Купальниця - Вдовиченко Галина. Страница 23

ці підступних сходів, біля стрілки, що показувала донизу, і — вжжжик! — з’їхала на початок гри. Усі зусилля марні, усі

результати скасовано. Три місяці в Києві промайнули як один

день, і цей день тепер не зараховано. Починай, Кароліно, 96

спочатку, кидай свій гральний кубик, дивись, що випаде те-

пер. На те і гра.

Одного з наступних ранків вона діставалась до торгового цен-

тру сама, бо брат мав справи на Лівому березі. Стояла серед

людей на зупинці, чекала на маршрутку.

Біля неї пригальмував зелений «Міцубіші-Лансер» — і дві-

чі посигналив, але Кароліна, ковзнувши по ньому поглядом, відвернулась. З машини вийшов Олег Шехов, елегантний, пах-

кий та усміхнений, відчинив перед Кароліною дверцята ма-

шини. Він їй про щось говорив незначуще, приголомшений

тим, як зрадницьки тремтить його голос. Її близька присут-

ність діяла на нього так, як ніби вони були ровесники; її, а не

його ровесники. Він вже забув, як це буває, коли ти своєму

голосу не господар. Його це лякало і бентежило, але він не по-

давав вигляду. Слухав її, намагаючись дивитись на дорогу.

— Ти дуже поспішаєш? — запитав.

— Тепер вже ні, — відповіла, а тоді подумала, що варто ж

пояснити, чому тепер і чому ні.

І розповіла, що в її житті відбуваються великі зміни. Тобто, вже відбулися. І від визнання цього факту очі були мокрі вчо-

ра, так — ревла, як дитина, але це було вчора, а нині у кро-

ві ніби хазяйнують бульбашки шампанського. Трошки лячно, трошки весело — і відчуваєш, що здатна на все. Зі своїм хлоп-

цем розійшлася, ні не посварилась, і не тимчасово, а саме ро-

зійшлась. Назавжди. З партнеркою горщики побила, і вже не

склеїш, бо довіра зникла, хоча шкода, дуже шкода. Сьогодні

прокинулась із думкою, що все зрозуміло. Усе зрозуміло. Ли-

ше одне не зрозуміло, на одне запитання справді хотіла б отри-

мати відповідь від когось розумного та досвідченого: чому лю-

ди не цінують момент радості, момент щастя у теперішньому

часі? Чому так легковажать? Адже неодмінно шкодуватимуть

за тим, що втратили. Це їй особисто зрозуміло, як таблиця мно-

ження, принаймні до сімок. Чого ж інші гальмують?..

— До яких сімок? — Олег таки подивився на неї, усміхаючись.

— Я до сімок у таблиці множення почуваю себе впевнено,

а далі, коли починається сім на вісім, вісім на вісім — боюся

схибити.

Олег розреготався. Настрій у нього злетів вгору, потягнув

за собою настрій Кароліни.

— Тоді так, щоб напевно й без похибок, пропоную кав’ярню

«П’ятірка».

Вони замовили собі каву з молоком та заварні кільця. Каро-

ліна розказувала, що тепер вона, мабуть, піде в рекламну аген-

цію, в ту саму, що замовляла рекламний ролик, або на телеба-

чення, бо в кадрі вона виглядає краще, аніж у житті — їй так

сказали. Олег сміявся.

— Ну, а у вас що? — Кароліна згадала про те, що не дає йо-

му слова сказати.

Відвертість за відвертість. У нього теж проблеми на роботі, яка йому давно набридла, натомість товариш кличе його до

Львова і пропонує роботу на своїй фірмі, і він погодився. Олег

Шехов не уточнює, що це рішення він прийняв щойно, ось цієї

хвилини, але яка різниця — вчора він вирішив чи сьогодні? вже

можна говорити в минулому часі. А Зоя що? А з Зоєю вони роз-

лучаються. І з ним теж щось таке робиться, ніби бульбашки шам-

панського лоскочуться в крові. Слово «розлучаються» вилетіло

без жодного зусилля. Вимовивши його, Олег побачив якийсь но-

вий вираз, щось на секунду промайнуло в очах дівчини, і він

миттєво повірив, бо хотів повірити, що вона сприйняла його но-

вини відносно до себе, як такі, що стосуються її безпосередньо.

Вона була до нього небайдужа — ось що він побачив, тому й ди-

вилась на нього і слухала його по-особливому. Від цього відкрит-

тя — уявного чи реального — він зовсім втратив голову.

Торкнувся руки Кароліни, нахилився і поцілував її там, де

пульс. Затримав губи на перламутровій шкірі. Якби стояв, вже

поточився б.

— Ми маємо бути разом, — Олег не пізнав свого голосу.

Вона мовчала. Її рука завмерла під його долонею, як упій-

мане звірятко.

— Ми маємо бути разом, — повторив Олег.

Брат казав: коли вагаєшся чи заскочена, не мусиш одразу

відповідати, скажи — я подумаю… Вона так і зробила.

* * *

Довелося прикликати собі на допомогу неабиякі зусилля.

Думки про Павла не надто поступалися думкам про іншого.

Душа її була геть розбурхана, у ній було місце для двох.

— Кароліно, йдеш з нами до парку? Нас Шехови запросили!

— Ні! Я нікуди не йду! — занадто швидко відповіла вона.

А через годину вузькою алеєю вела за ручку Амалію, помі-

чаючи перші ознаки осені, а Крісталіна накручувала навколо

них кола на своєму велосипеді, і опале, ще зелене листя роз-

літалось з-під колес. Попереду йшли, зрідка оглядаючись, Ма-

рина з Зоєю, і Кароліні здавалося, що вони говорять про неї.

Легкі штани з невибіленого льону сиділи на Зої досконало, широкі штани на вузьких стегнах виглядали як на моделі

з журналу мод. Олег був у легкій одежі тютюнового кольору.

Вони і далі пасували одне одному, попри все. Кароліна кину-

ла на нього короткий погляд і згодом намагалась уникати на-

віть дивитись у той бік, аж поки дві години потому всі шум-

но й безладно прощалися у передпокої Шехових — і тоді їхні

погляди нарешті зустрілись.

— Їдьте, їдьте, — затримала ліфт Зоя, пропускаючи до ка-

бінки Марину з Амалією. Роберт теж встиг застрибнути

з Крісталіною на руках. — Їдьте, — гукнула Зоя, — Кароліну

зараз відправимо.

І занадто жваво озирається.

Помічаючи, як її чоловік відхиляється від дівчини.

Від її волосся, закладеного за вухо.

І бачить рух губами,

ніби вони щось шепочуть,

а насправді тремтять.

Кароліна відсахнулась, завмерла, втиснувшись у стіну.

Олег почервонів. Він з того рідкісного типу чоловіків, що

вміють червоніти.

Зоя поквапно відвела погляд. У неї за спиною шумів ліфт, а в ліфті було чути голос Крісти, яка щось голосно розпові-

дала батькам.

Минула одна лиш миттєвість.

— Мені… — сказала Зоя розгублено. Вона як ніби забула,

про що йшлося, і намагалась пригадати, — мені здалося?..

Мовчання.

— Ні, — відповів Олег.

Зоя зачинила двері.

— Зараз, — озирнулась. — Зараз. Де моя мобілка?

Вони шукали мобілку, удвох. Злагоджено і буденно. Немов

не можна було просто набрати номер Зої.

— Для чого тобі? — опам’ятався Олег. — Бери мою.

— Набери мені Марину зі своєї. Чи Роберта набери.

Узяла з рук Олега телефон:

— Марино, ви їдьте! — спокійним голосом. — Ми Каролі-

ну привеземо через півгодини… Все нормально. Їдьте.

Від її спокою — мурашки по спині.

Вони так і залишились утрьох стояти в коридорі. І розмо-

ва була коротка.

— Що це означає? — запитала Зоя. — Це ж має щось озна-

чати. Що?

Запала тиша. Її першим порушив Олег.

— Я люблю Кароліну.

Хтось викликав ліфт, було чути, як він зрушився з місця.

— А ти? — запитала Зоя, не дивлячись.

100

Кароліна не відповіла. Їй забуркотіло в животі. Хотілось

одного — опинитись у ліфті, з’їхати донизу, а краще — збігти

сходами геть, щоб не стовбичити тут зайвою під час розмо-

ви, яка видавалась нереальною. Ніби знову гра і знову робиш

хибний хід.

Зоя втягнула повітря і різко видихнула, раз і другий; її об-

личчя викривила усмішка — і вона… розреготалась. Аж сльо-

зи виступили, а тоді сказала Олегові:

— Відвези Кароліну.

…Вони ще навіть не сіли в машину, як Зоя вже знайшла мо-

білку, у себе в кишені знайшла — мобілка сама задзвонила.