Купальниця - Вдовиченко Галина. Страница 4

ці — а далі хлопець пішов угору сам. Після закінчення Київ-

ського національного університету знайшов роботу, змінив

кілька фірм, аж поки опинився у великому торговому центрі.

Через півроку власник вже не міг обійтися без цього молодого

розумаки-юриста. Роберт Керя швидко довів, що з ним фірмі

буде набагато краще, аніж без нього. Його тесть, директор фі-

лії одного з банків, зі своїми можливостями та зв’язками був

тут ні до чого, і дід дружини, професор Могилянки, теж.

Щоправда, свого часу батько Марини підозріло поставився

до вибору доньки. Не могла, мовляв, знайти чоловіка серед си-

нів знайомих, у своєму колі. Однак познайомився з Робертом, придивився до нього, і хлопець йому сподобався. Нагадав йо-

го самого тридцять років тому. Було в доньковому обранцеві

щось міцне та надійне. Хлопець з перспективою, визначився

з оцінкою майбутній тесть і до весілля підтримав молодят ще-

дрим подарунком — однокімнатною квартирою, в яку колись

вигідно вклав гроші. А далі вразив дружину тим, що навіть

бровою не повів, дізнавшись, що молодята квартиру продали.

«Поживемо — побачимо», — спокійно пояснив свою реакцію

збентеженій дружині. Щось йому підказувало, що Роберт з тих

чоловіків, які будують, а не руйнують. Він ті гроші за вітром не

пустить.

Так воно й сталося. До першої у своєму житті великої су-

ми грошей, отриманої від продажу квартири, Роберт додав

позику, що її узяв у відділенні банку, де працював тесть, по-

передньо з ним проконсультувавшись щодо нюансів, аби не

припуститися помилки — а тоді придбав для своєї сім’ї три-

кімнатну квартиру в новобудові престижного району міста.

У другій лінії Оболонської набережної.

Кароліна розуміла, що вона в цьому помешканні, нехай

зручному та просторому, буде зайвою, але вона повторювала

сама собі подумки: не мине й півроку, як житиму окремо. Як

саме це станеться, вона ще не знала.

До брата, почувши його «приїжджай!», зібралась, як сол-

дат, вклавши до наплічника лише найнеобхідніші речі. Мен-

ше речей — легша дорога. Поскладала двоє джинсів, улюбле-

ну бобку з каптуром, кілька футболок з веселими малюнками,

«Сімейне життя» Базена і сплетену мамою камізельку кольо-

ру стиглої хурми. Дуже любила цю камізельку. Що завгодно

могло не вміститись у наплічник, а ця хурмова, як називала

її, камізелька — мусила.

* * *

Двогодинна дорога на Львів — через Середкевичі, Немирів,

Яворів, Івано-Франкове — видалася довгою-предовгою. Мож-

ливо, через те, що нестерпно хотілося пити, а воду забула на

столі в кухні. Можна було купити мінералки на коротких зу-

пинках, але Кароліна боялась відстати від автобуса. Терпіла

до львівського вокзалу.

До поїзда було ще дві години, а квиток вже лежав у кишень-

ці наплічника. У Львові Кароліна орієнтувалась погано, та

й година вже була вечірня — не для прогулянок малознайо-

мими вуличками, і вона вирішила вокзалу не залишати. Тим

більше, що напередодні наснився сон, ніби вона не встигає на

поїзд…

Зал очікування був заповнений людьми. У кріслах пере-

мовлялись, вечеряли ковбасою з хлібом, спали, зберігаючи

дитячий вираз незахищеності на обличчях. Кароліні пощас-

тило: якийсь чоловік звільнив місце саме тоді, коли вона про-

ходила поруч, і вона влаштувалась біля великого годинника

на стіні, навпроти кіоску «1001 дрібниця у дорогу». Коли при-

йде час, залишиться встати і вийти сходами на перон.

Які дрібниці люди беруть у дорогу? Так виглядало, що га-

зети, книжки та іграшки. Щоб роздивитись як слід, довело-

ся б підійти ближче, ризикуючи втратити своє місце. Їй було

добре видно лише задню стіну великого кіоску, викладену

яскравими іграшками — там були барбі, машинки, м’ячі, ігри, пазли, навіть набори пасочок для піску. Ці тисячі дрібниць

призначались маленьким пасажирам, але вони, на диво, по-

водились тихо, не звертаючи уваги на вітрину.

Кароліна спостерігала за тим, що відбувалося поруч. Навко-

ло вирувало життя. Люди пили каву з пластикових стаканчиків, розмовляли по телефону, дрімали, підхоплювались, зачувши

нерозбірливу інформацію про прибуття поїзда, прислухаючись

та перепитуючи, до якого перону треба поспішати.

Збоку хтось гучно вилаявся. Худорлявий одноногий нага-

дав їй батька, і не лише голосом та словесними конструкція-

ми. Його очі підозріло нишпорили по залу, він говорив, ні до

кого конкретно не звертаючись, поливав добірною лайкою

когось, кого називав «вони». Слухачі та глядачі були йому не

потрібні, він натхненно тримався своєї хвилі. Так само щиро

й артистично вигукував би свої прокльони і в порожньому

залі очікування. Пересувався він стрімко, вправно перенося-

чи своє легке тіло з двох паличок, які міцно стискав у коща-

вих пальцях, на ногу в розтоптаній кросівці. Порожня під-

горнута холоша розгойдувалась від його енергійного руху.

Біля вітрини з іграшками галасливий хамула різко зупинив-

ся, наліг грудьми на прилавок і стишився, неспішно роздивля-

ючись, чим тут торгують. Не помічав, що його теж розгляда-

ють. Його єдина кросівка була геть зношена й збита на один

бік. Чорні штани давно набули особливого сірого кольору, який

утворюється — Кароліна знала це — від багаторічного носін-

ня, і не так від того, що інших немає, скільки від особливої лю-

бові саме до цих, найзручніших. Її батько мав такі самі.

Чоловік смикнув головою, розвернувся до людей, обвів їх

уважним важким поглядом — Кароліна ледве встигла опусти-

ти очі — і вибухнули прокльони, понісся вихор злоби по пери-

метру зали. Одноногий мчав на швидкості, спираючись на дві

різні палички, чорну та світло-коричневу, однакові гумові ра-

тиці шургали по кам’яних плитах. Його голос змовк за спи-

ною — і знову виринув, забринів на повну силу праворуч, звід-

ки його вперше почула. Несамовитий хід зупинила перешкода

з іграшок. Чоловік завмер, переніс вагу тіла на прилавок з га-

зетами та книжками, переводячи погляд з гоночних машинок

на мотоцикли, з мотоциклів на трактори…

Продавчиня вийшла зі своєї будки, причинивши двері, щось

кинула у смітник неподалік і повернулась. Вона не звертала ува-

ги на дивака-роззяву і не боялась залишити його перед розма-

їттям звабливих та яскравих іграшкових абищиць, призначених

згідно вивіски, у дорогу. Вона його добре знала. Він нічого не ку-

пить, але нічого й не вкраде. Він тут ходить та й ходить без вто-

ми, ніби виконує тяжку роботу, голосно лається з ворогами-не-

видимками, намагаючись вгледіти їх у залі. Такою є його робота, вона його виснажує і втомлює до ненависті, а відпочиває він бі-

ля вітрини, наповнюючи короткотривалі зупинки священним

хлоп’ячим спогляданням недоступних утіх.

Дядько надто різко обертається і тут їхні погляди таки зу-

стрічаються. Кароліна хапається за несподівано-дивну думку, яка невідомо звідки виринає у голові: «Я листочок на дереві».

Вона не відводить очей, лиш дивиться крізь страшного одно-

ногого дядька байдужим поглядом і навіть ледь чутно погой-

дується — вона і є зараз листочком на гілці. Дядько реагує на

неї як на листя, чи гілку, чи дерево — дивиться упритул і не по-

мічає. Повертає голову вбік, на зборисько людей. Його очі на-

ливаються чорнотою: навколо натовп, і десь посеред цього

людського мурашника ховаються ненависні, винні в усіх його

бідах «вони», які мають колись відповісти за все.

— Надовго до Києва?

Це були перші слова чоловіка, що зайшов до купе. Сів на-

впроти, поставив поруч компактну дорожню валізу і з цікавіс-