Xронос - Антипович Тарас. Страница 21

Не встигла Діана дочитати, як повітря порвали автоматні черги — то охорона розстрілювала дельтапланериста. Той якось мертво смикався на всі боки, аж поки не розійшовся по швах, вистрілюючи пружинами й підшипниками — під людським одягом був манекен із механічними нутрощами. Запускали його, найімовірніше, з даху сусідньої багатоповерхівки з допомогою радіоуправління.

Листівка стала каталізатором для казана людської люті. Так довго тамований крик вирвався із сотні горлянок. У натовпі почалося заворушення. Одні пробиралися геть від ангару. Інші осатаніло напирали на охоронців, що в паніці відстрілювалися впритул, доки коловорот тіл, живих і мертвих, не скував їхніх рухів і не потяг їх на дно. Агітатора вже згребли з підмостків і з тупим звуком били головою об трибуну. Автомати, відібрані в охорони, опинилися в руках кількох міцних чоловіків, що пробиралися в ангар. Одного з них — із важким червоним лицем — Діана впізнала. Якщо він увесь цей час залишався в натовпі — отже, прибув сюди зовсім не для донорства.

Перший порив до втечі минув, і Діана стояла в якомусь медитативному зосередженні. Досвід роботи в операційній привчив її не боятися крові, а ставитися до неї як до робочого матеріалу. Вакханалія, що розгорталася на очах, більше не лякала її. Діані було радше гірко. Від того, що «Грибниця», в принципі, поводилась із людьми так само нещадно, як і офіційна клептократія. Провокація у такому натовпі загрожувала масою невинних жертв. Зрештою, перестріляти всіх служак «Дірявої Бочки» у такому гармидері «грибникам» буде ще важче. І хто відповість за всіх затоптаних і розмазаних по асфальту? Чи варто це таких втрат?

Ангар уже гримів погромною лавиною. Люди висипали з нього, як мурахи з розбитого мурашника. А що робити їй? Чому вона стоїть наче вкопана? Батько казав, що за будь-яких умов одиниці стають свідомими мучениками, тисячі — несвідомими жертвами, а більшість має обережно жити і годувати дітей. Дітей у Діани не було.

Врешті-решт із ангару вискочили троє «грибників» із автоматами. Бігли прямо на неї. Вона хотіла була щось їм сказати, але розгледіла в їхніх руках виламані з кабінок кубічні контейнери — то були резервуари із зібраним донорським біотаймом. Діана прозріла: «Грибниця» воювала з владою не за права людини і соціальну справедливість. Вона воювала за час, висмоктаний з народного тіла. Можливо, на початку все було інакше, але нині від повстанського духу лишився тільки лицемірний пафос паперових листівок.

Навколо ангару вовтузилися покалічені тіла. Навряд чи хтось додумався викликати сюди бригаду лікарів. Діана дістала мобільник, набрала диспетчера лікарні швидкої допомоги, попросила вислати всі машини, які є. Щоб рівніше пересуватися, вона з розмаху зламала і другий каблук. Підійшла ближче до місця побоїща. Підвела жінку зі зламаною ногою, допомогла зафіксувати місце перелому. Повернулася до чоловіка з розбитою головою, обв'язала рану відірваним рукавом чиєїсь сорочки, щоб зупинити кров.

Не знала, як житиме далі. І не думала про це. Лише знала, що зараз треба робити свою роботу.

Жовтень 2045

Турбіна

Варто було вітерцеві гойднути легку фіранку, як до кімнати увірвався трупний дух. Фред не спав. Руками він допоміг собі вистромити неповороткий зад із крісла, зробив кілька важких кроків і причинив кватирку. Місяць за вікном ніжив курортне узбережжя, підкравшись до нього з моря своєю молочною стежкою.

Там, під пальмами, вилискувала гігантським хробаком турбіна. Фред відвернувся од вікна. Присунувся до журнального столика, налив собі вісімнадцятилітнього віскі, щоб перебити тухлий запах. Понюхав склянку, вирізнив у букеті дим, мед, якісь гіркі трави, зелені яблука і в глибині чомусь бузиновий цвіт. Чому бузиновий цвіт? А, у всіх свої нюхові асоціації — згадав він. Комусь замість цвіту приверзеться мамине туалетне мило. Як люди взагалі взаємодіють одне з одним, якщо навіть в елементарних запахах ніколи не доходять згоди?

На столику перед Фредом лежав пошарпаний зшиток із надірваною дермантиновою обкладинкою — щоденник професора Койфмана. Фред змахнув його на підлогу — зшиток не давав йому зосередитись на приємному.

Темп життєвих змін став несправедливо високим. Ще кілька років тому Фред був худеньким асистентом божевільного генія. Якби професорські експерименти тоді провалилися, темпоральні демони не вирвалися б зі свого пекла, а спати ночами тепер було б значно простіше. А так ця вілла, цей запах…

Фред оглянув курортні апартаменти, які уряд виділив йому на час роботи над турбіною. Це була одна з державних резиденцій, що, власне, дуже лестило Фредові і підтверджувало стратегічне значення його досліджень. У притлумленому світлі торшера всі речі в кімнаті здавалися аморфними, як його власне пузо.

Тутешня прислуга величала його «паном Фредеріком» і годувала президентськими делікатесами. А Койфман у цей час лежав у палаті психушки, тому колишній асистент винахідника, як і кожен нормальний зрадник, почувався не надто комфортно. Йому ці почесті були трохи гіркі.

Ночами він із відразою згадував свій останній візит до палати професора. Койфман того дня перебував в істеричному стані, кричав і каявся, каявся і знову кричав. Коли Фред уже втомився це слухати, наставник стиснув його пухку руку і попросив про останню послугу: знищити його схований за сімома замками робочий щоденник з усіма нотатками, розрахунками і формулами. Ці знання мали бути поховані назавжди. Утім, Фред уже тоді був завербований урядом і встиг зарекомендувати себе при розробці темпоральних «жилетів» для імплантації vip-персонам. Тож для нього інформація про професорський схрон мала доленосне значення. Тепер із простого секретного працівника він переходив у ранг головного інженера секретних проектів.

Розшифрування щоденника забрало цілі місяці. Професорське письмо само по собі було шифром — Койфман мав звичай з цілої літери записувати лише одну паличку або гачок. Виходило щось схоже на інопланетну ієрогліфіку. Цифри читалися чіткіше, але теж не без труднощів. Можливо, в такий спосіб професор зумисне захищав свій винахід від сторонніх очей.

Фредові вдалося розтлумачити більшість записів. Це зовсім не означало, що він був готовий розвивати й поглиблювати технологію, але уряд тиснув, позбавляючи будь-якого вибору. Сильним світу цього хотілося мати суперхрономат, здатний впливати на цілі юрми людей та ще й на відстані. Простіше кажучи, йшлося про зброю масового «чищення».

Коли Фред узявся за побудову своєї турбіни, то був відчайдушний блеф. Він знав, що знаннями і науковою інтуїцією не дорівняється й до половини Койфмана. Шанси на успіх були невисокі. Однак розділити з професором тісноту його палати Фред не планував. Довелося ставати рачки і повзти по мінному полі вікопомних проб і помилок.

У своїй розробці Фред суто механічно збільшував силу темпоральної гравітації простого хрономата у тисячі разів. Створювалося щось на кшталт керованого виру, який, мов пилосос, втягував біотайм усіх живих істот, розміщених на певній ділянці простору. Перші два проекти турбіни виявилися незбалансованими й мертвонародженими. Міністерству оборони ледве не урвався терпець. Проте заміни Фредові у них не було, і їхнє загрозливе чекання врешті увінчалося результатом: третя турбіна запрацювала.

Сталося це два дні тому, коли, стікаючи потами, Фред копирсався у своїй пекельній машині, щоб змінити налаштування. Він зі стогоном розігнув спину, витер руки об халат, утомлено сперся ліктем на стартер і враз відчув під рукою страхітливу детонацію. Із жерла турбіни вирвався розряд — і садівник, що саме підстригав кущі на відстані метрів сімдесят, розпластався на землі. Додолу впала ціла зграя чайок та інших різномастих птахів; під пальмами прослався килим із мух, бабок, жуків, коників-стрибунців і гусениць.

Настала тривожна тиша. У Фреда від захвату шлунок підскочив до горла. Разом із тим його опанувала якась кволість розуму, схожа на ту, що буває після еякуляції.