Царівна - Кобылянская Ольга Юлиановна. Страница 53

І так живу я сама, відокремлена від своїх комірників більше якимсь духом, як стінами або муром, стережена великою собакою Діаною, а обслугована одною з бідних пані Марко, що замешкала на подвір'ї в офіцинах [121]. Думаю так жити, доки — доки? Питання це трохи смішне, бо сама не знаю доки. Майно моє, заслужене мною у доброї дами і цілком нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, і має мені лиш тоді з того посилати, коли б я або заслабла, або не могла без того обійтися. Одна з знайомих дала мені кілька учениць, з котрих хочу жити, а крім того, буду старатися заробляти на хліб пером і голкою. Але до голки поки що не думаю ще братися.

Окрім Оксани, молодої малярки і ще кількох старих гідних знайомих пані Марко, не відвідує мене ніхто.

Від моїх свояків, а то від тітки, одержала я недовго по від'їзді Марка лист, в котрім писала, що могла би мені на два-три місяці прислати Катю.

«Це молоде, прегарне дівча, — писала тітка, — вносить з собою всюди життя і повинно тобі бути дуже пожадане в твоїм, як я собі уявляю, тепер не без причини дуже сумнім настрої. Я би не пускала її від себе, але для таких молодих дівчат добре пробувати від часу до часу і з поважними натурами, і добре розглянутися потрохи в світі. Неустанне пересиджування дома викликує меланхолію, чинить дикою, а мужчини того не люблять; тому треба мати бачність на все. У Лорденів вона не може пробувати, бо Лорден страх (не думай, Наталонько, що він скупий, борони боже!) заздрісний і не зносить, коли Леночка пестить кого іншого, окрім його або своїх двох донечок. (Маленький хробачок від першої жінки вже умер; йому й так не було до життя, бо то було таке делікатне, що над ним хіба сиди і хухай!) Тобі, дорога Наталонько, повірила б я охотно Катю, бо ти бувала завсігди поважною і умною, і навчилася певно ще не одної красної речі у такої жінки, як мала нею бути небіжка Марко. Тамтого року був Орядин у Маєвських, відвідував і нас, і споминав, що ти живеш лиш з вибраними, «расовими» людьми. Прошу тебе, що це за люди? Чи мають добрі становиська? Побирають велику платню? І — не встидайся, Наталко! — чи тобі не трапляється нічого? Я щось чула про тебе, та не знаю, чи правда, а то що ти маєш аж двох адораторів [122], один пристойний, а другий бридкий, але той бридкий — славна партія. Напиши нам о тім, щоб ми веселилися з тобою. Коли б ти тепер ясних суконь не носила, то пришли їх Катуні, вона їх зносить, бо фарбувати не варто і лише матерія псується», і т. д.

Я відписала на те зараз другого дня і, розуміється, не приняла тітчиного проекту щодо відвідин молодого прегарного дівчатка. Замість того, просила я її приняти від мене дві гарні, майже нові ясні сукні, котрих я тепер не потребую і приняттям котрих зробить мені приємність. Щодо «расових» людей, то їх подибую дуже рідко, вони дуже лихо плачені, живуть в досить прикрих обставинах і одружитися їм не легка річ, бо мають досить оригінальні погляди на життя. Далі, що мені «не трапляється» нічого, бо не шукаю нічого, а щодо адораторів — то її поінформовано зле. Гарного адоратора нема в мене, а бридкий поплив десь аж до Єгипту і йому не сниться женитись з бідною компаньйонкою, котра, впрочім, ані ожидає того, ані не вірить, щоб він щось подібне зробив. Він гордий, а для неї має упокорення лише в любові смисл, і тому нехай не ожидає ніхто з того якогось романтичного закінчення і т. д.

І чи ж я неправду писала?

Чи Марко любить мене дійсно? Тихими самотніми хвилинами обгортає мене невимовна туга за ним і думки, що він мене любить, що тужить, може, так само за мною, наповняє мене якимсь упоюючим, несказанно гарним чуттям. Ох, я би так спочила на його груді, я така втомлена!. Аж відтак схаменуся: ні, ні, в мене інша будучність, не сонячна, мене жде боротьба, я це немов передчуваю, я ж лише на те родилася, і тому проч з всіма мріями і спогадами! Радше взятися мені за суху тверду працю і боротися з життям. Все проче нехай зникне з-перед моєї душі і не обезсилює її!

XIII

В якийсь час по тім відвідав мене Орядин.

Мене це зчудувало, і я змішалася в першій хвилині так, що аж смішно було. Правда, він був і на похороні, і оскільки я тоді могла замітити, здавався мені навіть сильно зворушеним, що поєднало мене з ним чимало, однак пощо прийшов він нині до мене? З простої цікавості знати, як я тепер живу?

Був у веселім настрої, і я не бачила його вже давно такого.

Майже враз з ним прийшла і Оксана. Я була їй дуже вдячна, що вміла саме тоді заговорити, коли ані я, ані він не мали що сказати, взагалі, що прибула. Без неї не була би велася між нами яка-небудь розмова, між нас застряло вже раз щось, мабуть, навіки.

Розмова велася про паню Марко, про моїх кревних, про моє життя і про тото, що воно плило так тихо і незамітно.

— Ви зле робите, що відтягаєтеся від світу, — говорив він. — Життя таке барвне, має в собі стільки інтересної всячини, що заняло би вас, певно, не одним до живого.

Він помирився вже з людьми. А властиво (при тім усміхнувся зневажливо) стали вони, люди, для його шаховими фігурами, котрі укладає він на своїй шахівниці до вподоби. Чого іншого не шукає він і не надіється нічого особливого. Впрочім, і не має причини вглиблятися так дуже в життя, воно на нічо не здасться.

— Якої національності є ваша шахівниця? — спитала я. — Чи, може, вона інтернаціональна?

Він усміхнувся.

— Ні! — відповів опісля, — вона чисто українська, але мені видиться, що ви хотіли ще перше щось інше сказати.

— Я хотіла сказати, — відповіла я, — що не відтягаюся від людей, лише вони самі відкидають мене від себе. Впрочім, говорім одверто. Не забувайте, що в мені не цінять людини, лише цінять становисько. В мене нема маєтку, нема мужа, а до того я «компаньйонка», чи там «гувернантка». Отже, є три причини, котрі спонукують мене неустанно коритися. Ви думаєте, що се так легко? Напр., не забуду ніколи, як мати одної з моїх учениць, звичайна жінка ще звичайнішого урядника, підпихала мені руку до поцілунку і казала: «Ви можете колись до нас і на каву зайти». Бачите, щось таке обурює і огірчує мене до глибини, і мені діється при таких нагодах так, якби мене хто бив. Ах, я не вмію гнутися і повзати! Впрочім, — додала я, усміхаючися з гордим вдоволенням, — маю я і кількох щирих товаришів і працю; чого іншого не бажаю.

Він оглядав якісь книжки на моїм столі. Про один дуже гарний, знаменитий новий твір і не знав нічого. На моє питання, чи багато читає, відповів, паленіючи, що «ні». Він тепер такий перетяжений працею, має стільки «вчитися», що та його колишня страсть зовсім завмирає.

— А я чомусь думала, що ви мусите дуже любуватися в літературі, — обізвалася Оксана.

Чому вона це думала? Так їй здавалося. Тому здавалося, що він тоді мав той відчит.

О, той відчит — то ще давня праця, ще з зовсім іншого періоду його життя. Його присилували «виступити» з відчитом, і він рад не рад мусив на те згодитися. Тоді віднайшов одну з давно писаних праць, переробив її і відчитав.

А вона думала, що він робив все те з іншої причини. Що (тут усміхнулася жартівливо) займається женським полом, їх критичним положенням і сучасними, т. зв. палючими питаннями.

О ні! Він навіть тепер сторониться від женського полу. (Мені під час тих його слів кров, немов полумінь вдарила в лице). Заходить лиш дуже рідко в жіноче товариство.

А в неї саме нині (побачивши його тут у панни Наталки) блиснула думка запросити його до одної праці.

До якої? Він дуже зацікавлений.

Це не мозольна праця і вимагає лише знавців. Вона постановила собі видати спис книжок для жінок, в котрім подано би заголовки і зміст найліпших творів з усіх галузей наук, белетристики і т. п. Зміст мав би подаватися лише кількома словами, але так, щоби кождий, бажаючий щось розумного прочитати, знав із спису відразу, що за річ бере в руки, з якого часу, напряму і т. д. Це придумала вона собі таке для жінок. Дуже, дуже много з них читали би охотно, але біда в тім, що не раз не мають що читати, а що гірше: не знають навіть, до чого братися. Такий каталог був би дуже добрим підручником для них. Цю гадку подав їй раз якийсь авторитет. Спершу здавалась вона їй неможливою, безхосенною, і вона закинула її, але з часом переконалася-таки о її важності і вважає її дуже практичною. Пощо ждати жінкам з освітою аж на якісь вищі заклади наукові? Впрочім, чи зможуть з них користати? Чи схочуть всі набувати фахову освіту? Само фахове знання не чинить ще, впрочім, з чоловіка чоловіка, ні! Етичний елемент треба брати також на розвагу; треба його скріпляти і плекати його. Скільки жінок проживає в таких закутках світу, в котрих ані не зачуває нічого, ані не научується; саме для таких став би такий підручник справжнім добродійством, бо навчив би їх, що мають читати і т. д.