися йому прісною, — і, ледь не заклявши вголос од відчуття того необорного, невідворотного й нечистого нурту, в який утрапив і яким його все далі й далі відносить од його любови, він там-таки, ледь відлипнувши од щедрої розгарячілої кобіти, дав собі слово, що віднині з романсуванням для нього покінчено, раз і на все, — не сміє думати про жінок, відволікатись на них, ані, поготів, сподіватися на якесь особисте щастя, — доки не скінчиться боротьба.

Або, притьмом докинув у думці одним духом, наче відступав долі місце для маневру, — доки не станеться чудо.)

Але чуда не ставалося.

Потім він випросив собі ту знимку — одиноку знимку, що мав із Неї. Іншої ніколи не мав, за тамтих — львівських — літ не дарувала йому. Прецінь вони не були нареченими. Були колись товаришами з Юнацької сітки ОУН, згодом, за німців, — товаришами з підпілля, такими й зосталися. Він навіть не поцілував її ніколи — не мали на те між собою часу. Навіть у снах щоразу йому зникала, тільки-но він із мукою щастя зближавсь до її сяючого личка. Те, що те личко цілує «Стодоля», — що так само владно, як панцерником, «Стодоля» може чавити цілу її субтильну, в однострої ще більше, здавалось, помалілу, крихку, як лялечка, постать тягарем свого кремезного, цупко збитого тіла (мусив бути тяжкий, недарма ж лишав по собі враження більшого, ніж був насправді…), — може в'орюватись у неї з безвглядною жорстокістю коханця, і між ними може діятися все, що діється на самоті між чоловіком і жінкою, — те якось попросту не сягало раніше Адріянової свідомости, наче мав із того боку в голові непропускальну заслінку. На знимці вперше те побачив — так, ніби то було наяву. Ніби ті двоє кохалися йому перед очима. Той фотограф мусив бути з якоїсь мольфарської родини, — в цих краях поганство ще не вивелося, дівчата носили на тілі полин од нявок, а на Купала в лісі цвіла папороть, і Адріянів охоронець «Ворон» теж у те вірив. А може, всьому причиною була війна, яка розворохобила не лише людей, а й духів? На Волині-бо під час їхнього рейду так само кружляли чутки про всякі дива: як то в Почаєві на Успіння Божа Мати заплакала перед народом живими сльозами, а в печері ворухнулася срібна труна Іова Заліза, що був сповідником князя Костянтина, і в Острозі чутно було з руїн замку Костянтинів голос, який, за переказом, мав обудити дух народу до дванадцятого коліна. А під Берестечком щоночі шуміла невидима битва трьохсотлітньої давнини — бряжчали шаблі, ржали коні, кричали ранені так, що часом можна було розібрати поодинчі голоси, і Року Божого тисяча дев'ятсот сорок другого нічого доброго те, звісна річ, не віщувало. Але тоді принаймні ще церков була непорушна і подавала людям поміч і розраду. Тепер, коли в храмах ґаздували енкаведешники, а посаджені ними «батюшки» випитували в селян на сповіді, чи не заходять до них уночі «гості з ліса», залишалося вірити вже хіба що мольфарам.

Та знимка була мольфарська. Іншого пояснення не знаходив. Либонь, такими проступають людські обличчя під час ворожби на воді, — коли на яв спливає те, що в них укрите. Іно глипнувши на власний вид (першим вдарив йому в вічі з цілої групи!), Адріян пригадав собі циганку з С.: ось таким, значить, вона його побачила! Не збрехала чортова відьма, правду сказала — мав журу. Фест мав журу, пся кість. На знимці це було не до приховання. Було так, як із запахом, яким чути від людини в день смерти — коли, бува, семеро чоловіка сидять у криївці або вкупі днюють у лісі, і нагло од когось одного починає тхнути землею: певний знак — цей впаде ще до заходу сонця… Якби завважив серед своїх людей когось із такими очима, які сам мав на знимці (навіть в об'єктив не дивився, курча! — дивився кудись убік, мов наслухав далекого хору шкляних голосів, ой жаль-жаль!..), — він би такого зажуреного постарався чимскорше спровадити кудись на спокійніший терен, у Карпати, на перепочинок… А ще краще — злеґалізувати: з такими очима довго не повоюєш. Було ніяково за такий фрасунок перед «Вороном», — той, які «Стодолин» «Левко», якраз вийшов на знимці дуже добре. А Адріянові лице було немов накрите невідь-звідки впалою чорною тінню: виглядав на куди смуглішого, ніж «Стодоля» з другого краю, — самі білки очей світили. Як у цигана. Чи то та відьма в С. так йому поробила, щоб її пам'ятав?..

Із тим світлом на знимці взагалі коїлося щось неподобне, — воно йшло невідомо звідки, не улягаючи жодним оптичним законам. Саме лиш світло літнього дня, що сюд-туд проблимувало крізь гущавину на задньому плані, не здолало б витворити такого ефекту. Сказав би — вони фотографувалися не в лісі, а в церкві: у вівтарній частині, де згори, з-під невидимої бані, падають під різними кутами слупи скісного сяйва, падають — і заломлюються довкола Гельці. Гельця в світляній оазі виглядала так, мов підносилася в повітрі над цілим їхнім гуртом, — не здивувався б, якби вгледів, що своїми схованими в чоботях маленькими ніжками не сягає землі, — погідна, спокійна і так таємниче всміхнена, ніби знала, що її поставлено над цими хлопаками за старшу, але вони того знати не мусять, і од того та живлюща, — припав би очима і ввік не одводив! — кохана усмішка, якої ніколи раніше в неї не бачив, — недопроявилась, придержалась на півдорозі, ледь торкнувши її делікатно закроєні вуста, проте не змінивши їм виразу, і її миле — о, не було милішого на світі! — яснооке личко здавалось освітленим зсередини, — мовби то в Гельці й було джерело того химерного світла, проявленого мольфарським «Фотокором», і слупи скісного сяйва текли й мінилися рівночасно від неї й до неї, створюючи, коли дивитися довше, ефект живого, пульсуючого мерехтіння…

І тим світляним мерехтінням, як Почаївська Божа Мати плащем, Гельця накривала непроникно темну постать чоловіка, який стояв із нею поруч, — і видно було, що належали до себе.

Не було межи ними границі, яка завше буває між людськими тілами. Мимо того, що стояли, себе не торкаючись, на відстані півкроку, і ліву руку Гельця дисципліновано тримала на «лимонці» коло паса, виставивши в бік «Стодолі» рішучого застережного ліктика, — ніби вмисне підкреслювала тим офіційну між ними відстань.

А границі не було.

Були одним цілим, як у Писанні: «Покине чоловік батька й матір, і пристане до жінки своєї, — і стануть обоє вони одним тілом».

Вперше те побачив, — наче струмом його вдарило, і впала в голові заслінка. Чому він? До холери, чому саме він, — що в ньому є такого, чого не маю я?!

Одну мить — одну-єдину мить, але було, за спасіння душі би в тім не признався! — ненавидів «Стодолю». Геть усе в ньому, одним поривом: те його набурмосене лице з вистромленим уперед, як сокира, горбатим носом, насунутого ледь не на брови червоноармійського кашкета, і те, як стояв, по-хазяйському виставивши ногу вперед, — а добре ж стояв, холера, не мож було ним не замилуватися: хоч і по команді «Спочинь!», як і всі вони, але цілий із себе стятий, бачний, як має бути, — як заряджений ґвер із зведеним затвором, як вовк на ловах, леда-мить готовий скочити і вп'ястися в горло чужакові, — і Адріянові зробилось аж гаряче зо стиду за свій мимовільний спалах: на псю маму, чоловіче, таже цей хлоп виніс тебе на собі з-під куль!.. Його зусиллями була розгромлена ворожа аґентура по трьох надрайонах, його розвідка працювала, як швейцарський годинник, і знала про плани большевиків на п'ять мінут раніше од них самих, — що ж, коли не вмів, не знав, де попуститися й не вживати своєї надміру твердої влади без потреби?.. Він, Адріян, міг собі скільки хтів тужити за «старою войною», на якій ворог ходив зі зброєю, але та «война» таки скінчилася, зосталась не до порівняння трудніша, — і та молодиця, що клала передану од гебістів трутизну повстанцям у хліб, і той «батюшка», що влаштовував людям допити на сповідях, зброї не носили, — вони самі були зброєю, знаряддям у руках ворога, який волів зоставатися невидимим, тож чи дивувати «Стодолі», що, цілий час маючи до діла з тою найтемнішою стороною людської природи, привчився ставитись до всіх людей як до знаряддя в осягненні мети?..