Теплі історії до кави - Гербіш Надійка. Страница 22

- А почитайте мені щось німецькою? - попрохала я гостинного господаря.

- Почитати? Що вам почитати?

Я підійшла до книжок і вибрала великий альбом із фотографіями і віршами. Відкрила на «Осінній сонаті» Рільке.

- Ось це, будь ласка…

Він відповів, шо не любить читати вголос і вдавано невдоволено пихтів над книжкою, але таки прочитав, виразно й красиво. А коли підвів очі та побачив, що всі дивляться на нього й усміхаються, поспішив змінити тему:

- Мела-а-а-анж, - сказав він мені, - ви п’єте мела-а-а-анж. Ану скажіть: мела-а-а-анж!

Я повторила, але Арміну моя вимова геть не сподобалася. Він махнув рукою й узявся повторювати по складах. Чоловік так старанно вчив мене правильно вимовляти це слово, неначе від скорочення звуку «а» в каві осіла б пінка.

- Ви давно в Європі? Звідки їдете? І куди? - знову почав допитуватися невгамовний господар.

- Я щойно з Будапешта, а завтра - в Прагу, - відповіла.

- Що? В Прагу! Ви їдете в Прагу і їсте струдель тут? Як необдумано! Найкращий струдель готують у Празі, точно вам кажу.

- А каву? - трохи кокетуючи, запитала я.

- Каву? Таке запитаєте! Найкращу каву - безсумнівно! - готують тут.

СТАМБУЛЬСЬКІ ЗАМАЛЬОВКИ КАВОЮ

Над нашими головами раз у раз пролітають чайки. Ми з Джошем сидимо на розцяцькованих подушках, розкиданих по всій долівці відкритої тераси на даху, і нам видно море. За нашими головами - купол Айї-Софії та гострі списи її мінаретів. Джош відклав убік гітару й дивиться мої світлини. Я дивлюся на море й нікуди-нікуди не хочу йти.

Я не з тих, хто закохується з першого погляду. Але Стамбул мене зачарував - я люблю це місто від самого ранку, навіть сильніше, ніж учора. Саме вчора ввечері я прилетіла сюди й одразу захопилася. Минула лише одна ніч, а всередині вже визріло щось схоже на любов. Це трохи дивно, але я намагаюся ні про що не думати. Любов усе одно неможливо осмислити, хоч як старайся.

Я давно помітила, що, коли любиш місто, воно неодмінно відповідатиме тобі взаємністю. Так вони вже влаштовані, ті міста. Тож я люблю Стамбул, він любить мене і Джошеві подобаються мої знімки. Він питає, як довго я зазвичай чекаю, поки зможу впіймати гарний кадр. Але я не чекаю зовсім - я йду, усміхаюся своїй новознайденій любові, а кадри так і злітаються в мій фотоапарат зусібіч - самі. Я кажу це йому, і він чомусь сміється. Хлопець розповідає мені про Нову Зеландію, звідки він родом, про Замбію, де працює геологом, і про далекі світи якими мандрує. Розповідає про батьків, сестер і брата. Потім - про мрії. Біля моря так приємно мріється!

Хтось піднімається гвинтовими сходами на терасу. Вродливий юнак усміхається нам і сідає поруч. У його руках - великий альбом.

- Жульєн, - промовляє він, - а як тебе звуть?

Я усміхаюся, відповідаю йому й повертаюся до Джоша. Мені дуже хочеться дослухати про його подорож Монголією і дочекатися, поки він відкладе мій фотоапарат і візьме до рук свою гітару Може, я тому й закохалася в Стамбул одразу, бо Джош так неймовірно чудово, пронизливо, щемко грав на гітарі вчора вночі? Він сидів високо на даху, наче Карлсон, безстрашно звісивши ноги додолу, розхитуючи ними понад дахами сусідніх будинків, шо притулилися стіною до стіни десь унизу; над ним були зірки, місяць, за ним - Айя-Софія та море. Я лежала на м’яких східних подушках на терасі, зачаровано дивилася вдалечінь і слухала його музику. А над морем танцювали феєрверки.

Жульєн кладе альбом поруч себе, відкриває ноутбук, умощує коло нього малювальний планшет і починає легко водити рукою зі стилосом. Джош додивився світлини і йде в магазин. Його гітара лежить коло мене, але мені зараз не хочеться грати. Жульєн розпитає мене про мою країну, рідних. Я заплющую очі й думаю про них. Відучора минуло стільки часу, і мені дуже їх бракує. Я розповідаю про наших собак і усвідомлюю, шо дрібна сльоза раптом скотилася по щоці. Я швидко витираю її долонею, але він усе одно помічає - і розповідає про свою кішку й собаку. Про батьків і дитинство. Про Квебек, де народився і виріс, про широкий світ, де живе. Жульєн - художник, який малює свободу. Він мандрує країнами, де відбуваються революції, де люди відстоюють власні права на вільне життя, де їм не байдуже.

Ми говоримо про все на світі й з’ясовуємо, що не бачили, як танцюють дервіші. Тож вирішуємо піти сьогодні. Один турок, який тче килими й пригостив мене вранці смачнючою турецькою кавою, розповів, що вони щовечора танцюють за Блакитною мечеттю.

…Жульен сидить навпроти мене й малює, щось чаклуючи спершу над папером рукою; його пальці легко й водночас твердо тримають олівець, пурхаючи над аркушем і прицілюючись, де примоститися, наче метелик над квіткою. Мені здається, папір його любить. Хлопець підтримує його лівою рукою, так само ніжно й незрушно. Його права рука торкається листка легко, а штрихи лягають упевнено й точно - і, завважу це знову, - дуже ніжно.

У нього красиві руки. Те саме він каже про мої. Каже, шо багато розповідають. А ще каже, що я виглядаю сумною.

Люди навколо зглядаються на нас. Спершу помічають його. Художника важко не помітити. У нього хвилясте темне волосся і борода. Гарні, добрі очі й вдумливий погляд. Він замовив чай - офіціант приніс йому чорний турецький у елегантній склянці-тюльпані. Побачивши на папері мій ще незавершений портрет офіціант просить Жульєна намалювати і його «фотографію». Жульєн стримано всміхається. Каже мені, що не любить, коли хтось його просить намалювати портрет. Він сам звик обирати людей, яких згодом запрошує до своїх малюнків. Здається, мені дуже пощастило.

Надивившись на хлопця, люди озираються й зупиняють погляд на мені. Я сиджу навпроти й п’ю свою каву, розглядаю оточуючих, зрідка знімкую та стиха спостерігаю за Жульєном. Його олівець притупився, тож він підточує його над попільничкою. Я подумки всміхаюся й вирішую, що це найправильніше її використання.

Він бере до рук іншого олівця, затиснувши між зубів щойно відточений. На його малюнку я виглядаю старшою, ніж насправді, - принаймні, мені так здається. Але він мені все одно подобається. Здається, що Жульєн змалював мене з мого погляду. Мені навіть трохи лячно - йому вдалося зазирнути глибше, ніж я сподівалася. У своїх очах на папері я бачу смуток за домом і за тим, що подорожі так швидко закінчуються. Я, взагалі-то, завжди сумую, як не за домом, то за дорогою. І все це, разом із чимсь іще нерозшифрованим, є у тому моєму погляді.

Я кажу собі, що він сам не помітив того, шо намалював. Ця думка мене заспокоює.

Дервіш починає танцювати. Туристи навколо захоплено фотографують, похапцем гортаючи довідники й обираючи, чого б такого екзотичного замовити. На декількох столиках з’являються посудини з вогнем. Ця метушня дуже контрастує з тихою музикою, що лунає, й аскетичним обличчям дервіша, який крутиться довкола й довкола, немов дзиґа.

Поруч вечеряє молода мусульманська родина. Батько курить наргіле, два жвавих хлопчики смачно наминають їжу, а мама в білому хіджабі турботливо підкладає їм у тарілку ще - можливо, вділяючи з власної порції, мені звідсіля не видно. Офіціанти обережно заглядають Жульєну через плече й усміхаються, похитуючи головою, а тоді з якоюсь особливою повагою зиркають на мене. Мені стає смішно, і вже втретє за вечір виникає бажання попросити в Жульєна автограф.

У нас на столику лише його чай і моя кава, але ми можемо тут сидіти хоч до ранку - Жульєнові руки раптом стали предметом захоплення та місцевою атракцією.

За хвилю офіціанти підводять до нас усміхненого довгокосого чоловіка - дервіш зі сцени перетворився на богемного європейця і тепер із захопленням розглядає Жульєнове творіння. Француз за сусіднім столиком зацікавився також і попрохав художника показати йому малюнок. Вони розговорилися, про Сирію, революцію, політику в Африці та арабському світі та ще про щось, але я не знаю французької і не можу розібрати слів такої геть чоловічої розмови. Тож озираюся довкола, щоби спіймати ще кілька кадрів і згодом показати Джошеві - за ще одну гітарну мелодію, звісно.