Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 40

— Добраніч! — відповів скоро, і в тім його голосі причулося мені виразно душевне зворушення і якась ураза.

«Що йому? Що йому?» — питала я себе раз по раз, і жаль і гордість стискали моє серце і проганяли сон з очей.

А поранок сього ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий світлом і заповідаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав мені стинати рожі, казав, хоч, розуміється, лише жартом, що я цвіт лотосу, а тепер. Ні, ні, для мене не світить сонце, я вже переконалася об тім сотню разів.

Другого і третього дня був знов такий самий, а я стала така, як він мене настроїв, — і між нас немов щось уступило.

Четвертого дня занедужала пані Марко і була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котрої не була би від себе віддалила за ніяку ціну в світі, що зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбані; на сина, що попсував її робітників і що сидить вічно в чужині, а вона опущена на ласку і неласку наймитів; а на мене гнівалася найбільше. Відказувала, що в мене нема серця, а для її особи то ані крихти. Що я на її жадання байдужна і неуважна; що хоч як їй жаль, але буде мусити обглянутися за другою товаришкою. Що в мене нема для неї часу, а на умі все лиш «літератство» і свої цілі, «бог знає які високі цілі». Що пхаю її насилу в постіль, щоби мала для себе більше часу; що вона переконалася вже про щирість товаришок і була би щаслива, якби бог забрав уже раз її зі світу, і вона не заважала нікому, і т. п.

Двері від його кімнати стояли широко створені, і він чув кожде її слово. Сидів на кріслі при бюрку [90], підперши голову руками, і мовби ловив кождий звук. Вона не слухала і його просьб та упімнень, щоби втихомирилася, а на її закид, що сидить «вічно» в чужині, а вона опущена на ласку і неласку других, відповів лагідно, що й тому буде раз кінець, нехай успокоїться! Він прецінь не задумував ніколи остатися назавсігди при маринарці, вона це знає.

Я слухала мовчки її несправедливих докорів, вештаючись безшелесне коло неї, як це вона любила, коли лежала в постелі, а відтак, пообкладавши її звичайно зуживаними ліками, вийшла зі своєї кімнати, зачиняючи за собою двері, щоби за якийсь час піти в місто задля якихсь неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок.

Надворі лляв дощ ціле пополуднє, а якраз тепер цідив, мов із коновки. Я стояла при вікні, зворушена, понижена, і дивилася тупо вогкими очима на великі краплі дощу, що билися об віконні шиби і спливали сумовито вниз. Чувство огірчення і опущення обгорнуло мене, і я мимоволі згадала знов Орядина. Вже як було, так було, однак він не повинен був цуратись мене. Нехай би його хоч товаришем мала, не була така опущена, мов собака, та мала перед ким хоч пожалуватися!. А то і він. о, всі, всі! — зойкнуло нараз болісно серце, і мов у фізичнім болю притиснула я грізно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати сльози, що тиснулися доконче до очей.

У хаті втихло.

Голосне тикання великого стінного годинника розходилося по сусідній кімнаті, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощеві. В саду зеленіли мовби відновлені кущі і дерева, потрясувані хвилевим немилим вітром, а вузенькими, піском висипаними стежечками лисніла вода. Десь-не-десь стріпувалася захована між листям дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то вдолину, то вгору. З ринви цюркотіла одностайним тоном вода і спливала цілим потічком на широку стежку коло веранди.

До дверей моєї кімнати застукано злегка, і я прокинулась із жахом зі своєї тупої задуми.

«Це він, — блиснула в мені думка, а серце забилося сильніше, — лиш він», — і зворушеним голосом попросила я вступити.

Це був дійсно він. Був одягнений до виходу.

— Даруйте, що приходжу до вас і перебиваю, може, в якім занятті, однак я йду в місто і хотів спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх, може, при тій нагоді. — Говорив півголосом, мов боявся збудити недужу в недалекій кімнаті, і по нім було видно легке змішання, котре хотів так затаїти, що уникав стрінутися з повним моїм поглядом.

Збентежена його приходом (досі не був ще в моїй кімнаті), не знала я в першій хвилі, що відповісти. Але опісля подякувала його за його ввічливість і сказала, що в мене є справді діло до міста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собі хора, а я би не хотіла в нічім їй противитися, тому що тим зворушується вона, а всяке зворушення шкодить їй сильно.

Впрочім, він сам те знає, бо розуміє її недугу найліпше.

— Вона дійсно дуже слаба, — сказав він і, приступаючи ближче до мене, взяв мою руку між свої долоні.

— Ви не гніваєтеся на неї за її несправедливі слова; правда, що ні? — спитав.

При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене і хотів із лиця мого вичитати потвердження на свої слова.

— Ні, пане доктор! — відповіла я, усміхаючись сумним перельотним усміхом. — Я дуже терпелива. Впрочім, як ви приходите на таку думку?

Він дивився на мене все ще тим самим поглядом.

— Сам не знаю, як, — сказав. — Я властиво прийшов. подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про це. Пізнавши вас, бачу, що ви не спосібні метатися на кім-небудь. Моя мати справді дуже хора, далеко більше, чим я думав. Я не надіявся, що її недуга так побільшає. Коли би ви хотіли при ній і далі остатися (при тих словах спинилися його очі допитливо на мені) — то мусили би приготовитися до дуже прикрих хвиль і бути як ангел терпеливі. Я не можу додому часто приїжджати, ви ж знаєте. Моє заняття не позволяє мені віддалюватися зі служби частіше; а коли покину службу цілком, не можу ще тепер навіть певно сказати. Це залежить від двох довгих подорожей, котрі маємо ще відбути, може, за рік, два — сам не знаю. Коли б ви хотіли в неї остатися помимо всього і дальше, я від'їхав би спокійно і був би вам дуже вдячним. Ви одні можете мене заступити. Вас вона любить.

Я стояла оперта спиною до вікна й уникала його погляду.

Він здавався мені тепер помимо своєї спокійної і певної бесіди не таким, як звичайно. В його голосі знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд його був проймаючий і дотикав чудно мою душу.

Що це було?

Що напроваджувало його на думку, що я могла би його матір покинути, саме тепер, коли потребувала щирішої особи? Я ж їй завдячувала стільки, я ж при ній немов наново віджила! Чому думав він, що я це вчиню і покину її (і то через кілька несправедливих слів) на ласку і неласку чужого окруження або, може, на ласку тих кількох свояків її мужа, з котрими від многих ліг зірвала зносини? Чи не прокинулося в нім знов вороже чувство супроти «товаришки» і настроїло так недовірчиво? О, певно, воно мусило в нім знов зрости. і тому.

— Не бійтеся, пане докторе, я не опущу вашої матері в недузі, — обізвалася я. — Вчинила би це лиш тоді, коли би мене відправила сама; але я переконана, що вона цього не вдіє. Можете спокійно лишити її на мене і від'їжджати спокійно.

— Дякую вам, дякую вам щиро, — відповів він із якоюсь здержуваною радістю в голосі і стиснув мені щиро руку. — Я виступлю з маринарки і поверну до неї знову; вона сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки що мушу її ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму. — докінчив із вдоволенням.

Опісля постояв ще хвильку мовчки і обглянувся по кімнаті.

— Як тут у вас гарно! — сказав, а побачивши під вікном моє бюрко, приступив до нього ближче.

— Тут ви пишете, правда?

Я усміхнулася і потакнула мовчки головою.

— Я хотів би щось із ваших писань читати. чи не можна би?

— Ні! — відповіла я стиха.

— Але коли будете мати раз щось друковане, то пришліть і мені! — просив він. — Для мене буде це дуже інтересне. — А по малій хвилині додав: — Чи ви посилали що з ваших праць куди-небудь?

— Ні.

— Ні? Ну, так я роблю вас уважною: не робіть собі ніколи з того багато, коли вам і відошлють назад рукопис.

— Це би мене дуже боліло, пане доктор!

— Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на це приготовлені. Впрочім, воно має деколи в собі і щось доброго.