Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 19

Айваз огледів слугу презирливим поглядом з–під примружених повік і подумав: «Все–таки ти хочеш її позбутися, представивши все як нещасний випадок. А раптом за борт змиє... Але нічого в тебе, дурника, не вийде! Не дозволю». Уголос же мовив:

— Замовкни, Акраме. Я не хочу втратити гроші, які за руду бестію все ще можна виручити. Загалом, радій: ти свого домігся. Витягни дівчисько із трюму, але ненадовго. Нехай погріється на сонці, подихає морським повітрям — може, це поверне її до життя.

— Я миттю, хазяїне!..

Слуга кинувся на палубу й наказав матросам підняти рудоволосу бранку на палубу. Коли це зробили, бестія заспокоїлася, щось замурмотіла, спробувала перебирати ногами, але було очевидно, що сил у неї немає зовсім. Бранку залишили на носі галери, уклавши на голі дошки, про всякий випадок прив’язали (щоб, усупереч палкому бажанню Акрама, не змило хвилею) і залишили відлежуватися.

Незабаром вона отямилася. Прохолодне морське повітря приємно голубило шкіру обличчя, наповнювало легені. На палубі їй полегшало, головний біль майже зовсім угамувався.

«Що ж зі мною таке? Що я тут роблю? І взагалі, хто я така?..» — запитувала себе бранка. Вона як і раніше не пам’ятала нічого з минулого життя. Тільки раптом відчула, що жахливо хоче пити. І ще відчула, що тут прохолодно... І чому так паморочиться в голові?! Чому земля хитається?! А що це плескотить зовсім поруч?! І від чого повітря таке сире, і чимось настільки дивно пахне?! Майже як у загадковому місці із назвою... із назвою... здається, Сиваш?!

Не розуміючи, що робить, Олександра щосили вигукнула:

— Води! Дайте пити!!!

— Ну от, хазяїне, чуєте, як вона репетує?! — схопився за голову слуга.

— Так–так, Акраме, дуже потужний і гарний голос! А який мелодійний...

Айваз на якийсь час про щось мрійливо замислився, коли ж слуга обережно торкнувся його руки — скоромовкою кинув:

— Ах, про що це я?.. Швидше, хлопчику, піди до неї, дай їй пити і будь ввічливим. Вона коштує набагато більше, ніж я думав спочатку. Можливо навіть, вона найкоштовніша з усієї потолочі, що ми веземо нині на продаж. На ось тобі...

І тут сталося неймовірне: пошукавши у речах, хазяїн простягнув слузі висушеного гарбузика, до країв наповненого живлющою вологою! Коли ж отетерілий від такої щедрості Акрам вийшов геть — кинув йому в спину:

— Ти говорив, що її треба утопити?.. Ич, розпорядник знайшовся! Та це ж не голос, це просто безцінний скарб...

Схоже, на відміну від слуги, хазяїн був зачарований голосом рудоволосої бісиці. Тим часом хлопчик прибіг до бранки, подав їй гарбузика з водою, попередив, звертаючись на ламаному русинському з деякою домішкою турецьких слів:

— Ти дурний дурень — нічого немає пити, немає жерти... Дурень, хіба так не можна... можна?.. Не можна так, не можна! Ось бардак^[9], пити обережно. Тепер ти поганий, зовсім поганий, евет^[10]... Пити, жерти, Акрам слухати, хазяїн слухати, або туди... море! Тонути!.. Дурень.

Олександра взяла заповітного гарбузика, зробила маленький ковток, потім ще і ще. Яке блаженство!!! Вода була зовсім не такою, як подавали в трюмі: та була затхлою й ледь солонуватою на смак, ця ж — чистою і свіжою.

— А поїсти даси? Я зовсім зголодніла і дуже змерзла...

— Акрам немає жерти, немає одягти. Акрам спати внизу, у трюм на підлога. Але Акрам бачити трюм рогожа. Ти дурень, але ти мати рогожа, евет. І мати старий сухий корж також. Акрам немає жерти вчора корж, але ти сьогодні жерти! Корж немає гьозлиме^[11], корж учора, корж старий, корж сухий, але ти жерти корж зараз. Акрам добрий, евет!

— Давай, маля, неси свій коржик, і за рогожу дякую... Як по–вашому «дякую» буде?

— Тешакюр, — Акрам посміхнувся від вуха до вуха. Отже, він таки втихомирив цю руду бестію! Отже, він — справжній чоловік...

— Тешакюр! — повторила Олександра.

Хлопчик знову посміхнувся й кивнув.

— Ти добре знаєш нашу мову. Звідки?

— О–о–о! — Акрам вирячив очі й поважно надув щоки. — Хазяїн Акрам багато людин возити Стамбул сам володар правовірних! Татарський купець поганої... немає купець! Татарський купець — дурний дурень, бруд. Хазяїн Акрам справжній великий–великий купець, о–о–о! Акрам допомагати хазяїн, Акрам багато людин говорити, Акрам багато інший слово знати!

— А мене говорити по–вашому навчиш?

— Евет! — охоче кивнув хлопчик і кинувся за обіцяними дарунками. Незабаром бранка вже лежала на рогожі й гризла сухий корж. Сухарик був маленьким і трохи тхнув цвіллю, але в той момент здався їй надзвичайно смачним. Рогожка ж взагалі була м’якшою й теплішою від пухової ковдри! Тоді вона накрилася ганчіркою, згорнулася по–котячому в клубок і миттєво заснула. І ніколи їй не спалося так добре...

День минав за днем. Спілкуючися з купецьким слугою Акрамом, Олександра швидко освоювала турецьку мову. Щоденні прогулянки з трюму на палубу галери зробили свою справу: бранка потихеньку одужувала.

Османська імперія,

кінець 1520 року

Галера з «живим товаром» наближалася до Босфору. На скелястих пагорбах, серед маслинових гаїв і струнких кипарисів лежала країна, де Олександрі, як і іншим привезеним рабиням, доведеться жити в неволі. Все тут чуже й ненависне — величні мечеті з високими мінаретами, прекрасні палаци з повітряними, немовби ширяючими високо над землею вежами, із зеленими квітучими садами й чудовими фонтанами. І хто знає: може, для одних ця країна навіки залишиться чужою, а для інших колись перетвориться на другу батьківщину?..

Оцінивши сприятливий вплив свіжого повітря на руду бестію, Айваз розпорядився, щоб інших рабинь також виводили з трюму, — зрозуміло, ненадовго й під наглядом матросів. Одні рабині з ненавистю, інші з байдужністю, треті із цікавістю вдивлялися в мальовничі береги чужини. Про що вони думали?.. Бозна!

Нарешті корабель причалив до пристані. За зеленню парків і садів ховалося величезне заможне місто. Біля причалу стояли також інші кораблі... й, відверто кажучи, у порівнянні з деякими з них галера Айваза виглядала більш ніж скромно. Невільниці в супроводі охорони залишали трюм і сходили на берег.

На дубових лавах у два ряди по шестеро були прикуті галерники — голі по пояс, виснажені, із випираючими назовні суглобами, запаленими од вітру й сонця очима, глибокими незагойними фляками на плечах і спинах. Ноги й руки стерті до крові: ланцюги, кайдани й весла зробили свою справу... Побачивши рабинь, веслярі засвистіли, заулюлюкали, застогнали й навіть завили, але залізний прут наглядача відразу пішов гуляти по оголених спинах і плечах, праворуч і ліворуч роздаючи криваву платню за неналежні прояви емоцій.

Стогони луною прокотилися по пристані. Обличчя Айваза налилося кров’ю: рабині здригалися при кожному ударі, ридали від жахливого видовища. Жалість і сум переповнювали їх: по суті, ці галерники нагадували їм батьків і братів, що загинули в бою або були вивезені в рабство на чужину, як і вони самі...

— Агов, ворушіться! — прикрикнув купець на матросів. — Чого ви вовтузитесь, немов весняні мухи?! Незабаром торг почнеться, ми спізнюємося.

Хоча він, насправді, просто не хотів виставляти на продаж заплаканих дівчат: адже вигляд у них тоді не зовсім «товарний».

Немов отару овець, невільниць погнали уздовж берега: кого до невільничого ринку, кого просто до воріт султанського палацу. Олександру помістили до купки рабинь, призначених для продажу. Незважаючи на ранній ранок, східний ринок уже гудів на повну силу. Невільниць вишикували на майданчику перед воротами. Уздовж їхнього ряду снували євнухи, вдивлялися в обличчя бранок, м’яли їхнє волосся, мацали ноги, чіпали за руки. Стягаючи одяг, прискіпливо розглядали животи, спини, шиї рабинь, заглядали їм у рота, несильно ляскали по стегнах. Кивали якимсь своїм думкам, цокали язиками, бурмотіли щось малозрозуміле. Нарешті всебічно оцінивши «живий товар» — групували й особливим чином розставляли дівчат.