Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 36

— У що ти сьогодні грав, синку? — поцікавився князь.

— У козаків–розбійників, зрозуміло, — відповів Дмитрик.

— Сам?..

— Чому ж сам? Звісно, з Охрімом і зі старим Прохором! Вони такі добрі до мене. А Охрім такий розумний...

Розуміючи, що колись старшому княжичеві доведеться зайняти його місце на чолі дружини, Іван Михайлович спеціально приставив до нього молодого козака Охріма, що був на п’ятнадцять років старшим від Дмитрика.

— От і добре, синку, от і добре... — посміхнувся задоволений князь.

— А коли я виросту, правда ж, у мене під рукою буде багато воїнів?

— Так–так, синку, ясна річ! Але поки ти не підріс достатньо, грайся з Охрімом, — князь голубив сина по непокірливих рудих кучерях.

— Ми з ним гарні товариші! — мовив княжич зовсім по–дорослому, гордовито впершись рукою в бік. — А правда, коли я виросту, то стану князем Вишневецьким, як от ви зараз?

— Правда, — підтвердив Іван, трохи зніяковівши. — А хто сказав тобі про це?

— Охрім і сказав. А що це означає?

— От підростеш ще трохи, і тобі пояснять усе. Поки скажу лише одне: я — князь Вишневецький, підданий короля Сигізмунда. Всі мої титули неодмінно станеш носити тільки ти, оскільки ти й ніхто інший є спадкоємцем усіх справ моїх і слави моєї.

— Зрозуміло, батьку, — замислено мовив рудоволосий хлопчик.

— Тільки ти дістанеш у своє повне володіння наші землі, нашу прекрасну садибу, і тоді за назвою маєтку станеш іменуватися князем Вишневецьким!

— Зрозуміло, батьку...

— А якщо зрозуміло, так у чому ж річ?

— Та просто дід Семен стверджує, що я ніколи не стану князем, — знехотя мовив вразливий Дмитрик. По голосу княжича відчувалося, що він готовий негайно розплакатися.

Ах, он у чім річ, виявляється!..

Незважаючи на давню угоду, старий шкарбун Олізар зовсім розперезався й дотепер не упокорився з тим, що князь Іван Михайлович не зрікся свого первістка, прижитого від якоїсь там попівни із глухого Рогатина, убитої під час татарського набігу.

І от чергове свідчення порушення ним угоди, відповідно до якої Олізар під страхом неминучого князівського гніву клявся й божився зберегти таємницю про справжнє походження Дмитрика. Побоюючись крутої вдачі свого зятя, старий не ризикував порушити дане колись слово. Але водночас не пропускав нагоди наговорити Дмитрикові якихось гидот. От як зараз...

«Треба буде поставити Олізара на місце, нехай не патякає зайвого!» — спересердя подумав Іван Михайлович. Але одразу з обожнюванням подивившись на засмученого княжича, поспішив пом’якшити ситуацію й мовив:

— Дідусь Семен старий став, тому може помилятися. Не суди його дуже суворо, Дмитрику, не треба робити цього. Зрозумів?

— Так, батьку.

— Ну, от і добре! А зараз до тебе, здається, вчитель прийде?

— Так.

— От і біжи до нього! Поцілуй мене й будь слухняним.

Княжич рвучко обійняв Івана Михайловича за шию, потім зіскочив з його колін, труснув непокірливими рудими кучерями й побіг до дяка Андрія на урок каліграфії.

Вишнівець,

1530 рік

Найбільше батько мріяв, щоб його улюблений синок Дмитро став повноправним повелителем усіх володінь славетного князівського роду Вишневецьких і щоб життя його минуло при королівському дворі у Кракові. Тому й вихователів наймав відповідних. Останніх дивувала енергійність Дмитра, його критичний проникливий погляд на людей і події.

Водночас, відносини княжича з усіма членами родини, окрім батька, незмінно залишалися трохи натягнутими, тому хлопчик зростав замкнутим, навчився майстерно приховував свої думки й почуття, поступово зробився недовірливим, похмурим, підозрілим і вкрай обережним. Найбільше полюбляв самоту, наслідком чого стала звичка видиратися на запилюжене горище замку або в якийсь сарай, де можна було спокійно читати (між іншим, так само, як колись у минулому така собі юна попівна з далекого Рогатина), розмірковувати, мріяти про силу і владу. Хоча все це цілком можна було робити й у набагато комфортніших умовах — наприклад у бібліотеці.

Поступово характер Дмитра ставав дедалі більш твердим і суворим. Підліток мріяв вирости таким же видатним воїном, як його батько, щоб згодом самому водити бойову дружину проти кримчаків. Гордість приналежності до славетного князівського роду наклала на Дмитра особливий відбиток моральної сили й переваги над іншими людьми. Хоча не всі походи батька були вдалими, проте якийсь його уявний, доволі ідеалізований образ здійнявся в очах підлітка на недосяжну захмарну височінь. Таке ставлення цілком відповідало вигадливій суміші загального страху й найглибшої пошани, які всі челядники відчували до князя Івана Михайловича.

Ясна річ, княжич неодноразово просив батька взяти його в якийсь похід, але незмінно діставав сувору відмову: «Замалий ти ще, синку. Не поспішай, встигнеш навоюватися». Зрозуміло було також, що винахідливий розум Дмитра не заспокоїться, доки підліток не знайде прийнятного виходу із ситуації...

Вихід дійсно був знайдений, причому цього разу княжич вирішив діяти не самостійно, а вдатися до допомоги приставленого до нього Охріма. Отак і сталося, що в перший же вечір після повернення із чергового походу козак постукався у двері князівської світлиці, одержавши дозвіл увійти разом з незадоволеним питанням, що йому потрібно від господаря в таку пізню годину.

— Справа важлива є, ваша милосте. Про княжича хотів з вами поговорити віч–на–віч, так, щоб ніхто більше нас не чув.

— Про княжича?

Іван Михайлович одразу заходився перебирати подумки найменші подробиці їхньої сьогоднішньої зустрічі. Начебто все сталося як зазвичай: коли дружина під’їжджала до замку, синок за традицією першим зустрічав батька біля воріт. Потім вони разом пройшли у світлицю, присіли поруч на лаві, розмовляли десь близько години... Зовсім незрозуміло, про що хотів говорити зараз Охрім?!

— Про нього, про нього. Вірніше, про дивні здібності вашого старшого сина.

— Про які такі здібності?! — ще більше здивувався Іван Михайлович.

— Та от взяти хоча б...

Козак подумав трішки, немовби намагаючись заздалегідь вгадати, чи сподобаються його слова князеві, потім запитав скоромовкою:

— Що думаєте щодо того, яким чином княжич щоразу точно знає про повернення вашої милості додому на чолі дружини?

Іван Михайлович не знав, що й відповісти. Справді, весь Вишнівець уже давним–давно звик до того, що його Дмитрик щоразу точно вгадує момент повернення батька з походу. Це навіть здавалося всім цілком природним... хоча якщо замислитися, то насправді виглядало ненормально разючим!

Але от іще що незрозуміло, то це...

— А чому, власне, тебе це дивує? І чому саме тебе, а не когось іншого? — замість відповіді задав князь зустрічне запитання.

— Та тому, ваша милосте, що третього дня з нами сталася досить цікава штука, якщо розібратися. Навчав я, отже, княжича розпізнавати залишені на землі сліди. Для цього пішли ми з ним і ще троє козаків до лісу, ми навмисно забарилися, потім я заходився пояснювати й показувати, хто з наших супутників куди ступав, які билинки по дорозі приминав, які гілочки обламував, звідки росу струшував. Навчання йшло як годиться, як раптом княжич витягнув уперед руку й мовив, вказуючи вдалину: «Один з них сховався о–он там, інший там, а третій обійшов нас позаду й зараз сховався он туди».

— Та що ти говориш таке?! — Іван Михайлович не вірив власним вухам.

— Оте й кажу, ваша милосте, що все виявилося точнісінько так, як говорив княжич! Ще не прочитавши як годиться слідів на землі, він уже заздалегідь знав, де засів кожен із трьох козаків... Але далі трапилося ще дещо більш дивне!

— І що ж?..

— Я підкликав козаків до нас, велів кожному сховатися якнайкраще, потім зав’язав княжичеві очі. І от вірте чи не вірте, як хочете, але княжич знову точно вказав, де сховався кожен!