Зів'ялі квіти викидають - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 12

Розділ чотирнадцятий Стефка. Нічний дзвінок

“Щось не так у тому соціальному явищі, яке так нудно називається інститутом сім’ї. У такому викривленому суспільстві, як наше, цей так званий інститут давно вже перетворився на механізм поневолювання обох статей. З тією різницею, що одні відчувають це одразу після того, як зійдуть із весільного рушника, а інші – набагато пізніше, коли з жахом розуміють, що їм більше не хочеться спішити додому. Чому так відбувається? На якій стадії ця запрограмована система дає збій? Можливо, вже тоді, коли молодятам розповідають про терпіння, почуття обов’язку, самопожертву та самозречення. І зовсім нічого про те, що... життя коротке і в ньому немає нічого важливішого, ніж гармонія із собою і світом. Скільки я зустрічала зацькованих, зашорених, нереалізованих жінок, єдиною вечірньою мрією яких було, аби він скоріше захропів. Або ж чоловіків, що зранку до вечора скупчуються біля горілчаних кіосків, аби лише не йти додому, не піддаватися обшуку чи обструкції. Навіщо вони – разом? Хіба про таке мріяв кожен із них, вішаючи на стіну перед шлюбним ліжком весільне фото? Чи можна все будувати лише на інстинктах? А якщо ні, то чи не буде так, як у тому анекдоті про старого єврея, котрий усе життя відмовляв собі в плотському задоволенні заради химерної склянки води, яку подасть йому перед смертю(в вірна Сара. А, як виявилось, у цей урочистий час йому зовсім не хотілося пити! Що приходить на те місце в душі, де була любов? Що прийде на те місце, де існує біль? Можливо – цинізм? І те вже невідворотне відчуття, що ніхто в світі не створений під тебе, для тебе і заради тебе. І огида до солодкавих кінофільмів і романів із любовними сценами, до будь-яких слів, побачень, знайомств, зрештою – до життя. Але так не може бути! Так не мусить бути, інакше краще не народжуватися взагалі! Любов залишається на тому ж місці, як фантом, її не можна вирізати, як апендикс...” ...За вікном кружеляють крихітні філігранні сніжинки. їх надто мало, щоби вкрити всю землю. їхнє ніжне життя триває доти, доки вони існують у повітрі безладним броу- нівським рухом. Вони хочуть жити і зберігати свою мікроскопічну красу якомога довше. Ті ж, хто наважується приземлитися на простягнуту долоньку хлопчика, що вийшов погуляти, дарують його очам свої дивовижні візерунки. І за якусь мить перетворюються на ледве помітну краплю води... Задзвонив телефон. Хто міг дзвонити в цю пізню годину? Хіба що той, у кого тільки розпочинається робочий день на протилежному кінці земної кулі. Стефка зняла трубку і прошепотіла: “Слухаю...” – Стефаніє! – це був голос пані Поліни. Від несподіванки Стефка ледь не впустила

слухавку.

– Пані Поліно, звідки ви телефонуєте?! Ви що, спустилися на перший поверх? Хто ж вам допоможе піднятися? Господи, що трапилося?! – Цить-но, дівчинко! Не кричи так голосно. Я все чудово чую і ще здатна пересуватися без санітарів, – сказала стара награно суворим голосом, і Стефка одразу заспокоїлась. – Я тут все думаю, думаю... Не спиться. Чому ти сказала, що та... ну, про яку я розповідала – не краща за мене? Чому ти так сказала? Стефка мовчала. Уявила, як стара актриса в темряві шкандибає по сходах до телефону, що висить у нижньому холі, лише для того, щоб поставити це запитання. Навіщо? Який дивний відгук на її недавні думки! Невже цей фантомний біль мучитиме до самої старості? Відповісти, послуговуючись своїми власними враженнями? Не можна, не чесно, вирішила Стефка. – Просто... я так думаю, – відповіла вона. – І це – все?! Ти щось недоговорюєш. Надто впевнено блищали твої вперті оченята! – Вона не краща, тому що... – на ходу вигадувала відповідь Стефка. – Тому що така ж, мабуть... немолода, як і ви... На тому кінці дроту почувся сміх. Слава тобі, Господи! Потім пані Поліна сказала: – Маєш рацію! Добре. Будемо вважати, що я даремно подолала ці кляті сходи. А, до речі, я йшла рівно сорок хвилин! Отже, я – стара ідіотка і... – ...і я вас обожнюю, Едіт! – перебила її Стефка. – Тисяча чортів, як казав мій дядько! – пролунало зі слухавки. Стефка уявила, як стара актриса повертається в темряві до своєї кімнати. Стефка знала, що вона не часто робить такі важкі переходи, не буває на загальних зборах чи благодійних акціях. Приблизно хвилин за двадцять, поки вона підніметься сходами на свій поверх, думала Стефка, її путь проляже повз кімнату тої іншої... Але пані Поліна про це не знає. Несповідимі шляхи твої, Господи! Вона не змогла заснути. Думала про Едіт, про Леду, про те, що зранку на неї чекатиме щасливий Альфред Вікторович. Крутилася в ліжку доти, доки на зміну їм прийшов спогад про нового знайомого з таким неприємним претензійним іменем. Чому він поплентався за нею? Хіба його могли привабити її суворі очі, потерті джинси, спортивна курточка чи досить непривітний викличний тон? Нехай шукає собі інших! “Хто це тебе проводжав? – запитала вчора вранці одна з нянечок і, не дочекавшись на відповідь, додала, – гарний мужчинка. Не пропусти свого шансу. Він ТАК дивився тобі вслід... Стояв хвилин десять...” – “Це його проблеми!” – байдуже відповіла Стефка. Засинаючи на якихось пару годин, вона не знала, що вранці він стоятиме на дорозі – просто посередині траси! – і зупинить автобус перед самим Будинком. І коли здивована Стефка вийде, простягне їй загорнуте в хустинку яйце. А потім знову дивитиметься, як вона піде до дверей, жодного разу не обернувшись... Так буде і післязавтра, і потім, і потім – коли вона скаже йому (як завжди просто й різко), що НІКОЛИ не ляже в ліжко. І вони стоятимуть вночі за рогом хати, вже засипаної снігом, перед разком зацукрованих яблунь, і їм зовсім не буде зимно... Розділ п’ятнадцятий Зацукровані дерева. Нахабне втручання автора ...Вони стояли одне проти одного за рогом хати. У темряві вона світилася, ніби вирізьблена з велетенської крижини, всередині якої горіла свічка. Тут було затишно, адже зовсім поруч височів кам’яний паркан сусіднього котеджу, а перед ним густо і безладно росли яблуні. Вони цвіли снігом. Крізь їх пухнасте віття світив рівний круглий місяць. Стефка втислася в стіну, не думаючи про те, що може забруднити підмоклим вапном нову куртку. Він обережно почав цілувати її – в скроні, в щоки, в ніс, в одне, потім в друге око, намагаючись впіймати стиснуті губи. Нарешті вона здалася. Але майже одразу відсторонилася, махнула головою. – Що? – пошепки запитав він. – Чому?.. – Болить... – Де? – стривожено перепитав він. Стефка поклала долоню собі на груди –

посередині:

– Тут... Він зупинився й уткнувся обличчям у її шию, завмер, не знаючи, що зробити, аби не налякати, не відштовхнути її від себе. Важко дихаючи в її комір, боявся навіть поворухнутися. – І тут... – почув знову. Вона взяла його руку й поклала собі трохи нижче живота. Він нічого не сказав, але знову почав цілу- вати п обличчя, опускаючись вниз – до шиї, до гострих ключиць, до грудей, поволі розстібаючи куртку. Потім опустився перед нею на коліна і обережно потягнув вниз блискавку джинсів. Вона розкинула руки і вп’ялася в стіну – так, що на білому вапні відбилися сліди її нігтів. Її відхилене назад обличчя в місячному сяйві було зовсім білим, як у статуї... ...Посеред цього цікавого місця досить недоречно мусить з’явитися автор. Власне, у цьому немає нічого дивного – це як рекламна пауза під час найгострішої сцени в бойовику. Все брутально уривається, у мистецький процес втручаються гроші, й життя екранних героїв нагло зупиняється на п’ять хвилин. Але в нашому випадку автор чудово розуміє, що не заробляє, а лише втрачає свої мізерні очки, котрі набрав на початку розділу. Еротичні сцени авторові категорично не вдаються! Можливо, тому, що нині псевдое- ротизмом просякнуте все, що має візуальний чи словесний вплив на споживачів субкуль- тури. Слова, від яких раніше цнотливі радянські батьки рятували рожеві вушка своїх нащадків, тепер вживають навіть знані письменники – у віршах і прозі. Можливо, таким чином вони приєднуються до моди й молоді. Тому автор не хоче наслідувати загальну тенденцію... Все одно Уельбеком йому не стати. Той – досить..нещасна людина, котра несе тягар своїх дитячих комплексів, замкненості та скутості, компенсуючи вселенську самотність досить сумними сексуальними візіями. А що робити послідовникам? Заробляти собі очки у певної читацької аудиторії змалюванням фізіологічних процесів?.. Саме тому не будемо висмикувати й найменшого лаврового листка з вінка мсьє Міше- ля, краще покладемося на фантазію і досвід тих, хто хоч одного разу... стояв біля зацукрованих дерев, втиснувшись у білу вапняну стіну, розіп’ятий жаром і холодом, у тиші, яка буває тільки зимової засніженої ночі, у тиші, що водночас нагадує маленьку смерть і солодке воскресіння... – Ти залишишся? – запитав він, закутуючи її з такою ж обережністю, з якою вивільняв з-під нашарування гачечків і блискавок. – Ні. – Чому? – Потім ти захочеш, щоб я готувґла тобі сніданки, прала шкарпетки, вечорами виглядала у вікно і... і не носила коротких спідниць або червоних окулярів... – Ніколи цього не буде! – Ніколи не кажи “ніколи”! – усхміхнула- ся Стефка. – Я тебе люблю. – Це найгірше з усього, що я сьогодні почула! – Менше з тим, це так! Не хочеш залишатися – я тебе відвезу. Як скажеш. Зрештою, я тебе розумію. Всі чоловіки – покидьки... – Я цього не сказала. Але якщо це так, то... – Стефка замислилася, – ...не можна вимагати від іншої людини жити за тими канонами, за якими сам не живеш! Не можна встановлювати їх для іншого. Так не буває. Якщо Ісус казав: “Не вбий, не вкради, не перелюбствуй! ” – це означає, що він сам цього не робив. Але якщо хтось так робить – не треба вимагати праведності від ближнього. – Ти зараз говориш не зі мною... – сумно промовив він. – Вибач, – схаменулася Стефка. – Мені добре з тобою. Правда. Він зітхнув. Йому знову шалено закортіло цілувати її бліде обличчя. Але мить, коли він міг перетворити її на віск, проминула. Вона стояла перед ним застібнута на всі “удзики, несмішлива й різка, як завжди. – Що ж, ходімо до машини, – сказав він і не зміг утриматися: – А може, все-таки поїдемо до мене? Я зроблю вечерю. Я вмію смачно готувати... Хочу, щоби ти їла. Хоч трохи. – Ні. Не ображайся. Нехай це буде ось так, – вона обвела рукою подвір’я хати, на яке потрапила випадково в пошуках чаші Грааля для старого оперного співака на прізвисько Пергюнт Альфред. – І тільки так: у саду, в лісі, в пустелі, на березі моря. Якщо хочеш – в під’їзді, в ліфті, на більярдному столі, на верхній полиці потяга, на останньому ряду в кінотеатрі, у вбиральні ресторану, на американських гірках, у повітрі... – І під водою? – І під водою! – І на верхівці сосни? – Авжеж! – І посеред Майдану Незалежності? – Супер!!! – Слава звірям, рибам та комахам! – Навіки слава! – вона вже не могла стримати сміху. – Відтепер мовчатиму, але знай: я тебе люблю. У ліфті, у під’їзді, в короткій спідниці, у шкіряних шортах із батогом, у червоних окулярах, у паранджі, в пустелі, в лісі, в морі, в повітрі, на слонах та черепахах. Амінь! А тепер сідай в авто. Я заскочу попрощаюсь із мамою – і рушаймо! ...Вони їхали засніженою трасою. Передмістя вже спало, поглинуте тишею й посріблене місяцем. Стефка поглянула на Будинок, на його темні вікна. Парк перед ним видавався дивовижно казковим. Вона була впевнена, що на цей парк і цю ніч дивиться зі свого вікна Едіт Береш... І у Стефки виникла божевільна думка: на Різдво вивести стару актрису в ці зимові декорації.