Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна. Страница 7

5 липня

Прочитала вчорашній запис. Якщо б він потрапив комусь чужому на очі...

Мабуть, слід вирвати.

Самій бридко.

Хай залишається.

Цей зошит не призначений для чужих очей.

Учора мені було так зле...

Щоб не збожеволіти, я лягла в гойданку і писала все, що спадало на думку. Я сідала, лягала, їла, не випускаючи олівця з рук, і записувала. Записувала геть чисто все, об що шпортався погляд.

Навіщо?

Хтозна.

Колись я читала, що лікарі рекомендують нервово хворим людям релаксацію саме таким чином: поголовно записувати все почуте, побачене, відчуте.

Але можна й не бути хворим, а порекомендувати відновитися бодай у такий спосіб — нікому.

За годину-дві мені справді полегшало. Я відволіклася на стороннє, не пов'язане з нинішнім, з тим, що катувало.

Тоді я побрела на кухню й зварила борщ. Перший справжній червоний борщ у цьому році своїми руками. З екологічно чистих продуктів. Заправлений рідкою сметанкою з кілограмом зелені.

Коли б мені хто сказав, що в такому стані я спроможна думати про їстівне... я плюнула б йому в очі. Я смачно пообідала.

Тоді іще смачніше поспала.

А тоді пів-вечора слухала жаб'яче кумкання з озера.

Щось у цьому для мене було несправжнє.

Чому несправжнє? Бо раніше цього не було. Я ніколи про таке не думала. А тепер думаю. І знову про Нього.

Але, окрім Нього, мені забаглося мати одну грядочку буряка, одну — моркви, а на додачу - плече, на яке можна було б покласти спокійну голову і тихо заспівати.

7 липня

Подивилася на календар. Незбагненна, загадкова для мене дата, укрита пеленою давньої-давньої таїни, яка в одну мить утратила загадковість.

Але день 7 липня час від часу таки нагадує мені старі, попри все — романтичні часи.

Раніше я знала, що кінець світу буває раз, а з'ясувалося, що він може тривати роками. Принаймні, я вже багато років живу в процесі перманентного Армаґедону. Та цей, мій армаґедон, також утратив гостроту таємниці.

...Пригадую події двадцятирічної давності — і мене охоплює легкий жаль за тим, що не відбулося; і ні-ні — озветься страх: а раптом воно таки колись відбудеться? І не просто колись, а іще на моїй пам'яті... Літні канікули 1977 року я коротала в бабусиному селі над Стиром. Пригадую, не минало такого дня, щоб поштар не приніс нам листа, а то й два. Бабуся з острахом відкривала конверти, позираючи назадьсебе, ніби хто стояв у неї за плечима — а тоді віддавала їх мені: «Читай, дочко. Видно, таки буде... А все - через наше безбожництво, прости, Господи, нас, грішних».

8 усіх листах, як я тепер розумію, з особливо витонченим садизмом у деталях смакувався передбачуваний, цілком імовірний кінець світу, який мав припасти на 7 липня 1977 року. В селі навколо навали цих листів, які приходили невідомо від кого, але майже до кожного другого жителя, до того ж — із різних міст, створився нездоровий ажіотаж. Так що місцева влада змушена була вдатися до контрзаходів. І на противагу листам, але все одно паралельно з ними, в село ринули райкомівські лектори-атеїсти. Вони довго й нудно тлумачили людям, зігнаним для такої оказії в клуб, про те, що життя — це матерія, а матерія — незникома й незнищенна, а отже, кінця світу не може бути, бо бути не може. Щорразу лектори були різні, але доводи — однакові, ніби завчені раз і назавжди.

І якось на оте «матерія незникома» Ольга Трандачиха викрикнула на весь клуб: «А от і зникома! Вже півроку хочу купити шовкової матерії на сукенку - а вона в магазині зникома».

Після публічних виступів лекторів запрошували до вибраних владою селян на обід, і ось уже там, за сто¬лом, після -надцятої чарки, заїжджі вчителі життя дозволяли собі сумніви: багато хто з них мовчки хитав головою в такт бесіди господаря - на знак мовчазної згоди про можливий кінець світу.

В очікуванні 7 липня село нагадувало причаєного злодія. Одне-єдине питання — що буде, коли настане кінець світу? — переважило всі інші сільські й світові новини: війни і повені, ядерну гонку і смерть сусіда.

«Це повинно відбутися 07.07.1977, — думала і я собі, стоячи посеред подвір'я із задертою до неба головою. — І я не маю права це пропустити».

Отож добру половину літа я спала на бабусиній веранді, боячись прокліпати кінець світу.

Не пригадую точно, що трапилося зі мною вчора, але ту ніч... ту ніч забути годі.

Це була така місячна й тиха ніч, що навіть крізь шибки вікон пробивалося безгоміння і світовий спокій. Місяць заливав веранду — і я нечутно встала з постелі, відімкнула двері й сіла на порозі. Тримала в руці годинник, раз-по-раз зиркаючи на циферблат, боячись проґавити північ, і намагалася запам'ятати все, що діялося навколо.

Вгомонилися цвіркуни.

Місяць човгав з гілки на гілку, як персик чи м'ячик.

Горіхове листя під місяцем відбивало якісь ірреальні тони срібла.

Гостро пахла матіола і кріп.

Мені було так гарно і так страшно, як буває лише в дитинстві чи в юності.

І все ж я ступила з веранди кілька кроків і зайшла у квітник, не піднімаючи догори довжезної нічної сорочки. Занурила голову в айстри, а потім крізь дрібні кучеряві їхні голівки дивилася в небо, ковзаючи очима по верхівках безшелесних горіхів. Холодна роса колола мої босі ноги. Сорочка липла до тіла. А я незрушно дивилася в небо: чомусь мені здавалося, що кінець світу повинен прийти звідти.

Та в небі, окрім густо розлитого срібного місячного молока, не було нічого. Стояла така тиша, що я чула, як капає роса на листя й шарудить їжачок під парканом.

Я тихенько засміялася, вмила лице росою, розтерла росу по стегнах і повернулася на веранду. Мало не до ранку дивилася крізь шибу на освітлену місяцем божественну — ніби картинну — красу, підозрюючи, що ніякого кінця світу в такій ідилії бути не може.

Але саме тієї ночі я поклала на підвіконня учнівський зошит, щоб записати все, що відбулося зі мною 07.07.1977.

Той зошит за частими сімейними переїздами загубився. Та мені здається, що епопея із щоденником почалася саме тоді — з липневої ночі, коли так і не відбувся кінець світу.

Отаке ось навіяло мені сьогоднішнє число — 7 липня.

25 липня

Я все іще на дачі. Я тут виходжу з депресії.

Я намагалася звести порахунки з життям — так мені допекла моя пристрасть.