Xронос - Антипович Тарас. Страница 17

Вересень 2044

Замах

Олаф відрегулював сидіння, оглянув себе у дзеркало заднього виду, спробував зробити лице не таким зловісним. Невдоволено фиркнув, вийшов із-за керма. Потягся, хруснув своїми важкими кістками. Коба полірував капот типового жовтого таксі, здуваючи кожну порошинку.

— Для чого ти її шатириш? Це ж має бути просто машина.

— Міністрові юстиції не подають брудних машин, він у брудну просто не сяде, запідозрить одразу, — нервово випалив Коба. — Всі фірми-перевізники це знають. Так що й ти спробуй виглядати чистішим.

— Ну, який я, в сраку, vip-шофер? Гримували-гримували, а морда й далі, як решето. Хай Давид рулює, він симпатяга! — гарикнув Олаф, махнувши ручищею так, що дорогий позичений піджак затріщав.

— Давид спритніший, хай працює руками, а ти годишся хіба меблі ламати. Мовчи і «бублика» крути. Вони люблять мовчазну прислугу. Тобі два квартали протягти, біля парку починай пригальмовувати, щоб Давид заскочив на ходу.

— Та знаю, знаю.

— Що ти там знаєш? Відсидів три класи і три камери, і вже рятівник нації, прапороносець підпілля! От проколешся, згодують вони тебе акваріумним рибам. Гм. Є що їсти, між іншим, — скелетоподібний Коба із заздрістю оглянув кремезну постать Олафа. Щось у цій постаті таки було. Кілограмів сто двадцять.

— Ну, добре. Як ти вітатимешся з міністром — повтори.

— Добрий день, приємної подорожі, — пробасував Олаф.

— Не «подорожі», а «поїздки»! «Подорожі» бажають провідники у вагонах, а у вас поїздка — дистанція до дому його лярви два кілометри, і треба все встигнути.

— П-п-приємної поїздки, блін, — поправився Олаф сміючись.

— Це не забавки тобі, горилячий писок!

Із підвалу вийшов меланхолійний Давид. Виглядав він, на противагу Олафу, наче струнка пружина — чистісінький спринтер у спортивному костюмі. Його поголений і досконалий за формою череп відблискував синім.

— Треба висуватися, — зосереджено мовив Давид.

— Шашечки розклали? — спитав Коба.

— Вони вже в багажнику.

Коба зазирнув у багажник. Світляні короби з телефонними номерами і назвами фірм таксі були розкладені в три ряди за алфавітом, щоб можна було швидко знайти потрібну назву.

— Чому у вас «еф» іде після «ха»? «Фламінго» лежить після «Халява-таксі».

— Коба, це Олаф розкладав.

— Ти б йому ще повстанську листівку писати доручив.

— І написав би, — огризнувся Олаф.

— О, ти напишеш, грамотій. Після того, як я перехоплю виклик, у тебе буде одна хвилина, щоб причепити шашечки і під’їхати до воріт. Бо через три хвилини туди прибуде машина з фірми. Алфавіт не забув?

— А-бе-ве-ге-де-е-є-же-зе-йот-врот-ка-ел-ем-ен-о-пе-ре-се-те-тво-ю-ма-му-се-і-те…

— Досить, — обірвав Олафа Коба. — «Грибниця» розраховує на вас. З Богом.

Повстанська терористична мережа отримала назву «Грибниця» з легкої руки своїх ворогів — керівництва антитерористичного центру. Доки нею не почали займатися впритул, жодної назви вона не мала. Тепер у народі всіх її членів іменували «грибами» — за здатність під час операцій ніби виростати з-під землі. Звісно, ця здатність була сильно перебільшена — людський поголос схильний міфологізувати своїх героїв.

Об'єктами атак «Грибниці» були чиновники найвищого рангу, відомі своєю корумпованістю. З огляду на те, що справедливого судочинства в державі не було від часів її створення, персональний терор проти представників влади здавався пересічним громадянам правильною стратегією. «Грибниця» розросталася. Щоправда, до такої великої сошки, як міністр юстиції, досі руки повстанців не сягали. У цього міністра було слабке місце — тричі на тиждень по обіді він відвідував свою коханку, котру для зручності поселив у наймане помешкання за два квартали від власного будинку. Міністр соромився їхати до неї в супроводі охорони, тому викликав собі таксі — щоразу іншої фірми. Йому здавалося, що так він уникає свідків. Насправді цією псевдоконспірацією він лише дурив сам себе, оскільки оточення прекрасно знало, де він і з ким. Знала про ці походеньки і дружина, проте була настільки залякана чоловіковою належністю до влади, що не сміла розкривати рота.

За даними повстанців, міністрові юстиції давно вже мало виповнитися сімдесят, однак усе ніяк не виповнювалося. Ба більше. Саме після призначення на посаду тіло його отримало «друге дихання» і почало чарівно молодшати. З огляду на цей промовистий факт, «Грибниця» обрала хрономатичний метод усунення міністра. Спочатку слід було здійснити повне вилучення часу з його організму, а потім затопити автомобіль з міністровими тельбухами в міській канаві.

Олаф зупинився перед пішохідним переходом і лайнувся: по зебрі трюхикала компанія вислозадих свинопітеків. Їхні рильця невпинно видували рожеві кульки з жувальної ґуми.

— Як їх земля носить? — вдарив Олаф по клаксону.

— Розслабся. Вони собі просто подобаються, — зауважив Давид.

— Раніше тільки в зоопарках були, а тепер де завгодно! І нікому зарізати!

— А що, вони тобі жити не дають? Моя молодша сестра теж збирається схреститися.

— З льохою? — жовчно кинув Олаф.

— З поні. Завжди поні любила. До речі, поніандри живучі.

— Розпустив ти її.

— Знаю. Вона — все, що у мене є, — засмутився Давид.

Вони проїхали ще кількасот метрів.

— Тут, — скомандував Давид.

Олаф пригальмував коло паркового живоплоту. Обернувся. Давид сидів на задньому сидінні таксівки, відділеному від двох передніх перегородкою з товстого армованого скла. Очі Давида були порожні. Він давно вже нудив цим підпіллям: хотілося відкритого життя без підвальних сходок, без гри у піжмурки, шифрованих інструкцій.

— Знову корчиш із себе сумного солдатика? — буркнув Олаф, поправляючи бронежилет під піджаком.

— Слухай, нас посилають на діло, як баранів на заріз. І ми «вичищаємо» цих чинуш тільки для того, щоб їхній тайм закачали собі в кишки наші штабісти! Ото й уся революція? Робінгуди сучі!

— Ти не думай про це. Особливо зараз. У штабі достатньо нормальних людей, — насупився Олаф.

У перегородці зяяв овальний отвір, куди пасажир мав устромляти гроші, розплачуючись із таксистом. Олаф спробував пропхати крізь нього руку. Кулак не влазив. Зате гнучка Давидова рука пройшла крізь отвір і міцно потисла Олафову ведмежу лапу. Давид безшумно зник у живоплоті.

Олаф обігнув парк, проїхав ще квартал і зупинився серед особняків, просто за сміттєвим контейнером. Тут була низина. На деревах, як цукрова вата, виснув легкий туман. Листя було ще зелене, але вже якесь неживе. Олаф вийшов з машини, відкрив капот, удаючи, що ремонтує якусь деталь. Вулиця безлюдна, але варто вчинити щось підозріле — і виявиться, що за тобою стежить багато очей, живих і механічних. Він давно вже звик до такої несправжньої самотності. За найближчим парканом загарчав псандр — серед скоробагатьків тепер було модно таких тримати. Олаф угадав обриси квадратних щелеп вовкулаки крізь щілини в фігурному бетонному паркані. Темпогібрид став на задні ноги і щось винюхував своїми чотирма ніздрями. Олаф закрив капот. У кишені завібрував мобільний.

— «Патрон-таксі». Стартуй! — викрикнув Коба в трубку і дав відбій.

Олаф відкрив багажник. «О-пе-ре-се-те… о-пе-ре-се-те». «ОбанА», «Овод», «Овен», «Оранта», «Паралель», «Парнас», «Патрон». Є! Магнітний короб «Патрон-таксі» прилип на даху авто. Олаф згріб решту шашечок у рядно, на якому вони були розкладені, зав'язав вузлом і вкинув у сміттєвий контейнер. Завів машину. Дещо різкувато рушив. Псандр його запам'ятає. У цих потвор фотографічна пам'ять.

Перед воротами міністра стовбичив охоронець. Ледь забачивши наближення таксі, він щось скомандував у рацію. Олаф в'їхав за скульптурний парапет, що відділяв вулицю від маєтку. Охоронець неквапно обійшов машину по периметру, зазирнув в обличчя Олафу. Над ворітьми загорілися два спіральні вусики — машину сканували на предмет підозрілих предметів і речовин. Стосовно цього Олаф був спокійний. А от якщо міністр забариться з виїздом, скажімо, засидиться в туалеті, тоді до дому встигне підкотити справжнє таксі — і провал гарантований. Пальці Олафа пробарабанили на дузі керма глухий ритм. Він стиснув їх, щоб не бігали. Але в цю мить кована хвіртка воріт від'їхала, випускаючи міністра. Тому, вочевидь, так не терпілося, що він навіть не переодягався — був при краватці й у костюмі, наче щойно із засідання. Лише чорне волосся було забране назад бріоліном. Цей архаїзм у зачісці видавав справдешню старість міністра.