Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 36

— Я не знаю, — відповіла я, — однак знаю те, що писання є для мене тим, чим воздух і світло.

А там — була ще одна причина, задля котрої я товариств уникала; пані Марко також її знає.

— Ви полохливий характер, — сказала мені раз, — замкнений, мов та нічна цвітка, належите до тих тонко зорганізованих натур, що вже красніють, коли їм лиш на долоню глянути.

Така вже дивна вдалася.

Заходжу звичайно в родини урядників, але тоді «прикидуюсь» майже несвідомо в якусь іншу людину, доступну їх думкам, а своє «я», котре відслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед їх цікавістю.

Одного разу привів мене один молодий розгарячений чоловік до того, що я відслонила перед цілим мені зовсім байдужим товариством мою душу аж до «наготи». Лютилася опісля за те невимовне. Про характер моїх думок настало незвичайне здивування, іменно тому, що дихали новочасністю і були свої, не визичені. Опісля велася мова про нужденне положення нашого народу і лицемірну політику поляків супроти його і правительства. Я розгарячилася аж до зворушення й чула, що мої очі горіли незвичайним огнем. Я ненавиділа поляків вже відай вродженою ненавистю і не вміла ніколи оставатися спокійною, коли говорили про них. Вкінці сказала:

— Нехай утискають нас поляки до скону [84], нехай видумують на нас плани і заходи, котрі, щоправда, шкодять нам багато, підтинають не одно життя, але яко націю нас затерти — це не вдасться їм ніколи! Ми — сонна, лінива, вигідна сила, що до терпінь звикла, мов в'язень до оков, однак, подразнена раз до крові і введена в захват, зломить тиранську руку раз назавсігди. Коли тільки сотна частина мого народу відчуває так, як я, то ми не згинемо! Я перенята його єством, мов рослина сонячним світлом, а коли хто так відчуває, то не загибає.

— Що ви можете, бувши женщиною, вдіяти, напр., для свого народу? — обізвався якийсь румун до мене.

— Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом усюди й у всім, то зроблю доволі.

Пізніше сказав він до однієї з моїх знайомих: «Вона свідома людина, однак що задумує властиво зі своєю любов'ю до народу? Видавати яке революційне письмо, яку «бомбу»?» — І сміявся грубим сміхом. Другий обізвався: «Вона умна, а навіть і хороша, однак я би з нею не женився, мені навіть щось подібного на думку не прийшло б. А по тому ота якась нервовість у неї, що майже відгадує чоловіка; або очі її — горять вже, заким що оповість! Духова напруженість при ній просто замучує чоловіка. Ні, ні, моя жінка не така має бути! Напр., не можу собі уявити, щоб вона мені подавала рано до ліжка каву або щоб вийшла проти мене з шніцельком; а до того ще бідна. бррр!»

Я сміюся з таких «мужів» і уникаю їх товариства, мов уразливих мух. Я й не «люблю» нікого й не клопочуся ніякими мужчинами; а коли думаю про них, так стоїть між ними Орядин, як світило. Я з ним не сходжуся ніколи, хоч він і живе тут, однак знаю, що він іде «вгору». Він працює в одного з найзнатніших адвокатів і про його говорять, що він «бистроумний і здібний чоловік». В жіночім світі уходить за пожадану партію, тим більше, що є гарний і не робить собі з жінок нічого. Проживши тут у пані Марко майже цілий рік, не стрічала я його ніколи, і аж в остатніх днях згаданого року зійшлись ми припадком [85]. Одного разу зайшла я до бібліотеки якогось товариства, щоб там вибрати якусь книжку для пані

Марко. Саме в тій хвилі, коли я хотіла вступати в кімнату, створилися двері зсередини і він вийшов. Побачивши мене, змішався до переляку: тим часом я, урадувана побаченням його, усміхнулася; однак він лиш поздоровив і, не промовивши до мене ані слова, відійшов чимскорше. Його переполох і змішання вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла. Я не була йому ще байдужною, це помітила я відразу. Так лякатися можна лиш тих осіб, про котрих думається много, а уникається їх. Я усміхалася свавільно при спогаді цілої притичини, воно настроювало мене в першій хвилі весело, так, в першій хвилі: бо опісля думала я вже довго й інакше про його. Ми би ще могли злучитися, думала я між іншим, однак злука з ним не була для мене чимсь дуже важним.

Вернувшись цього-таки вечора з прогульки з панею Марко, я кинулась втомлена на софу і обернулася лицем до стіни. Я аж до втоми надумалася над ним. Не бачачи його цілий рік, я майже забула про його, а тепер віджила нараз ціла минувшість, і я почула його вплив. Чи це вплив його вигляду — він змужнів ще більше і змінився — чи це вплив тієї якоїсь сили, що панувала завсігди наді мною, навіть помимо всього опору з моєї сторони?

«Die Liebe ist ein weites Meer und hat seine Ebbe und Flut, seine Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte und klare Spiegelflache» [86], — стояло раз в однім дуже гарнім любовнім листі одного німця.

Небавом по тім подибала я його знов. Я йшла з Оксаною і пізнала його вже здалека.

— Це гарний мужчина, що он тут іде, Наталко! — замітила вона.

— Гарний.

— Він минає щодня попри наше мешкання, став недавно моїм сусідом. Придивіться йому добре, в нього є раса.

Я мовчала, затаївши своє нагле зворушення. Я ніколи не згадувала молодій жінці про свій «роман» з ним, а тепер не була до того відповідна хвиля. Він надходив чимраз ближче. Я знала його надто добре, щоб не помітити зміни, яка зайшла з ним у тій хвилі, коли минав нас. Його очі розіскрилися так, що це «щось», що обгортало його давніше при мені, заволоділо ним і в цій хвилі! Я могла би собі подумати, що він мене не завсігди «любить», хоч як ми розсталися. Він поздоровив мене майже упрямо.

— Ви знайомі з ним і не кажете ані слова! — накинулася на мене Оксана.

— Це знайомість ще з моєї батьківщини, — відповіла я побіжно.

— Чи ви знаєте його ближче?

— Знаю.

— Що ж це за один?

— От собі!

— Його хід характеристичний, — щебетала вона.

— Справді, — обізвалась я. — В нього відповідає собі все посполу, його хід, його рухи, його письмо і характер — все однакове.

— А серце його?

— А мене що воно обходить?

— Ох, які ж ви прудкі! — І вона розсміялася. А я подумала собі якраз те саме, що перед роком, при розстанні, і майже тими самими словами: «Таким люблю його, гордим і сильним», — а опісля посумніла.

Одного дня, може, в три місяці по тій стрічі, пішла я з молодою товаришкою на якусь наборзі уладжену виставу образів. Ми знаходилися в передпослідній кімнаті. Молода дівчина задержувалася довго при кождім образі, а я вертала все наново від одного до другого. В притикаючій послідній кімнаті чути було, як мужеський голос щось поясняв, а на те відповідав якийсь голос жіночий; цей мужеський здавався мені знайомим. Минаючи попри створені двері, заглянула я незамітно в кімнату і побачила там Орядина. Перелякана, метнулась я вперед, однак він побачив мене. Зараз по тім почав до когось дуже голосно говорити і сміятися, і ніколи, ніколи в житті не забуду я інтонації мови його і характеру його тодішнього сміху! Одно й друге тикалось мене, мало мене понизити.

Я чула, як спаленіла сильно. Він сміявся так, мовби йому хто дарував мільйони, і заявляв мені тим сміхом, що не журиться мною зовсім. Це зранило мене так, що я з досади майже задрижала. Який здавався гордий, що переміг чувство любові, і як йому було з тим спішно, щоби мені дати те відчути! І я відчула це, як бажав. В мене слух для модуляцій людського голосу незвичайно тонкий, а чуття не менше, і тому не обманило мене ні одно, ні друге. Чи він соромився своєї любові до мене? Була це ненависть чи гордість? Яка гордість?

І я терпіла від того аж до знесили.

Коли ловлю себе на тім, що його образ стає перед мою душу, то я заявляю собі насмішливо, мов якійсь іншій істоті, що про те все люблю його. Заразом обгортає мене почуття, мовби тепер із цією любов'ю приступало до мене щось величне і поважне, щось, що лучається чоловікові лиш раз в житті. Іншим разом закидую все і поринаю в праці.