Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 32
Загалом, з якоїсь нез’ясненної причини Олександра не вірила записці, хоча і знала, якою високою ціною заплачено за ці вбогі відомості. Вона змарніла, схудла, стала тихою й замисленою, з кожним днем дедалі більше замикалася в собі. Вже ніхто не чув її заразливого сміху й навряд чи зрозумів би, чому цій молодусі дали настільки невідповідне прізвисько — Хуррем.
Валіде помітила, що з русинкою коїться щось неладне, тоді викликала управительку Емель і наказала перевести свою служницю на найважчі роботи, при цьому встановивши за нею найсуворіше спостереження.
Тепер Олександра знов жила у спільній кімнаті з іншими рабинями, як колись, трудилася від зорі до зорі, хоча при цьому на життя не скаржилася. Час минав, і сердечні рани потихеньку затягувалися... ні–ні, не забуттям, звісно ж! Просто вона вчилася зживатися зі своїм горем, про яке пам’ятала денно й нощно, — як от тіточка Емель.
* * *
Молодий, привабливий, оточений юрбами слуг і служниць володар правовірних відверто сумував ще гірше від колишнього. Смуток зробився єдиним почуттям, що цілком заволоділо Сулейманом після смерті Нейше. Якою веселою й задерикуватою вона була!..
Поринувши у спогади, султан не помітив, як сонячний день перетворився в пізній вечір. Світлові плями від яскраво–червоних променів на невеличкому столику, підлозі й стінах дратували правителя, тому що безсоромно кидали виклик його сумному настрою, закликаючи насолоджуватися черговим прожитим днем. На душі було мерзотно; але як побороти цей огидний стан?! Маги й астрологи несли несосвітенні нісенітниці про сприятливе розташування планет; але що Сулейманові до всієї цієї суєти?! Стрілянина з лука і двобої на затуплених ятаганах не приносили полегшення. Вірні яничари рухалися, немов сонні мухи, викликаючи лише роздратування. Не тішили ні вишукані страви, ні кальян, ані спокій, що запанував нарешті в імперії.
Учора він посварився з Ібрагімом, причому серйозної причини для конфлікту не було: його друг усього лише увійшов до покоїв правителя без жодного попередження. Так ставалося завжди, але цього разу Сулейман з несподіваною появою великого сокольника здригнувся й одразу розлютився: улаштував грекові жорстоку прочуханку, обізвав його нахабою й євнухом і наказав забиратися геть. Ібрагім поспіхом вийшов. Султан подумав, що перед греком варто було б вибачитися, але з обуренням відкинув настільки дурнувату думку: всі піддані повинні знати своє місце — навіть найкращі друзі!.. Отже, розділити сьогоднішній вечір було зовсім ні з ким.
Не знаходячи собі місця, султан відправився в гарем. Зраділі одаліски защебетали, заходилися наввипередки сміятися й кокетувати з правителем. Однак машинально відповідаючи на солодкі слова і млосні погляди спраглих до ласки жінок, Сулейман оглядав їхні наймиліші у світі обличчя і прекрасні тіла доволі збайдужілим поглядом. Так, у його гаремі зібрані кращі наложниці з усього світу, але султан затято хотів бачити тільки свою Нейше...
Зненацька він підхопився і, не сказавши жодного слова на прощання, поспіхом вийшов, залишивши чудових красунь у повній розгубленості. Ні–ні, зі здоров’ям у султана все було в повному порядку! Просто настрою не було...
Султан відверто тужив.
Так дні минали за днями.
* * *
Валіде була вкрай стурбована станом царственого сина. Щодня євнухи і служниці доповідали своїй пані про найменші події в селамлік[34] і гаремлік[35]. Велика правителька побоювалася, щоб після смерті красуні–слов’янки її син ненароком не знайшов розради в обіймах Гюльбехар, яку надмірна жадоба до влади перетворила в справжню фурію. Хафіза заприсяглася, що зробить усе можливе, аби тільки відволікти султана від цієї жінки, котру хоча й люто ненавиділи, проте догідливо називали Махідевран.
Подумавши гарненько, валіде покликала до себе тіточку Емель і поцікавилася:
— Як поводиться русинка?
— Якщо моя пані має на увазі Роксолану, то вона стійка немов скеля і тверда силою духу, як алмаз, — відповіла наставниця.
— Мені здалося, що русинка змінилася після смерті Нейше.
— Змінилася, але не зламалася. Що не накажеш, усе виконує швидко й добре. Щоправда, вона трохи замкнута і скована...
— Отож!
— Зате доглядачка Мелек стверджує, що весь вільний час русинка продовжує проводити у бібліотеці, вона тепер вільно читає Коран, шиє й навіть вишиває прекрасні картини.
«Я не помилилася у виборі», — подумала валіде, а вголос мовила:
— Приведи її до мене: щось суглоби крутить, я маю потребу в її лікуванні.
— Звісно, пані, Роксолана миттю буде у вас, — із цими словами головна наставниця вийшла, низько кланяючись.
Хафіза роздумувала, як би почати розмову. Сварила себе за те, що зробила помилку, віддаливши цю незвичайну служницю. Імовірно, потрібно було ще тоді розпитати її про те, що ж вона бачила в покоях загиблої Нейше.
Тут у кімнату зазирнула мавританка й доповіла, що за викликом великої валіде–султан з’явилася рабиня Роксолана.
— Нехай увійде! — наказала Хафіза.
Слов’янка увійшла безшумно. Так, вона помітно схудла, від чого зробилася ще більш мініатюрною, ніж колись. Бліде обличчя з виразними зеленими очима обрамлено густим рудим волоссям, по тутешній моді заплетеним у численні кіски, на голові красувалася темно–синя оксамитова шапочка. Не проронивши ані слова, Роксолана підійшла до ложа і взялася за роботу. Її моторні руки масажували стопи ніг Хафізи, яка заплющила від задоволення очі... і все ще розмірковувала, як же почати бесіду. А колись говірка русинка як на лихо мовчала.
Тут валіде згадала стару грекиню Айше–Хатум — матір свого покійного чоловіка Селіма: бувало, вона сиділа от на цьому самому дивані, а юна дочка хана Гірея прислужувала їй. Щоб сподобатися тій колишній валіде, доводилося передбачати кожне її бажання...
І от уже тепер вона сама стала господаркою гарему, а біля її ніг сидить молода служниця. І хтозна, можливо, саме для цієї русинки Великий Аллах передбачив величезну милість — колись у майбутньому зробитися великою валіде?!
Краще вже вона, ніж клята товстуха Гюльбехар...
— Роксолано, нумо розкажи, що ти бачила в кімнаті Нейше? — заговорила нарешті Хафіза.
— Не розумію, про що ви, пані...
— Ну–ну, облиш! Я ж пам’ятаю, що ви були близькими подругами. Адже тієї ночі ти збиралася йти до неї...
Олександра промовчала.
— Може, ти знайшла щось у кімнаті Нейше?
Валіде–султан говорила м’яко, проте ледь чутна сталева нотка в її голосі змусила русинку опустити руки й затремтіти.
— Ну от, я так і знала, — констатувала валіде.
Тоді Олександра з несподіваною рішучістю відповіла:
— Пані, тієї вночі я знайшла в кімнаті Нейше уривок листа й табакерку.
— Золоту табакерку?! — здивувалася Хафіза й додала обережно: — А чи немає її на кришці невеликого рубіна?
— О так, пані! Табакерка золота, з невеликим рубіном на кришці, — підтвердила русинка, потім обережно уточнила: — Судячи із запаху, саме в ній убивця зберігав отруту, якою отруїли мою нещасну Марисеньку... тобто, я хотіла сказати, Нейше.
Ці слова змусили господиню гарему здригнутися. Не думала вона, що на місці злочину виявиться дорога її серцю дрібничка!
— Табакерку мені подарував мій син Сулейман, але пару років тому вона безслідно зникла, — ледь приховуючи гнів, мовила Хафіза.
— Пані, я поверну вам табакерку й присягаюся, що на вбивцю Марисі чекає справедлива відплата! — гарячкувато скрикнула русинка. Очі її спалахнули холодним вогнем, забувшись, вона навіть гепнула маленьким кулачком об спинку дивана.
— А що ж було в листі? — поцікавилася валіде.
— О велика пані, прошу вас, не запитуйте про це!
— З чого це ти мені вказуєш?! — миттю розсердилася Хафіза. Однак недобре звузивши зелені очі, русинка мовила тихо:
— Про те, що було в листі, я однаково не відповім. Не тільки вам, але взагалі нікому на світі. Це стосується тільки мене й нікого більше.