Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 61
— Точно!..
— Не потрібно до ворожки ходити, щоб зрозуміти: ледве ти завершиш службу в царя Івана Васильовича й додому повернешся, як король Сигізмунд зустріне тебе, немов героя. Згадаєш іще мої слова, князю...
Замислившись над почутим, Вишневецький мимоволі потягнув вуздечку. Його кінь рвонув уперед, потім зупинився, здибився, замолотив у повітрі передніми копитами. Доки князь утихомирював скакуна, Охрім устиг наздогнати його, і вони знову поїхали поруч.
— Охріме, а все–таки скажи... Що подумають про мої метання прості люди?
Козак лише чубату маківку почухав, відповів же так:
— Думаю, простий люд тебе не засудить. Ти, князю, ні віру, ані землю свою не зрадив, для людей ти — визволитель і захисник. У казках і піснях поминати стануть, як ти голими руками міста татарські брав, із жменькою людей на бусурманів ходив, як фортецю на Хортиці будував, як козаки тебе любили за сміливість і вдачу неприборкану. А у волелюбного князя іншого пана, окрім себе самого й землі рідної, на якій народ багатостраждальний живе, споконвіку не бувало. І якщо польський король народ захищати не бажає, а татарський хан лише в рабство жене, чом би не піти на службу до московитів?.. От ти й пішов служити не заради наживи, а з необхідності.
— А чи варто служити такому незвичайному панові, як цар Іван Васильович?..
Вони обмінялися короткими багатозначущими поглядами.
— Час покаже, — ухильно мовив Охрім. — Зрозуміло, про царя московитів багато всякого патякають...
— Та й про мене теревенять чимало! — весело парирував Вишневецький.
— Не скажи, князю, не скажи... Це зовсім інше! Для того Бог і господарів різних на землі ставить, щоб челядники їм відповідні підбиралися.
— Ото ж бо, Охріме, ото ж бо! Тому я тепер і думаю: а чи не дорівняє мене поголосок до тих самих псарів, які Шуйського[48] до смерті затоптали перед світлими царевими очима?! Адже й вони, і я Іванові Васильовичу тепер разом служимо...
Козак зібрався щось заперечити, але Вишневецький лише рукою махнув:
— Стривай, Охріме, дай ще сказати. Чи знаєш ти, що в мене із царем перед самим від’їздом нашим бесіда таємна сталася?
— Знаю, звісно! Це коли ти із царських палат похмурішим від хмари чорної з’явився?
— Саме так. А чи знаєш, про що ми говорили?
— Звідки ж мені знати!..
Вишневецький озирнувся, перевіряючи, чи не доганяє їх хтось із козацького загону, схилився ближче до Охріма й мовив неголосно:
— Ми ж у Стамбул їздили, отож Іван Васильович розпитував мене у всіх подробицях, якими способами вони злочинців страчують! А дізнавшись про все, мовив мрійливо: «А я от хотів би поставити на площі величезний казан, щоб для перестраху зварити в ньому якогось негідника! А ще краще — одразу ж декількох. Одного, приміром, зварити б у воді, іншого — в олії, третього — у смолі... А може, виготовити сковороду величезну та й засмажити б когось на ній: нехай усі знають, чим чорти в пеклі грішників пригощають! А ти, Дмитрашко, не хотів би разом зі мною розважитися в отакий спосіб?»
— Так і запитав?.. — прошепотів козак, уражений почутим.
— Так і запитав.
— А ти, князю?..
— А я одразу ж у Белев зазбирався, щоб зібрати там дружину та й у похід на кримчаків відправитися. Мовляв, негоже мені царських підданих на сковороді смажити — краще оборону від бусурманів налагоджувати, це я вмію!
— А цар?..
— Цар посміхнувся хитро й мовив: «Ну що ж, Дмитрашко, йди собі з Богом у Белев свій, а потім і на кордони виїжджай, і за кордони! На кримчаки війною піти — це справа потрібна». На тім і порішили.
Якийсь час їхали мовчки, потім знову заговорив Вишневецький:
— Кажуть люди, що років сто тому чи й більше у Валахії правив господар Влад Драконович[49], який що лиходіїв лютих, що ворогів підступних, що людей вірних любив на палі саджати, а вже зі скількох шкіру здер, без рук залишив або просто голову із плечей стяв — тих і не порахувати зовсім! Отож, Охріме, здається мені, що московський цар Іван Васильович вирішив того самого валаського господаря Влада Драконовича перевершити в лютій жорстокості. Хоча й народ московський не простий: чув я, приміром, що років десять тому простолюдини вбили не когось, а рідного дядька свого владики[50].
— Та ну?! — здивувався козак і додав: — 3 такими підданими справді тримайся обережно.
— 3а що купив, Охріме, за те й продав!.. Але як би там не було, а не полишають мене сумніви, чи вірно я вчинив, погодившись служити отакому володареві?
Нічого не відповів козак. Далі скакали мовчки, навіть не оглядаючи скошені лани, віддалені мальовничі діброви й самотні дерева, листя яких місцями вже побила рання жовтизна.
Крим,
1558 рік
— Так, от іще що... до тебе тут цей... Дмитрашка проситься. Приймеш його для розмови чи відмовити накажеш?
Адашев ледь помітно поморщився: називати не якогось безвісного холопа, а шляхетного князя «Дмитрашкою» мав право хіба що цар Іван Васильович, але ніяк не царський прихвостень–дячок! Проте, відмінно розуміючи обов’язок цієї служивої людини при власній персоні, воєвода вважав за краще не виражати своє невдоволення словами. Замість цього відвів погляд убік і мовив приречено:
— Чого ж бо не прийняти?.. Нехай заходить, коли прийшов.
Дяк коротко кивнув і вийшов. Замість нього в похідний намет розгонистим кроком увійшов князь Вишневецький. Уже сам його рішучий вигляд демонстрував, що розмова буде непростою... Втім, Адашев прекрасно розумів, чого стане вимагати відвідувач, а тому проговорив швидко, не давши йому як слід зібратися з думками:
— Бачу твоє обурення, Дмитре Івановичу! Бачу й розумію, із чим ти прийшов, але допомогти не в силах, вибач великодушно... або не вибачай. Це вже як хочеш, це на твій розсуд.
— Бачиш і розумієш, он як?..
Тепер Адашев глянув прямо в обличчя гостя, однак не зміг зрозуміти, був Вишневецький абсолютно серйозний чи жартував над показною впевненістю воєводи.
— Так із чим же я прийшов до тебе, дозволь довідатися?
Тепер було зрозуміло, що князь справді відчув розгубленість Адашева й не пропустив нагоди скористатися настільки прикрим його промахом. «От же підбив мене нечистий говорити настільки самовпевнено!» — з досадою подумав воєвода, уголос же мовив те, що збирався говорити спочатку... хоча зараз уже розумів помилковість первісної думки:
— Прийшов ти до мене, Дмитре Івановичу, щоб довідатися, чи стану я використовувати твоїх козаків при штурмі чергової татарської фортеці. Та й взагалі, чому минулого разу я залишив їх тили прикривати, а не...
Сумна усмішка, що з’явилася на губах Вишневецького, змусила Адашева замовкнути. Князь же смикнув звислий кінчик свого правого вуса і мовив повільно й тихо:
— Помиляєшся, Даниле Федоровичу, помиляєшся. З роллю моїх козаків у нинішньому поході усе зрозуміло, і щоб відповісти на це, зовсім ні до чого тебе розпитувати.
— Ти хочеш сказати, що...
— Що вислужуєшся ти перед государем своїм Іваном Васильовичем, тому й не допускаєш людей моїх до справи, — докінчив замість воєводи Вишневецький. — Тобі ж життєво важливо перемогу над кримчаками одержати, а щоб навіть дещицю нинішньої слави не втратити, не ризикнеш ти успіхом поділитися ні з ким — і насамперед зі мною та з козаками моїми. І без того поголос про нашу участь у нинішньому твоєму поході поперед нас біжить, і без того татарські матері своїх діточок козаками моїми лякають — чого ж тобі іще потрібно!..
Адашев спробував вислухати тираду князя з кам’яним обличчям, однак помітив, що права долоня зрадницьки здригається, тож поспішив прибрати обидві руки за спину. Ах, як же шкода, що немає зараз тут його брата Олексія: він і роками старший, і в подібних розмовах досвідченіший — він би вже відповів зверхньому князеві з усім можливим достоїнством!.. Однак брата тут нема, треба викручуватися самому.