Мідний король - Дяченко Марина и Сергей. Страница 9

У трюмі мовчали. У тиші пролунав скрегіт – це опустилися на палубу величезні пташині ноги. «Луска» хитнулась під новою немалою вагою.

– Капітан? – окликнув чужий голос, звиклий командувати.

– Тут, – озвався Арві з підкресленим спокоєм.

– Ви у водах Імперії. Хто хазяїн?

– Теж я. З помічником.

– Я помічник, – глухо признався Лу.

– Що везете?

– Порожні повертаємося з рейсу. Возили в Мірте шкіри, пір\'я…

– Баки не забивай! Знаю, які ви шкіри возили! Ану, показуй усе, та дивись – без дурниць! Перестріляємо, наче ситух!

Навіть у трюмі було чути свист крил. Дві інші крилами кружляли над «Лускою», тримаючи її на прицілі.

– Дивіться, – сказав Арві, і в голосі більше не було спокою – тільки злість і страх. – Усе вивертайте. Нема нічого!

Заскрипіла палуба. Загуркотіли чоботи по сходах. У смердючий трюм спустився імперський вартівник, офіцер у сріблясто-чорному панцері. На засмаглому обличчі в нього товстим шаром лежала бридливість.

– Шуу, – чи то сказав, чи то сплюнув він.

Веслярі стояли зігнувшись – висока людина не могла випростатись у трюмі, особливо біля борту. Вартівник пройшов, углядаючись в обличчя, і витримати його погляд могли не всі.

Спинився перед Розвіяром. Жорсткими пальцями взяв за плече, відсунув; поторсав ногою купу ганчір\'я на підлозі. Арві стояв на сходах і нишком, за спиною офіцера, підбадьорливо підморгував гребцям.

– Показуй каюту, – звелів вартівник.

Каюта розміщувалася на кормі і більше була схожа на двомісну домовину. Там мешкали Арві та Лу, там же зберігались їхні речі. Вартівник вийшов із трюму слідом за капітаном; Розвіяр відчув, що помре, якщо не побачить криламу зблизька.

Він прокрався по сходах. Люк зостався відкритим, Розвіяру тільки й лишалося, що висунути голову, стати навшпиньки…

Спершу він побачив ноги – темно-жовті, перетинчасті, з кігтями. Потім – усю птаху, білу, навіть синювату, неможливо здоровезну; вона стояла боком, Розвіяр побачив складене крило, сідло на спині й крутий вигин шиї. Птах повернув голову, подивився на Розвіяра жовтими злими очима.

– Униз! – гаркнув незнайомий голос, і Розвіяр тільки тепер побачив, що по облавках стоять двоє в кольчугах, зі зведеними арбалетами в руках. Налинув вітер, над головою заплескали крила. Розвіяра схопили за ноги і стягнули в трюм, боляче цюкнувши підборіддям об сходинку.

– Здурів?! – лисий весляр тряхнув його, як ганчірку. – Не лізь! Непокору нам запишуть!

Розвіяр, приголомшений, сів біля борту. За декілька хвилин Арві, Лу й офіцер знову вийшли на палубу, і голоси їхні звучали по-діловому і майже спокійно.

– Не попадайтеся, – сказав офіцер. – Застану з товаром – живими не вийдете. Маємо наказ топити браконьєрів із кораблем і командою.

– Ми чесні торговці, – сказав Лу.

Арві щось пробурмотів.

– Пішли! – гукнув офіцер своїм.

Дзвінко заляскали крила об палубу. «Луска» хитнулась, тепер уже звільняючись від зайвого вантажу. Хвилина минула в мовчанці, тоді Лу гучно й вигадливо вилаявся.

* * *

Після відльоту крилам на «Лусці» відбулося буйне свято. Схоже, галері разом із командою вдалось уникнути великої небезпеки. Кислими залишалися тільки Арві та Лу: Розвіяр зрозумів з уривків розмов, що їм довелося заплатити вартовим великий штраф, а може, й хабар.

На палубу викотили барило «пекучки» з припасів. На радощах розв’язались язики; сидячи в купці разом з усіма, Розвіяр дізнався те, що трималось у таємниці.

Полювати на донного дракона заборонено в Імперії: шкурами цих жахливих тварюк, дорогоцінними шкурами, прикрашалися житла найвищих посадовців і самого Імператора. Однак знаходилися сміливці, які вистежували в підводних печерах молодих, не в повній силі драконів і вбивали. Або гинули: донний дракон страшний, навіть юний, і не було випадку, щоб загін мисливців повернувся зі здобиччю і в повному складі.

«Луска» була контрабандистським судном. Арві та Лу приводили галеру в умовлене місце, купували шкури у браконьєрів і везли на продаж у Мірте; це була далека й небезпечна путь. У Мірте шкури дракона цінували нечувано, але імперські шпигуни вистежували браконьєрів, коли ті повертались. Не раз бувало, що успішний торговець, уже виторгувавши гроші за товар, діставав «доплату» у вигляді удару стилетом чи отруєної голки, що влетала у вікно.

Тому недостатньо було купити шкуру, довести її й продати по частинах. Тільки той, хто повернувся живим із рейсу, напевно міг сказати: пощастило.

Команда веселилась усю ніч. На ранок з’ясувалося, що плани багатьох веслярів знагла помінялись: замість того щоб іти з Арві та Лу в наступний рейс, уже дев’ятеро, а не двоє, хотіли зійти в порту Фер і розрахуватися.

Арві та Лу замкнулись у каюті й довго радилися – пошепки. Коли вони звідти вийшли, Арві був дуже злий, а Лу – похмурий.

– Ми йдемо в наступний рейс і візьмемо команду в спілку, – сказав Арві, спершись, своїм звичаєм, ногою в бочку. – Хто не хоче – полотном дорога, умовляти не станемо!

За два дні на обрії показалися гори. У долині між двома хребтами лежав порт Фер – транспортний вузол, торговельний казан і бандитське гніздо побіч кордонів Імперії.

* * *

Розвіярові снилося, що він полює на донного дракона.

Була ніч. Галера стояла в бухті, більше схожій на грот. Сіра скеля нависала просто над щоглою. Тут було так тихо, що поверхня моря здавалася залитою шаром сметани.

Розвіяр спав на палубі. Ніколи в житті йому не доводилося бачити донного дракона. Тепер, уві сні, тварюка уявлялася йому на тисячі ладів.

На «Лусці» було незвично порожньо. Більша частина веслярів вирішила провести ніч на березі, тільки деякі, сімейні й ощадливі, зостались на галері. Розвіяр спробував піти з рештою – буцім для того, щоб відпочити по-чоловічому, але Арві ворухнув бровами:

– Таж у тебе нема грошей, дурню. Та й малий ще. Сиди.

І Розвіяр пішов у трюм, але там було так парко, що він знову піднявся на палубу і ліг на голих дошках.

Він довго не засинав. Придумував – і не міг знайти причину, за якою капітану варт узяти його в похід за шкурами. Розвіяру хотілося бути переконливим; гаразд – нехай він молодий, але зате нічого не боїться. Йому можна платити менше, ніж решті. У перший похід взагалі можна не платить! Уже потім, коли Розвіяр себе покаже – тоді він стане до спілки, як інші. Він слабкий весляр – але в дорозі посильнішає…

Він засинав, і вві сні Арві погоджувався з ним. Кивав, плескав по плечу, казав: гаразд. Підеш із нами.

Свиснули в повітрі крила. Розвіяр розплющив очі, швидко сів: уві сні йому привидівся патрульний птах. Слабко світилось море, у бухту заглядав далекий половинчастий місяць. На реї, похитуючись, висів шкірястий мішок із двома сяйними очима.

Розвіяр закричав. Заворушилися в трюмі, хтось лайнувся. З каюти на кормі вийшов Лу – бадьорий, наче й не спав зовсім.

– Ага, – сказав сам собі, побачивши мішок на реї. – Чудово.

За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, що чудовисько – зовсім не чудовисько, а поштовий нетопир, повислий на реї униз головою. На «Криламі» було кілька таких – у клітках; Лу запалив ліхтарик, зняв конверт з нашийника поштаря, розпечатав і тієї ж миті, підсвічуючи собі, прочитав.

Вийшов Арві – похмурий, пожмаканий, у колись білій, а тепер брудно-сірій сорочці.

– От гади, – сказав Лу, згортаючи листа.

– А я казав, – Арві судомно позіхнув. – Усіх грошей не загарбати, так. Але щоб дістати своє, треба хотіти дістати все. Забажаєш трохи – зостанешся обпатраною ситухою… Ось як ми.

Лу оглянув палубу. Завважив у темряві Розвіяра.

– Не спиш? – спитав із дивним відтінком.

Розвіяру раптом стало страшно.

– Є покупець на тебе. – Арві сплюнув за борт. – Тільки дешево дає, сволота… Та не з нашим становищем вередувати.

* * *

Удосвіта до «Луски» підійшов колісний човен. Гребні гвинти в нього розміщувались не по бортах, як у гавані Мірте, а за кормою.