Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович. Страница 41

Форпости Краси — ось чим повинні стати заповідники живої природи, мій Друже. Такі твердині Розуму — наша надія! Ти бачиш інший шлях, мій Супутнику?..

Сава закрив зошита, потер втомлені очі. Похитав головою. Чарівна душа! Але яка ж наївна! Ось навіть він, хлопець з щирою душею, здатний відгукуватися на страждання й лихо, з труднощами та скреготом зубовним виборсується з павутини предковічних традицій і звичок. А що говорити про таких, які пожирали напівсире м’ясо косулі і жадали згвалтувати її, ніжну квітку, яка мріє про єдність і братерство сущого? А хіба таких мало? А ще більше тих, що, маючи достатньо щирості й розуму, просто не замислюються над проблемами катастрофічності, гадають, що все якось обійдеться.

У двері постукали. Зайшов Гриць, привітався. Побачив зошита на столі, відзначив темні кола під очима Сави, підморгнув.

— Що — сестричка одразу атакує тебе своїми прожектами? Читав, читав і я.

— І що ж?

— Прегарна казка. І жодної дотичності до реальності. Така вона завжди була, від дитинства. За що й потерпала.

— І все-таки, — зітхнув Сава. — Не можна просто відмахнутися, сказати: наївняцтво! А що залишиться?

— Одразу тобі рецепти подавай, — поплескав Гриць побратима по плечу. — Я над цим теж думаю. Та й, мабуть, кожна нормальна людина… міг би розповісти про одну дивовижну пригоду… зустріч на Кавказі.

— Розкажи.

— Нема коли. Я й так заспав. Треба поспішати на автобус. Та й тобі треба виспатися, а то очі, мов у риби. А ось повернуся з відрядження, зберемося разом, тоді поговоримо досхочу. І кожен висловить свою точну зору, бо рішення цього питання, тобто подолання загрози самознищення, хіба однозначне? Ми ж практично нічого не знаємо — що таке Земля, що таке людина на ній, куди ми пливемо між зірок; які коріння нашого божевілля — космогонічні чи цілком земні? Ти хімію вивчав? Вивчав. Без точного знання законів реакції як зупинити її або прискорити? А може, й не треба нічого робити. І таке можливе. Хіба не так?

— Невже все це так масштабно? — з сумнівом запитав Сава. — Може, ми надто переоцінюємо себе?

— Та ні, мабуть, недооцінюємо. Хіба практика життя не підтверджує це? Психологічний клімат в нашій країні відповідає ідеям людяності, доброзичливості, співстраждання, братерства. А звідки ж злочини, алкоголізм, хабарництво, бюрократизм, байдужість до горя ближнього? І це ж не поодинокі випадки. Є формула — «пережитки минулого». А що це таке? Всі ми, як на те пішло, «пережитки минулого», бо в кожному з нас ревуть допотопні дракони. Трансформувати їх у ластівок — хіба це так просто? Та й ластівка — зовні прекрасна, гармонійна істота, а хижак — дай боже! Міріади комах винищує.

— Паразитів, кровососів! — заперечив Сава.

— А ти хіба не паразит? — іронічно всміхнувся Гриць. — Облишмо антропоцентризм, якщо хочемо збагнути суть проблеми. Всі ми в спільному колесі взаємопожирання, і вийти з нього — це страхітлива дилема. Я ж натякнув тобі — є деякі ідеї, навіть експериментують ентузіасти в цьому плані. І на Сході, і на Заході, і в нас, усюди в світі клекотить пошук, палахкотить думка. Навіть у мого брата Юрія, хоч він і серйозний вчений, є архінеймовірні ідеї з приводу цього. Але як це прикласти до життя? Руїнницькі тенденції вводяться у плин суспільства, як по маслу, а творчі — стоп, машина! В чому сіль? Є над чим подумати!

— А все-таки прекрасно, що нам належить думати над такими складними завданнями, — схвильовано підвівся Сава з крісла. — І не лише думати, а шукати рішення. Я щасливий, Грицю, що доля привела мене до тебе, до Христини, до твоїх батьків.

— Не доля. Ти сам обрав свій шлях. — Гриць раптом нахмурився. — Тільки дивися, Саво. Христина пережила таке падіння й лихоліття… Ти ще не знаєш, тому будь обережний і… Ну, ти розумієш. Прошу тебе — будь лицарем!

— Як ти можеш подумати, що я… Ти що? — спалахнув Сава.

— Добре, добре, вірю! Сподіваюся! Вона тобі про все сама розповість, якщо буде потреба. А головне — щире серце. Стань для неї другом, братом, помічником. Вона — дуже мудра жінка… Ну, баста! Забазікався я. Проведеш мене до автобуса чи спати ляжеш?

— Проведу.

— Чудово! Потім зайдеш до батька. Він тебе ознайомить з усіма потребами заповідника. Старий сказав: хай виспиться хлопець, а тоді погомонимо не поспішаючи. А тепер — ходімо.

У передстартовий вечір до Юрія Гука прийшли друзі-космонавти, котрі мали летіти з ним, керівник польоту, прославлений космонавт, генерал-майор і кілька вчених — астробіологів, які разом з Гуком готували унікальний експеримент. Цей політ мав дати відповідь на запитання: чи є у Сонця сестринська зірка, чи воно самотньо мандрує в галактичних просторах?

Яка була потреба ставити цей експеримент, досліджувати таку екзотичну проблему саме Гукові, астробіологу? Скоріше це мало бути «парафією» космолога або фізика-теоретика. Але попередні статті та монографії Юрія вперто зачіпали саме цю проблему. І ось чому.

Астробіологія, родоначальником якої був Олександр Чижевський, вивчала тісні зв’язки земної біосфери з динамікою Сонця і зоряного космосу. Жива тканина планети чутливо реагувала на кожен навіть найменший енергосплеск у далеких світах. Нагромаджена інформація давала змогу зробити висновок, що життя й розум міріадами ниток пов’язані з Мегасвітом, з Безмірністю. Геліоботаніка довела це неспростовно: ритми сонячної активності чітко фіксувалися рослинним світом Землі. Але добутий експериментальний матеріал не лише розв’язував давні вузли, а й наплутував безліч інших. Наприклад, виникало запитання: чому максимум сонячної активності життєдайно впливає на флору планети і цілком негативно на фауну, а особливо руйнівно — на організм людини? І ще одне: чому тепер на Землі відсутнє будь-яке життєтворення? Вчені, маючи напрочуд тонкі методи досліджень і аналізу, не відзначили ще жодного факту переходу «мертвого» в «живе», неорганічних структур у якусь бодай найпримітивнішу істоту…

У своїй статті «Роздуми астробіолога» Юрій Гук припускав, що життя на планетах не може виникти ні з допомогою панспермії, тобто занесенням життєвих спор з інших світів, ні штучним прищепленням тій чи іншій сфері вітального (життєвого) пагінця інтродукторами з високорозвинутих цивілізацій. Біосфера має зародитися стихійно, природно, закономірно, як тільки для цього є достатні астроумови, енергопотенціал і критична вітальна маса речовини. І ця критична маса не може бути меншою, ніж, скажімо, планета певної величини. Скоріше всього, наша Земля є мінімальним інкубатором, в якому Зоряна Птаха може «висидіти» своє вітальне пташеня, здатне оволодіти динамікою буття і породити Розум. На таких планетах, як Марс чи Меркурій, «реакція» життєтворення, може, й загоралася, але згасала, не маючи достатньої маси «вітального палива».

Гук припускав, що Життя (у глибинному його розумінні) має безмежну розмаїтість, і екзотичні його форми можуть розвиватися й буяти в атмосферах великих планет типу Юпітера, Сатурна, на поверхнях теплих інфразірок, у глибинах водяних планет, навіть у хромосфері чи фотосфері Сонця, зірки, тільки говорити про «контакт» з такими проявами косможиття не доводилося. Поки що!

Як же почав працювати земний «інкубатор», якщо він не функціонує тепер? Чому лоно планети перестало плодоносити? Припущення деяких вчених, що життєтворення відбувається, але вже існуюче життя миттю знищує «новонароджених», щоб зберегти свою суверенність першожителів, неспроможне. Експерименти по розшукуванню таких процесів ставилися настільки чисто й коректно, що всякий сумнів відпадає: лоно Землі в цю епоху більше не народжує нових дітей. Мабуть, це знали й древні мудреці, створюючи міф про оскоплення батька Урана підступним сином Кроном, вони стверджували, що життєдайні зачаття Геї Космосом припинилися на пам’яті людського роду. Навіть деякі натяки дали пращури для розгадки міфа: оскоплення відбулося з допомогою золотого серпа. Цей символ читається вельми чітко — в потоці Кроноса-Часу біля Геї-Землі з’явився Місяць (золотий серп) і саме відтоді дітородна потуга Урана-Неба перестала діяти в нашому світі.