Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 1

Оксана Забужко

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Пролог

Цю книжку можна вважати заключною частиною моєї «дослідницької трилогії» — п'ятнадцятилітнього, завдовжки якраз в історію української незалежности, «інтелектуального роману» авторки з класиками, перші дві частини якого, присвячені І. Франкові й Т. Шевченку, побачили світ, відповідно, 1992 й 1997 року. Уважний читач усіх трьох книжок напевно помітить і прихований «екзистенційний» лейтмотив, який вів авторку крізь усі ці роки, — за допомогою класиків, скілька змога відреставрованих-відчищених від фальшивих ідеологічних намулів, вибудувати для себе ту, як висловлювались наші патетичніші попередники, українську «Державу Духа», що її в реальності пострадянської держави, званої Україною, якось ані гич не проглядалося. Це можна називати «ідеєю», «міфом» а чи «вірою», можна простіше — тожсамістю, духовним громадянством, якого насущно потребує кожна нормальна людина: потреба, котра в листопаді 2004-го вихлюпнула мільйони українських громадян на вулиці лавиною морального протесту й котру письменник егоїстично загоджує в собі за допомогою книжок — чужих і власних.

Ця остання книжка вийшла найоб'ємнішою з трьох не лише тому, що для мене особисто Леся Українка завжди була «наше все», — ще підлітком я ввібрала була в себе, як губка, цілий її товстий темно-синій п'ятитомник, із листами включно, на все життя звідтоді майже до слова запам'ятала і «Кассандру», і «Камінного господаря», й «Ізольду Білоруку», і у власних творах раз у раз продовжую наштовхуватись на «підводні» від неї імпульси, — так несподівано відкривають у своїй дитині риси далекого родича, знаного тільки з фотографії… Проте все це само собою, ясна річ, іще не привід запорпуватися в книжки та вкладати не один рік життя в грубецький том літературної езотерики — без особливої надії, що в країні, яка стрімголов упадає в дописемне варварство, у того тома знайдеться більше ніж кількасот душ читачів. Прямий поштовх до такої невдячної роботи, — той, що його заведено називати «соціальним замовленням», — завжди приходить іззовні.

Влітку 1999 p., даючи інтерв'ю газеті «День», я, серед іншого, говорячи про ставлення українського суспільства до своєї духовної спадщини, зауважила, що профанація такої знакової постаті, як Леся Українка, триватиме в нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько-лицарської культури [1], — думка, що здавалась мені самоочевидною рівно настільки, аби вписатись у формат газетного інтерв'ю. Виявилось не так. Невдовзі один, на позір цілком притомний, молодий інтелектуал (згодом він поповнив собою юрбу при столах політичної рулетки — типовий кінець усіх наших молодих інтелектуалів, після якого реанімації вони вже не підлягають) при зустрічі весело й невимушено реготнув мені у вічі: мовляв, читав-читав Ваше інтерв'ю, пані Оксано, ну Ви й сказонули ото про Лесю Українку, ги-ги-ги!.. Той смішок продзвенів мені хронологічно першим сиґналом тривоги — знаком, що вже й із «пострадянським» поколінням нашої інтеліґенції діється «щось не те», і бува, чи не щось іще гірше, ніж із тими, хто здобував освіту за радянського часу… Пам'ятаю, як ділилася цим враженням із Соломією Павличко — до всіх її чеснот, вона вміла, як мало хто в Україні, мислити далекосяжними стратегіями, і її висновок був, як завжди, діловий і конструктивний: «Ти повинна написати книжку».

У певному сенсі цей том і почався з наших тодішніх нескінченних, багатогодинних розмов «кінця століття», у яких Леся Українка й Агатангел Кримський (Соломія якраз закінчувала про нього монографію), Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський, — всі, хто вибудовував для нас на століття наперед наш «дім буття», — були постійно присутні на правах сучасників, і наш «fin de siecle», до непритомности заглушений цинізмом (хтось із Соломіїних опонентів із наївною безпосередністю дивувався в пресі: невже пак така крута інтелектуалка всерйоз може перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями»?), — з голодною надією вишукував собі точок опертя в попередньому, їхньому «фен де сьєклі», де ще ясно височіли ті духовні орієнтири, котрі згодом були затрачені й затоптані до остаточно-безпросвітного «ги-ги-ги».

За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?). Логіка культурного переємства, порушена ще в сталінську добу, так і не відновилася, і кожне нове покоління й далі «починає з нуля», гейби в якій-небудь младописемній літературі. Якось я мала необережність обмовитися на прес-конференції, що мої «Дівчатка» ведуть свій «літературний родовід» від одного епізоду з «Приязні» Лесі Українки — того, де Юзя випадково підслуховує, як її кохана Зоня співає з подружкою сороміцьку пісеньку (так С. Лем був колись завважив, що «Лоліта» В. Набокова, роман, на позір нібито «з американської натури», насправді «родом» із Достоєвського — із сюжету про розбещення дітей у «Бісах»). Реакція на ці мої філологічні одкровення була приблизно такою, якби я раптом без переходу забалакала по-арамейському: ні про яку прозу Лесі Українки ніхто з присутніх журналістів слихом не слихав і, головне, аніскілечки тим не переймався, — до обов'язкового «читацького нормативу» сучасного українського інтеліґента Леся Українка попросту не входить. Борхес входить, Умберто Еко входить, який-небудь Акунін — і той входить, а от «Кассандра» й «Камінний господар» — ні, з цього боку — повна культурна амнезія, цілинний, незайманий «пострадянський простір», на якому найпродуктивніше ростуть і множаться зі своїм вічноюним «ги-ги-ги» хіба що незліченні духовні клони «подростка Савєнко».

Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили». Україна «шевченківська» — найбільш архетипальна, козацько-християнська, — і «франківська» — інтеліґентськи-ідеологічна, «будительська», — нівроку, «ще не вмерли», і крізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки хоч якось проглядаються, впізнавані. А от Україна шляхетська, «косачівсько-драгомановська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у XX ст. скінчилася, схоже, безповоротно.

Мені ще пощастило застати її живі уламки — і не тільки ті, що їх розкидало кількома еміґраційними хвилями «по чужих українах». Дещо відбилося в ранній дитячій пам'яті: як мене, маленьку, підводять у фойє Оперного театру до дами, яку я одразу й назавжди пов'язую з образом королеви з усіх казок, — це «остання Рюриковичівна», онука М. Старицького Ірина Стешенко (враження від її «княжости» настільки сильне, що я забуваю зробити кніксен, за що мені потім перепадає від батьків); як в огорожі Лесиної могили на Байковому, де мої батьки кладуть квіти (біля цвинтарної брами завжди можна було купити «з-під поли» жовто-блакитного букетика «для Грушевського»: щодня ті букетики з могили Грушевського змітали, і щодня невидимі руки клали нові…), у такої самої княжої постави й так само променистоокої «дами без віку» (не «бабусі», Боже борони, — «бабусями» цю породу пань ніхто б не наважився назвати!) — Євгенії Михайлівни Косач — моя мама з живим жіноцьким інтересом допитується, яка була Леся Українка з себе, і відповідь досі, через тридцять з гаком літ, звучить мені в ушу: «Чи була Леся красива? — Пауза. — Вона була  б л а г о р о д н а», — саме так, із притиском, «в розрядку», від якої двом жінкам, сорокалітній (мамі) й десятилітній (мені), на мить забиває дух — доторком до якоїсь іншої, нетутешньої й недосяжної естетики, котра мимохіть і тебе змушує випростувати плечі й підносити голову…