Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович. Страница 68

— У нас мир і лад, а війна там, у Сучаві. Там бояри б’ються з Деспотом, ніяк не здолають його. І Деспот з облоги вирватися не може.

Що б це означало?!

Через три дні завдяки повідомленням розвідників ситуація прояснилася. Виявляється, віроломний супостат Деспот Воде замкнувся в Сучавському замку з особистою охороною й от уже третій місяць поспіль відбиває атаки молдавського гетьмана Стефана Томжі, при цьому військо узурпатора, що суціль складалося з найманців, розбіглося й промишляє дрібним розбоєм у лісах. Чому за три місяці Сучаву так і не скорили, лишалося незрозумілим.

Почувши таке, Вишневецький і Ляський вирішили обговорити подальші дії.

— Нам несказанно пощастило, — радів Альбрехт, — молдавські бояри виконали за нас всю брудну роботу!

— Мабуть, що так, — погодився Вишневецький.

— Деспот Воде приречений, нам залишається підійти до Сучави й переможно в’їхати в замок! — запропонував Альбрехт.

— Можна діяти й таким чином, — кивнув Вишневецький, — але де гарантія того, що до прибуття нашого славетного війська Томжа не захопить замок без нас?! Тоді гетьмана оголосять королем, і нам потрібно буде боротися із законною владою, а це не надто добре, виходячи з дипломатичних міркувань.

— Між іншим, наскільки мені відомо, князь Вишневецький завжди робив усе, як йому заманеться, не зважаючи на інших... Та й переможців не судять! — заперечив Ляський.

— Так, раніше мене не цікавили чужі думки, — підтвердив Дмитро Іванович, — але зараз нам випав шанс стати визволителями й благодійниками Молдавії, а не загарбниками! Ти бачив, як прихильно зустрічають нас тут: це дорогого коштує.

— Що ж ти пропонуєш, князю? — здивувався Альбрехт.

— Пошлемо вперед невеликий загін воїнів, які розкажуть Стефану Томжі про наближення великого війська, що йде до них на підмогу. Заразом посланці викладуть наші умови: у випадку перемоги над узурпатором Воде їм дістанеться мир, нам же — трон молдавського господаря.

— І правда, ми ж визволителі! — зрадів Ляський. — Але якщо Томжа раптом не погодиться?..

— Дуже сподіваюся, що гетьман не втратив розуму: у нашому війську чотири тисячі навчених воїнів, а в нього під рукою не більше тисячі, максимум півтори тисячі чоловік. І ці його вояки вже третій місяць тупцюють під стінами Сучави...

— Блискуче! Негайно ж пошлемо загін, — зрадів Ляський.

Війську наказали відпочивати, оскільки наступ на Сучаву вирішили почати вже на світанку. Пообідавши, пан Альбрехт поринув у спогади. Найнастирливіше в голову лізли подробиці розмови з Миколаєм Радзивіллом Чорним, що відбулася приблизно півроку тому.

— От ти, такий енергійний, розумний, легко управляєшся зі служивими людьми. А цілим народом міг би правити? — запитав тоді Радзивілл.

— З військом я управляюся як воєвода, а от народом правити — це складніше... А про який такий народ йдеться? — поцікавився у відповідь Ляський.

— А от хоч би про молдавський!

— Так у них же є вже правитель, та ще який шахрай!.. Я у 1561 році допоміг йому, то цей грек золоті гори обіцяв! Більше того, Хотин спочатку подарував, а як до влади прийшов — назад повернути змусив... Згубна ця справа — Молдавія!..

— Ну, так це ж коли було! Зараз уже все помінялося, Деспот твій не при справах, одні суцільні бунти по всьому краю, Хотин твій вогнем горить... Та не бійся, Альбрехте, а головне, поміркуй: якщо вже якомусь безрідному грекові вдалося захопити престол молдавський, то як тобі такий шанс упускати?! Зараз холопи бунтують, потім бояри піднімуться, а там і ти на баскому коні на чолі славетного воїнства...

— У мене такого бойового досвіду немає, щоб уже точно...

— Альбрехте, ти, головне, не бійся: наш король тобі допоможе, надасть тисячі три вершників, а твоя справа зголоситися! Наважитися!.. Думаєш, Петро Стольник сам до влади прийшов?! Аякже: у справу тоді втрутився Сигізмунд Старий, батько нашого Сигізмунда Августа... От і роби висновки!

Підбадьорений спогадами молодий чоловік дійшов висновку, що польському королю конче потрібна своя людина на молдавському троні і що на цю роль обрано його — Альбрехта Ляського! Він уже приготувався поділитися своїми амбітними планами із соратником... Але першим (собі на лихо!) заговорив князь Вишневецький:

— А чи знаєш, пане Альбрехт, що я міг би зайняти молдавський трон цілком законно, без жодних воєн і смут, як от нинішня?!

— Це яким же чином? — здивувався Ляський, що подумав: «Вчасно ж я прикусив язика! Ну що ж, послухаю, чим здивує мене князь...»

— По лінії моєї матінки я тісно споріднений з молдавським правителем Стефаном Великим, так що я, як не крути, — прямий претендент на трон господаря.

Оце та–а–ак!!! Як же боротися за владу з живою легендою?! Це даремно...

Проклинаючи в душі Радзивілла Чорного, воєвода Ляський зрозумів: потрібно відступити, тут йому нічого не світить! Він оглянув крижаним поглядом Вишневецького, який розпатякався настільки невчасно, потім наповнив прекрасним білим вином два кубки, запропонував випити за перемогу. А коли випили, мовив сумно:

— Ну що ж, князю, будемо прощатися?

— Стій, стій! Чому прощатися?! — сторопів Дмитро Іванович.

— Тому що нам з тобою не по дорозі.

— Як це не по дорозі?! Що ти кажеш таке, пане Альбрехт?! А як же престол Молдавії?..

— Це вже без мене... — скромно мовив Альбрехт.

— Стривай... Як це без тебе?! А хто мене вмовляв у цей похід відправитися?!

— Я вмовляв. Ну то й що?

— Стривай, пане Альбрехт... Ти говорив щось про Хотинський замок?

— Так, говорив...

— Ну, то одержиш ти свій замок, коли я на трон зійду! Ти мені віриш?

— Зрозуміло, вірю, князю!

— Ну, то у чім же річ?!

Ляський лише засмучено рукою махнув. Вирішивши, що його товариш просто втомився, а тому занадто раптово сп’янів усього лише від одного кубка вина, Вишневецький спокійно пішов спати, залишивши сумного Альбрехта наодинці із сумбурними думками.

Ранком князь прокинувся з нестерпним головним болем, від якого невпинно плуталися думки. До того ж усе його тіло набрякло, суглоби розпухнули — зовсім як узимку! Схоже, клята хвороба верталася знову...

Щоправда, тоді сам придворний медик Його величності сказав, що князя отруїли! І навіть засіб від отрути дав, що начебто подіяв... Але зараз же його не труїв ніхто?! Та й де це бачено, щоб тою самою отрутою!.. щоб двічі поспіль!..

Отже, це не отрута. Отже, навіть придворний медик може помилятися.

Прикро...

Вишневецький насилу вийшов з похідного намета й одразу на великий свій подив побачив, що Альбрехта Ляського й слід прохолонув! Але найголовніше: їхнє славетне воїнство дуже зменшилося — аж на три з половиною тисячі чоловік, яких польський король Сигізмунд II Август віддав під командування воєводи Ляського.

Князь терміново викликав на нараду козацьких сотників, які прибули негайно.

— Де воєвода? Де його люди?

Це було перше, про що запитав Вишневецький. Усі мовчали, нарешті наважився відповісти Чалий — наймолодший із сотників:

— Пан Ляський наказали не будити вас, як ви з ним учора про те домовилися. Він разом зі своїми людьми відправився назад у Польщу доповісти королеві Сигізмунду про виконання покладеної на нього місії.

— Про яку домовленість йдеться?! Нічого не розумію... — здивувався Вишневецький.

Але козаки лише плечима знизували. Колись Вишневецький обговорював усі плани з ними, але після появи воєводи Ляського радився лише з ним одним. Звідки ж могли знати козаки, про що домовлялися двоє шляхтичів?! Обличчя старих воїнів були злими й напруженими, молоді ж весело всміхалися і жваво перемовлялися.

Тут саме повернувся загін парламентерів, висланих до гетьмана молдавських бояр Стефана Томжі. Очільник загону доповів, що облога Сучавського замку справді триває вже цілих три місяці, а запропонована князем Вишневецьким військова допомога в обмін на молдавський трон прийнята гетьманом Томжею з радістю. Більш того, гетьман Томжа вирішив особисто зустріти союзників і засвідчити їм свою повагу. Тому, знявши облогу із Сучавського замку, він уже вирушив назустріч польському війську.