Купальниця - Вдовиченко Галина. Страница 11

Керя може бути тюркського походження. Хтось з моїх пра-

щурів міг прийти сюди разом з татаро-монгольською навалою.

Усе може бути.

— Ти з батьком бачишся?

— Рідко.

Роберт накрутив на виделку завиванець з макаронів, від-

правив до рота.

— У мами, — сказав, прожувавши, — було колись дві мрії: маленька чорна сукня та поїздка у Францію.

— Вперше чую.

— Кажу тобі. Я точно знаю… Я їй нещодавно нагадав, хо-

тів на ювілей зробити подарунок, а вона відповіла…

Озвалась мобілка Кароліни.

Це був той Павло з поїзда, Павло Панч. Він одразу назвав-

ся, але вона не одразу пізнала його голос у телефоні. Розмов-

ляти було незручно. Він почув голоси та музику, зрозумів, що

невчасно. Коротко запропонував піти в кіно. Завтра ввечері.

Вона погодилась.

Буденна вийшла розмова.

— То що, завтра ввечері підеш у кіно? — зрозумів з її від-

повідей брат.

— Піду.

Він кивнув.

— Про що ти говорив перед тим? — нагадала Кароліна.

— Говорив, що… Нагадав мамі про її мрію, а вона сказала, що давно про це забула… Сумно, коли власна мрія вже нічо-

го не значить… Чий то голос у тебе звучить, знаєш?

— Де?

— Рингтон на твоїй мобілці.

— Не знаю. Мені хлопець один закачав. Зі школи. Просто

дав послухати різне, я цю вибрала.

— Це Антонелла Руджеро. «Римські канікули». Хороший

вибір. Ходімо, покажу, де можна попрацювати в Інтернеті.

В офісі торгового центру ніхто не звертав уваги одне на од-

ного. Роберт допоміг сестрі за вільним комп’ютером, переко-

нався, що все гаразд. Не хвилюйся, усміхнулась Кароліна, 47

принаймні гуглити я вмію. І брат зник за дверима. Щойно во-

на занурилась у потрібні сайти, як згадала: яке завтра?.. Геть

забула. Вона ж обіцяла Марині посидіти з дітьми, відпустити

їх з Робертом на концерт.

Зателефонувала братові.

— Передзвоню, — холодно озвався він. Зайнятий.

Набрала номер Марини.

— Марино, нагадую: завтра ввечері — як домовлялись.

— Ти про концерт? Мене вже нетерплячка бере. А у вас

там що?

— Нормально.

— А ми, уяви, застрягли на дні народження у дитячому ка-

фе. Крістиній подружці — чотири роки. Діти розгулялись, не

можемо розтягти по домах. Тож на вечерю сьогодні — смаже-

ні яйця та канапки, вибачайте.

— Обожнюю смажені яйця.

— Тоді до вечора!

Так, тепер Павло. Де його номер?

— Павле, це Кароліна, я не зможу завтра.

— А сьогодні? — він ніби був готовий до такого варіанта.

— Сьогодні?.. Сьогодні мені… теж не підходить. Краще

післязавтра…

— Гаразд. Зідзвонимось.

Вона подумки побачила його усмішку, коли він розгортає

газету. Як тоді, у купе. Мовляв, ні то ні.

Сьогодні в неї вечір у сім’ї. У кіно з Павлом вона піде ін-

шим разом.

Поки порпалась в Інтернеті, зауважила, що хтось зупинив-

ся біля неї. Підвела погляд: хлопець із запитанням в очах. Хто

така, мовляв, на його робочому місці.

— Я сестра Роберта Кері, — поспішила пояснити вона, —

вам комп’ютер потрібний?

— Працюйте-працюйте, — він навіть долоню виставив пе-

ред собою, все гаразд, мовляв.

— Ще хвилин двадцять, — це вона вже йому навздогін,

у спину.

Дівчина з короткою зачіскою-їжачком знову нудилась за сво-

єю яткою. Кароліна пройшлася повз неї, ноги самі завели до

книгарні.

Оля кивнула їй як давній знайомій, не відволікаючись

від книжок та покупців. Кароліна не відчувала тут піднесе-

ного неспокою, як біля взуття, сумок чи білизни — їй було

затишно за парканом з книжок, вона могла тут думати про

головне.

— «Сестру Кері» шукаєте? — весело озвалась Оля. У неї ви-

далось «віконечко», одні покупці йшли на вихід, інші щойно

лиш заходили.

Кароліна здивовано поглянула на неї: про що вона?

— Роман Драйзера, «Сестра Кері», — повторила Оля.

— Ми вдома маємо, — знайшлася із відповіддю Кароліна.

Книжок вона майже не читала. Іноді щось до рук потра-

пить, розгорне — й за дві сторінки згорне. Журнали, Інтер-

нет — інша річ.

Майже всю дорогу додому брат зосереджено говорив по

мобілці. Щось там у нього не сходилось, йшлося про якісь по-

ставки, вивантаження, завантаження. Кароліна мовчала. Їй

треба було подумати про своє. Ідея крутилась у голові, скелет

обростав м’ясом, у щойно порожніх жилах починала пульсу-

вати жива кров.

Марина з порога глянула на чоловіка — і нічого не запита-

ла. Після вечері пішла за ним до кімнати, з-за прочинених две-

рей було чути їхні стишені голоси. А Кароліна узялась читати

дітям, Кріста спровокувала, вклавши до рук книжку: почитай!

Слово по слову — і Кароліна почала бавитись голосом, тоді

підключила жести, випросталась — і нумо сценки розігрувати.

Крісталіну до дійства залучила, ще й Амалію, яка зосереджено

спостерігала за ними. Пояснили їй удвох: ти, Амаліє, цієї хвили-

ни — веселе маленя, таке собі жабенятко-жабеня, зрозуміло?

Мала ствердно хитнула головою. Коли про тебе йдеться, почи-

най стрибати, зрозуміло? — Амалії усе зрозуміло. І як тільки про

жабенятко-жабеня зачула, стриб та й стриб, ледве відриваючись

від підлоги. Кріста з Кароліною регочуть, батькам малої артист-

ки, що вийшли зі своєї кімнати, пояснюють, що тут робиться.

Присутність глядачів ще більше надихає. Спочатку! Спочат-

ку! — командує Кріста. Хто хоче бути дідом та бабкою? Залуча-

ють глядачів до вистави і знову починають, вже впевненіше. Про

хатку, де жила родина, не велика, не мала: жабка-дід і жабка-баб-

ка, мама-жабка, тато-жабка і веселе-маленя жабенятко-жабеня.

За помахом руки вступають у дійство одне за одним, і Амалія, дочекавшись свого виходу, додає реалістичних деталей — при-

сідає навпочіпки, спершись руками в підлогу, пробує стрибати

по-справжньому, по-жаб’ячому. Комедія! У Роберта навіть сльо-

зи на очах виступили, а вся жіноча частина полягала від сміху.

Ледве заспокоїли малих, ледве спати вклали. А тоді Марина

показала Кароліні свій сайт. Вона його створила два роки тому, і він був тепер її місцем роботи. «Поки діти малі», — пояснила

вона. На цьому сайті молоді мами обмінювались інформацією, продавали чи віддавали задурно речі з дітей — одяг, візочки, крі-

селка, ліжечка, усе дитяче причандалля. Ще й виставляли на про-

даж свої роботи — плетені з ниток іграшки, торби-тайстри, кар-

тини з сухоцвіту, власноруч пошиті слінги для носіння дітей за

африканським методом та багато чого іншого.

Сайт надихнув Кароліну на ідею. Вона витягла яскравий

смугастий шалик з китицями, попросила голку та нитки.

— І що це буде? — глянула Марина.

— Зроблю собі накладні манжети. Вони охоплюватимуть

руку, застібатимуться на ґудзик, а китиці причеплю на швор-

ку, ось так — і на шию. Таке собі доповнення — хоч до фут-

болки, хоч до гольфа. Мені треба виглядати нестандартно.

І вона розказала Марині, що хоче пакувати подарунки, і за-

втра попроситься до дівчини-їжачка в помічниці.

— Там що, великий попит на пакування подарунків?

— Взагалі немає, — і, перехопивши здивований погляд Ма-

рини, додала впевнено: — Але буде.

— Ти мені подобаєшся, — тільки й сказала Марина. — Ти

знаєш, що хтось з письменників вважав подарунки живими іс-

тотами? Ось тільки хто?..

Кароліна лише плечима знизала. Спитають же таке…

Місце для пакування подарунків — найкраще в торговому цен-

трі, хоча з цим твердженням ніхто не погодився б. Заходиш —

погляд обов’язково чіпляється за цю шпаківеньку у вузькому за-

кутку біля дзеркальної колони, виходиш — знову вона на очі

потрапляє. Хоча одразу й не второпаєш, для чого тут стоїть дів-