Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна. Страница 39

Котра з них? Котра така, як я, і яка між нами різниця? Котра стоїть на панелі, а котра шукає запах коханого чоловіка між подушками, чи шукаємо запах обидві — я і оця смаглявка, у підстреленій вишневій су¬конці, з коротко стриженою маківкою?

А чи пасувало б стояти на місцевій пляц Піґаль, міюсно закочуючи очі догори, ось оцій розчарованій жінці — з першим слідом гусячих лапок довкіл очей? Чи вона краще виглядала би розпластаною на стертому сотнями ніг готельному килимкові біля зсунутих докупи двох односпальних ліжок?

І хто з них міг би признатися про свою потаємну — справжню — суть ?

Не може ж бути, щоб оця жінка з двома сітками картоплі, капусти і зеленої цибулі, з непідбитими підборами туфель, яка перепочиває разом зі мною на одній парковій лавочці, перепочивала тепер, як я, — від надміру чи нестачі любові. Вона перепочиває хіба що від задавненої і остогидлої байдужості до власного чоловіка чи від усвідомлення своєї непотрібності усім їм разом узятим — дітям, рідні, роботі. Якщо вони у неї є...

А хіба витримало би серце оцієї молодої жінки з набряклими і обвислими, мабуть, від хвороби нирок повіками те, що витримую щоразу я в місті з вибитими вікнами тролейбусів і галасом зашмарканих циганчат?.. Мабуть, іноді й вона спересердя думає, що краще бути повією і отримувати за це бодай платню, ніж марнувати залишки колись квітучого свого здоров'я безкінечними абортами і запаленнями, сва¬рками й побоями, і животіти — на заздрість сусідів і співробітників — усе таки в сімгї, нерідко штопаючи на роботу останні колготи і чекаючи замороженої півроку зарплати. Але для неї вже все запізно... Навіть легкий службовий флірт їй уже не є доступний: всередині все перегоріло; і зарано обвисли не тільки повіки, а й груди; живіт розпанаханий бридким синюшним післяопераційним рубцем; нізащо купити красиву ажурну білизну, та, зрештою, нема п такого сміливця, котрий відважився б узяти на себе не так її тілесні хвороби, як наболілу нестачами і розчаруваннями душу. Куди їй у повії...

Моя колишня співробітниця Галя, що вже два роки заробляє в Греції тілом, казала, що повією себе не почуває і не вважає себе такою навіть у п'яному сні:

— Розумієш, усі оті, що повзають по мені чи я по них, уже не викликають у мені нічого, окрім утоми. Це — як токсикоз, який мусиш пережити, якщо хочеш дитини... Вони домагаються мене без великого бажання, аяйне розпалюю його в них. Вони — просто інструмент для мого заробітку. Хм... Це так, як ненависна сапа в руках того, хто прополює буряки на безконечному колгоспному полі. Я добре пам'ятаю, як ми з мамою колись сапали ті кляті буряки від ранку до ночі, і добре пам'ятаю свою огиду до тої роботи і втому від неї... Розумієш, Ларисо, всього лише сапа чи лопата для роботи — і більш нічого. І вся різниця... Це робота, ро-бо-та. — Переконувала Наталка, збираючись у черговий вояж до Греції. — Я не винна, що не маю роботи тут. Так, там я рабиня у того, хто контролює мій бізнес. Але я маю цеп бізнес. А тут я не змогла мати ніякого — ні чесного, ні під контролем рекету. І тут на панель я не пішла би. Тут мої батьки. Мені було б соромно...

...А хворобливу жінку, що сидить поруч зі мною на лавочці, напевно, ночами вже не мучить домаганнями чоловік, і заробітку приносить негусто. Проте, пеона рабиня. Лише з тією різницею, що вирватися зі свого рабства ні в Туреччину, ні в Німеччину, та навіть у постіль кума не посміє: сумління, сусіди і співробітники — ось її контролери й суди честі...

Красиві й не дуже, молоді й ще молодші жінки чужого міста минали мене з цілковитою байдужістю, несучи в очах якусь свою таємницю чи втому, обминаючи іншу, з такою ж таємницею і втомою у рухах і поглядах; і кожній було байдуже, що про неї думає інша.

Найвірогідніше, всі вони були просто втомленими жінками, з безперервною щоденною тугою в очах. Моя зорова прискіпливість до них — не мстива і не жорстока. Швидше, заздрісна, бо вони не терпіли того, що завжди терплю я в цьому все-таки чужому мені місті.

Нараз я лякалася навіть думки, що завтрашній день може позбавити мене цього терпіння, і вже не дивлячись ні на кого, швидко вертала до готелю.

До паморок у голові кортіло зателефонувати йому. Я брала телефонний довідник, навмання відкривала його, набирала перший-ліпший номер, слухала чиєсь кількаразове «алло» або «говоріть, будь ласка» — і обережно клала трубку. Могла набрати хоч сотню номерів, але жоден з них не був його.

Я ніколи не обмовилася йому про телефон. І він не пропонував візитку. Йому не конче було випікати вогнем на моєму тілі шестизначне число телефону — достатньо записати на клаптику тролейбусного квитка. Але чоловік чомусь не робив цього. Він, напевно, належав таки до залізних чоловіків. А я, мабуть, таки була повією, бо віялася на його поклик, як перекотипо¬ле, не вміючи сама собі пояснити чому.

Ліниво пакувала нехитрі пожитки в дорожню сумку і поспішала на вечірній поїзд, знаючи, що за місяць-два знову хапливо добуватиму цю ж валізку, лише почувши рішучий голос з телефону: «Я тебе хочу бачити, дитинко...» І все ж... коли він казав «хочу тебе бачити», це був той єдиний раз, коли голос звучав менш залізно. Може, був навіть ніжний. І мене тоді в дорозі до нього не спинила би навіть комендантська година.

Збираючись до нього, неодмінно дивилася на себе в дзеркало на повен зріст, поправляла зачіску, пригладжувала брови і сміялася в обличчя власному відображенню: «Адью, жінко! Привіт, повіє!» Ще раз поправляла зачіску, нібито пересвідчуючись, чи не засяяв над нею німб королеви. Хм... Хіба закоханим молодим жінкам потрібні якісь німби, коли великі, блискучі очі сяють живіше, ніж вогні святкового феєрверку, а кров у жилах салютує цілодобово і без причини? Зрештою, тоді мені було байдуже все, окрім того, до кого летіла сторч головою. Здається, йому також було байдуже, яким чином я поспішаю до нього — сторч головою чи уповільненим темпом. Він мене кликав. І я ішла. Решта було просто коливанням на поверхні життя між нашими зустрічами...

...НАСИТИВШИ ПАМЯТЬ старим і незмінним сюжетом спогадів, я засинаю без пігулок, щоб несподівано прокинутися серед ночі і знову стати нишпоркою в закапелках своєї молодості.

Ось так минають дні й роки. Зимовими днями я плету шкарпетки чи светри, тоді їх навіщось розпускаю, нк розпускала колись свої полотна незбагненна Пенелопа, і знову беруся за спиці.

Готую сніданки й вечері.

Мию.

Перу.

Натираю чоловікові хвору спину.

І здебільше — мовчу.

Час від часу я змушена лікувати продірявлене ним нутро, і тоді чоловік не відходить від мене до пізнього вечора. Він наймає окремі апартаменти, заставляє їх квітами, набирає купу книжок і газет, кілька разів на день обходить медперсонал — доглядає мене, як породіллю.

Коли я відходжу від нелюдського болю, годинами гладить мені обличчя, руки, живіт. Його врівноважені пестощі якісь такі ніжні й чуйні, що до мене вертає безсовісна думка: а може, задля такої ніжності варто було пройти крізь пекло?! Він знає кожен сантиметр мого тіла краще, ніж я його, але за кожним разом отут, саме в лікарні, чоловік ніби іще прицілюється до нього, ніби іще вибирає місце, котре має вразити ніжністю безпомильно. Дуже обережно намацує під сорочкою пруги від шрамів, розгладжує їх, наче хоче зрівняти зі шкірою. Пруги з часом поблідли, але сліди від них надто потворні, щоб мати бажання розглядати їх при світлі. Лікарі поспішали в той фатальний для мене день і, очевидно, не дбали про естетику шкіри в майбутньому. Та щоранку чоловік задирає сорочку — і тоді його старі пальці ніби шліфують неакуратно зшиті порізи. Коли він мовчки гладить мене — я підозрюю, що він досі мовчки загладжує свою провину переді мною. Я не впевнена, що він знає, навіщо був той атентат.