Xронос - Антипович Тарас. Страница 28

Старший майстер-модифікатор спав, забившись у свою комірчину. З тих пір, як фабрика темпорально модифікованої курятини з невідомих йому причин зупинилася, він не мав роботи. Виробництво було розформоване, а об'єкт законсервований, і старший майстер жив із того, що тихцем розбирав конвеєри на металобрухт і здавав у приймальний пункт кольорових металів. Звечора він так натомився вовтузитися з тими залізяками, що вирішив не вертатися додому, а заночувати тут, у своїй колишній комірчині.

Старшому майстрові снилося, що фабрика працює, а він поважно походжає між рядами, як у старі добрі часи. Він оголосив догану за недбальство одному питущому модифікаторові, у якого зашкалював відсоток браку. Потім налагодив зламаний конвеєр і пригрозив штрафами майстрам, що закурили в цеху. Старший майстер лишився задоволений собою і вирішив перепочити у своїй комірчині. Зачинившись ізсередини, він дістав з-під койки свій заповітний експонат. То був гігантський жовток із кривавою жилкою, законсервований у скляній банці з розчином. Старший майстер узяв його в руки, підніс до лампи, покрутив, як дивовижну іграшку.

— Нащо людину в банці тримаєш? — пролунав за спиною голос.

З несподіванки банка вирвалася з рук і розбилась об підлогу. Старший майстер крутнувся як ошпарений. Перед ним стояв священик із довгою молочною бородою.

— Як ви сюди зайшли? Я ж замикався.

— Для Бога замків не існує. І ти людину в банці не замикай.

— Яка ж це людина — це куропітек аморфний! Наочний екземпляр для новачків, щоб техніки безпеки дотримувались, — старший майстер гойднув ногою на підлозі слиз.

— Поглянь уважніше, — мовив священик.

На місці жовтка раптом виріс, наче з-під землі, покійний Боло — майстер-невдаха, що став у цеху притчею во язицех.

Священик зміряв поглядом неоковирну постать інфантильного підстарка.

— Скільки років тобі, дитя?

— Вісім. Мені завжди вісім, — відповів Боло і посмикав волосся в носі.

Священик узяв його за руку, і той перетворився на восьмирічного хлопчика, що потопав тепер у величезному одязі.

— Живіть у злагоді зі своїм часом, — сказав священик невідомо до кого.

І вони з дітваком зникли з комірчини…

Старший майстер прокинувся від дивного сну. Він покрутився на своїй запилюженій койці, прислухався до мертвої тиші в цеху, а тоді зірвався на ноги і зазирнув під койку. Присвітив кишеньковим ліхтарем — і охнув: банка з-під куропітека аморфного була порожня.

Коли до палати професора Койфмана тихенько постукали, учений ще лежав у чаду вранішніх цитат. Останнім часом його ніхто не турбував. Навіть тридцятого числа, у день темпоральної ін'єкції, перестали з’являтися ненависні агенти. Він жив у вакуумі, без новин і подій, і часом не тямив, на якому світі перебуває.

Професор вигнав з голови К'єркегора й Сартра, що вже добрячу годину курили там самосад, потім виколупав з-поміж звивин чіпкого сифілітика Ніцше. Стук у двері пролунав знову.

— Дайте хоча б одягнуся, — заскрипів кістками професор і аж тепер продер очі.

— У цьому немає потреби, — промовив над ним голос.

— Хто ви? — Койфман нервово сів на ліжку у своїй запраній смугастій піжамі. Він міг побитись об заклад, що двері не відчинялися.

Прибулець не був схожий на агентів внутрішніх справ уже тим, що його видима оболонка була напівпрозора. Він дивився на професора з неземною лагідністю, і Койфман подумав, що ніхто з живих не здатен на такий погляд.

— То це про вас ходили чутки в нашій їдальні? А я не вірив… Це ви? — здогадався професор.

— Я — те минуле, яке відновлює Бог, — мовив той якось буденно і без пафосу.

Койфман вслухався у музику цих милих слів, що відлунювали в черепі.

— То значить… Усе, що ми натворили, може бути виправлене? — затремтів професор.

— Уже виправлене. Ви просто заблукали у своєму тілесному часі, відхилившись від часу Божого. А тепер вас повернуто на істинний шлях.

— Але що нас врятувало? Що могло вберегти такий пропащий вертеп?

— Віра кількох людей. І навіть твоя.

— Значить, вернеться порох у землю, як був…

— …а дух вернеться знову до Бога, що дав його. Будь вільний, бо ти не хотів зла.

Серпанок руки легко торкнувся професорової голови, і тієї ж миті Койфман відчув, що вмирає від старості. Численні місяці, якими його «накачували» в цій персональній катівні, враз випарувалися з нього. І все, що він устиг — перед тим, як востаннє витягтися на лікарняному ліжку з блаженною усмішкою — уздріти свої пальці, які, наче вусики виноградної лози, закручувалися від поліартриту.

серпень 2010 — серпень 2011

Київ

Про автора

Тарас Антипович

Україна

Тарас Антипович народився 10 липня 1978 року в Полтаві. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Працював за фахом у різних періодичних виданнях. Його перший роман «Мізерія» (2007) був відзначений Всеукраїнським рейтингом «Книжка року» як найкращий прозовий дебют. Інтерес критиків викликав також цикл оповідань «Тіло і доля» (2008). Експресія сюжетів Антиповича ріднить його творчість зі світом актуального кіно. Через виразні візії майбутнього читачі отримують можливість глибше зрозуміти реальність, у якій ми живемо вже сьогодні.