Бій під Крутами. 1918 - Сорока Юрій В.. Страница 19

За суматохою незамітно пролетів день. Пізно ввечері повернули ті, що рили окопи, і, як скошені, повалились на лавки спати. Залишився на ногах невеликий відділ, що мав нести охорону. Запізнена зима вступила нарешті в свої права. Стояла чудова морозна ніч, тишу лише інколи переривали постріли. Але в станційному будинку було досить весело. Січовики, які стояли на варті, чули, як штаб, незважаючи на тяжке положення відтинку, веселився. Десь під ранок з бічної лінії залізниці надійшов потяг, наповнений «товарищами». У багатьох була зброя. Перше, до чого хотіли січовики кинутись, – це обеззброїти. Але «товарищи» знайшли несподівано захист в українському штабі, який, мабуть, під впливом алкогольних парів, розпорядився пропустити потяг на північ. Іншими словами, ворожі сили свідомо збільшено на кількасот чоловік.

Наступив роковий день бою. З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів, близько двадцяти чоловік залишено на станції, як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч – студентська сотня. На самому ж торі стояла на платформі з паротягом єдина українська гармата і коло неї невтомний Лощенко, який взяв собі на допомогу одного із студентів. Десь коло десятої рано з'явилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий – стрільна лягали десь в полі. Натомість Лощенко стріляв досить влучно. Добре відстрілювались юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, тікаючи, причепив до свого паротяга вагони з амуніцією. Аж десь за Ніжином на другий день нагнали відступаючі студенти та юнаки штабний потяг.

Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути українські кулемети, не маючи амуніції. А більшовики наступали все ближче, вже можна було розпізнати постаті матросів, тієї «краси і гордості революції», що йшли в перших рядах. Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил студентській сотні. Було смертельно поранено сотника Омельченка, і це збільшило загальне безладдя. Студенти почали відступ. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кілька з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість попала до полону. Щоправда, дехто міг би врятуватися, але на заваді стали згадані валянки – вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі – тікати в них не було змоги… Так протягом одного дня рішилася доля студентської сотні. Залишаючи третину своїх товаришів вбитими і в полоні, решта підступала в напрямі на Київ. Відступ тягнувся досить довго, по дорозі нищено залізничий тор, зривано мости і т. д. Найдовше затримались у Дарниці під Києвом. Коли стало ясно, що більше двохсот юнаків і студентів не в силах зупинити наступу кількатисячного ворога, що з півночі і сходу наближався до Києва, – комендант юнаків, який перебрав команду також над студентською сотнею, наказав усім розійтися…

Як уже згадувано вище, 35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої Української гімназії, галичанин Пипський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали.

Чому якраз сімох не розстріляли? Вони самі добре не знали. По якійсь дивній фантазії залишено при життю кількох поранених. Одного учня, сина машиніста, впізнав колега його батька, що возив більшовицького ватажка Богданова, з яким разом пиячив, і випросив у нього помилування. Інший врятувався просто завдяки тому, що, коли всіх виводили на розстріл, він спокійно пересів до поранених і заявив матросам, що «сам» Богданов обіцяв йому дарувати життя. Йому допоміг один із матросів, мабуть, українець за походженням, який підтвердив фантазію про Богданова. Звичайно, ті сім чоловік, мабуть, все одно були б розстріляні, бо їх відправили до Харкова, в розпорядження «товарища» Антонова (якщо не помиляюсь, радянського полпреда у Празі), але на їхнє щастя «товарищ» Антонов у час їх прибуття до Харкова був непритомний від алкоголю. Наших січовиків тим часом помістили в шпиталі, а звідти уже сестри-жалібниці і лікарі-українці допомогли їм втекти…

Трупи розстріляних під Крутами більшовики кинули просто до ями, але, після відходу останніх, дооколичні селяни поховали їх за християнським звичаєм і на могилі поставили хрест. Пізніше, коли українці вернулися до Києва, тіла замучених викопали і привезли до Києва. 18 березня, в самий розквіт запашної весни, прибула з Крут сумна валка. Тяжко було між тими мерцями віднайти рідних, друзів, знайомих… А на слідуючий день потягнувся з двірця сумний похід. Лише за кількома трунами не було нікого, крім товаришів по шкільній лаві і зброї – це були гімназисти-галичани, які своєю кров'ю принесли жертву на вівтар української соборності.

В супроводі тисячного натовпу тягнувся цей похід вулицями Києва. Зупинилися коло Педагогічного музею, аби почути останнє слово прощання від представників уряду.

«Dulce et decorum esr pro patria mori», – промовив до полеглих голова Центральної Ради проф. M. Грушевський.

На Аскольдовій могилі, на березі Дніпра, знайшли свій вічний спочинок жертви Крут. Не було тут лишень згаданого голови гімназійних зборів Павла Кольченка. Аж пізніше довідались, що Кольченкові вдалося втекти, але вже десь під Ніжином захопили його матроси з більшовицького панцирника і, після нелюдських знущань, мертвого кинули на Ніжинському двірці.

Спомин про крутську трагедію мусить лишитись як грізне memento нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українстві є. [7]

Ось такими були «міфи» Крутянської трагедії. Трагедії справжніх українців і патріотів. Ми не будемо нічого додавати. Не будемо аналізувати. Нехай аналізом займеться той, хто читатиме ці рядки. А проаналізувавши, нехай навіки закарбує у пам'яті те, що сталось під крихітною станцією Крути на перегоні Ніжин – Бахмач наприкінці січня 1918 року.

Брестський мирний договір

П. Скоропадський, директорія та падіння УНР

Після бійні, вчиненої під Крутами, перед більшовиками не залишилось ніяких більш-менш серйозних перешкод, і армія Муравйова продовжила наступ на Київ. Розуміючи, що спроба зупинити ворога не дала результату, члени Малої Ради й Ради народних міністрів залишили Київ. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могли лише країни Четверного союзу, який протистояв Антанті у Першій світовій війні.

А втім, ініціатива розпочати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками належала зовсім не М. Грушевському і УЦР, а якраз радянській Росії. Ще на початку грудня 1917 року більшовики звернулися з відповідною пропозицією до Німеччини, яка на той час і сама знемагала від війни. 15 грудня обидві сторони уклали тимчасове перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори.

Ось тут і з'ясувалось, що влада УНР є далеко не останньою ланкою у проведенні переговорів. Річ у тім, що лінія фронту проходила по території України і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до сторін конфлікту. І хоча лідери УЦР не могли не усвідомлювати, що країни Четверного союзу програють війну, їм таки довелося піти на такий непопулярний у народі крок, як підписання союзу з Німеччиною та її союзниками. Іншого виходу просто не існувало. На нараді керівників провідних партій – есерів і соціал-демократів – було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністра В. Голубовича, М. Левитського, М. Любинського, М. Полоза і О. Севрюка.