Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 25

Життя круто повернулося, і тепер можна було сказати — тут все моє: сонце, повітря, просякнуте запахами і звуками, місто, квіти, дерева, весь світ. Але десь вглибині, під шарами всього цього багатства, все ж таки ворушилася неприємна думка про те, що вона покинула справу якоїсь незнайомої дівчини на півшляху, навіть — на самому початку.

Люди все ж таки великі егоїсти: коли нема чого робити — завжди готові кинутися на допомогу, співчувати, охкати над чужою бідою, а варто лише закружляти на веселій каруселі своїх власних почуттів, як проблеми інших одразу відходять у небуття, витираються з пам’яті, мов їх і не було. Отже, виходить, що нещасним можуть допомогти лише нещасні?

Ця думка неприємно вразила Марту. Вона згадала, як навіщось поїхала в те село, розшукала матір дівчини і, певно, внесла в її серце сум’яття і тривогу. І що тепер? Тепер вона щаслива, успішна, спокійна, їй є що робити — наприклад, збиратися в подорож, купувати купальник, сонцезахисні креми і нові босоніжки. Решта, як кажуть, — «по барабану»: так, розвага на порожньому місці. Від «нічого робити», як, власне, і водійські курси, про які вона теж забула…

Марта поглянула на папірець, що лишився лежати на столі, - «Каштанова, 7…» — адреса, яку здобув Дмитро, і їй знову стало прикро. Навіщо втрутила його в цю химерну історію!

«Треба якимось чином розставити всі крапки…» — подумала Марта.

Їй спало на думку, що варто було б просто під’їхати до того настирливого ревнивця, доки її не випередив Дмитро і не наробив собі якогось лиха, адже, незважаючи на його м’язи, Сергій усе ж таки виглядав набагато дужчим!

До приходу Дмитра — а він тепер завжди після роботи їхав до неї — лишалося кілька годин. Марта зібралась і вже не розмірковуючи, чи правильно вчиняє, поїхала за адресою, вказаною на папірці.

Дорогою вона вирішила, що вже на місці розбереться, чи буде доречною ця подорож, чи вона просто задля заспокоєння сумління потовчеться біля будинку.

Як карта ляже, вирішила Марта.

Будинок на Каштановій стояв в оточенні кнайп і генделиків. Щоправда, у них торгували сумнівним пивом і розливали міцніші напої — тому й публіка була відповідною. Але будинок і подвір’я проглядалися досить добре, до того ж, усівшись за столиком, можна було не привертати до себе уваги мешканців.

Марта так і зробила, хоча їй довелося купити якихось чипсів, таких же сумнівних, як і рідке мутно-жовте пиво на розлив.

Вона сіла, надягла чорні окуляри й розгорнула газету — точно так, як показували в кіно «про шпигунів».

Просидівши так із півгодини, Марта занудьгувала, вважаючи свій вчинок безглуздим. Можна було б просто піднятися на потрібний поверх, подзвонити в двері й змусити Сергія розказати правду. Але що більше вона сиділа, то менше глузду вбачала у всій цій історії. А йти додому до якогось невідомого чоловіка було неприємно, до того ж, як застерігав Дмитро, — небезпечно. А якщо він шизофренік чи психопат? І що вона мусить з’ясувати? Чи не винен він сам у зникненні своєї «колишньої»? Хіба він скаже правду?

Спекотний серпень поволі сходив нанівець, у тіні вже віяло прохолодою. Газету вже було прогортано кілька разів і на Марту почали звертати увагу завсідники генделика. Чого вона тут чекає?

Мешканці будинку заходили й виходили: спочатку здебільшого це були бабусі з онуками, підлітки, що проводили канікули вдома, і молоді матусі з колясками, трохи пізніше — пішли «перші ластівки», які поверталися з роботи, а з будинку почали виповзати на вечірню прохолоду очманілі від переглянутих за день телесеріалів домогосподарки. Біля під’їзду паркувалися авто. Життя подвір’я пожвавилось. Одна Марта сиділа, закам’яніла у своїй впертості.

До будинку під’їхало таксі.

Марта аж ніяк не здивувалася, коли з авто показалася голова її недавнього знайомого — вона так втомилася від цього тупого спостереження, що приїзд Сергія до власного дому не викликав у неї жодних емоцій, які виникли у неї вдома на самому початку цієї забавки.

Чоловік вийшов, притримав дверцята. Ага. Певно, був не один.

Марта нижче схилила голову, аби він випадково не кинув погляд у її бік, і скосила очі.

За Сергієм з авто повільно вийшла дівчина. Точніше, Сергій нахилився над дверцятами і буквально вийняв її з машини — обома руками. Потім повів до під’їзду, тримаючи за плечі. Дівчина йшла непевною ходою. Перед тим, як зникнути в дверях, боязко озирнулася. Марта механічним жестом зняла окуляри.

Вона б могла дати на відсіч не тільки руку, але й голову: це була Зоя!

Назад вона їхала більш-менш заспокоєною. Але разом з тим дуже злилася на саму себе: «зникла» дівчина жива-здорова, а всі її «пінкертонівські» дослідження — дурна забавка, гаяння часу. А ще вона майже з ненавистю думала про Сергія: навіщо він водив її за носа? Теж вирішив розважитись? Поглузувати з неї?

Непогані жарти, особливо, якщо врахувати телефонні погрози…

Але дійсно — навіщо це все? Що криється за цим глузуванням?

Марта повільно йшла до свого будинку, нові думки поволі стишували її кроки. Нарешті вона взагалі опустилася на лаву — щось тут не так.

Зрозуміло одне: ця дівчина, Зоя, не жартувала, втікаючи від цього збоченця, зрозуміло й інше: вони знову разом. Але як поєднати перше з другим?

Марта сиділа і, мов кадри з фільму, прокручувала в голові ту мить, коли пара виходила з авто. Спочатку вийшов Сергій — тут Марта згадала, як він роззирнувся навсібіч і лише потім зазирнув в глиб машини, щось промовив. Дівчина вилізла не відразу. швидше за все цей вихід виглядав так — Сергій ніби вийняв її звідти.

Обома руками витягнув, мов рибу з води.

Потім міцно вхопив за плечі.

Марта ледь не скрикнула: так, так, він обхопив її, ніби вона мала впасти або… або вирватися.

На порозі дівчина озирнулася.

Марта напружила пам’ять, аби в точності відтворити той погляд, і знову ледь не підскочила на місці: так, так, в очах був переляк. А сама дівчина виглядала якоюсь виснаженою.

Отже, це було «повернення втікачки»!

Її змусили повернутись!

Марті знову стало сумно. Ніби то все з’ясувалося, все стало на свої місця і більше нема про що говорити.

Люди є люди, і живуть вони так, як живуть — не можна перейматися кожним скриком за стіною! Але ж не завжди бачиш в обличчі того, хто скрикнув, — почала переконувати себе Марта, — випадково почутий скрик — не мучить сумління. Можна лише поспівчувати і сподіватися, що допоможуть ті, хто ближче. А от коли стикаєшся з людиною обличчям до обличчя і розумієш, що той метафоричний «скрик» має цілком певну форму — очі, колір волосся, зрештою — душу, тоді він не дає тобі спокою!

Міркуючи так, Марта дійшла висновку, що варто поговорити з дівчиною — це раз. А по-друге, викрити Сергія — і зробити це так, щоб в разі будь-якого насильства чи помсти він отримав покарання.

Тобто варто довести, і бажано при свідках, що загрози на мобілку дівчини йшли від нього. Але як це довести?

Марта ледь не засміялася вголос — а телефон?!! Варто поставити назад картку, згодитися на зустріч з Сергієм — бажано на власній території в присутності Дмитра — і просто набрати номер зворотнього зв’язку, який зберігся на сім-карті!

Рішення було прийнято. Марта рішуче підвелася з лави і пішла до свого під’їзду. До приходу коханого лишалося півтори години і вона хотіла встигнути відпочити, перевдягтися і приготувати щось смачненьке…

…В квартирі розривався телефон. Не зачинивши за собою двері, Марта вбігла до кімнати і встигла вхопити слухавку.

— Де ти? — почула схвильований голос Дмитра. — Я телефоную вже годину! З тобою все гаразд?

— Так, так, коханий, — поквапилася заспокоїти його Марта.

— Слава богу! — з полегшенням зітхнув він. — Завтра ж куплю тобі мобілку!

— Ти ж знаєш, що я не люблю техніки!

— Не сперечайся, маленька, сама зрозумієш, як це зручно. До того ж, я божеволію, коли не знаю де ти, що з тобою! Певно, я кретин… Я кохаю, кохаю, кохаю тебе, маленька… Я скоро буду!