Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки. Страница 11

Знічев’я я довго снував по кімнаті. Потім сів на диван і ввімкнув телевізор. Передавали якусь гидоту. Здавалося, ніби показують якісь різновиди блювотини. Штучної, а тому не дуже бридкої. Та досить на неї довго дивитися, як почнеш думати, що вона справжня. Я вимкнув телевізор, одягнувся і подався у бар на двадцять шостому поверсі. Сів на табурет перед прилавком і взявся пити горілку із содовою і лимоновим соком. Крізь суцільноскляні стіни бару видніли краєвиди нічного Саппоро. Тутешня обстановка нагадувала космічне місто із «Зоряних воєн». Та попри це бар виявився затишним і тихим. Напої готували тут як треба. І склянки були першокласними. Коли вони стикалися, лунав приємний дзенькіт. Крім мене, в барі сиділо троє. Двоє чоловіків середнього віку за столиком у найдальшому кутку пили віскі й про щось пошепки говорили. Про що — не знаю, але начебто про щось надзвичайно важливе. Може, розробляли план вбивства Дарта Вейдера [3]?

За столиком праворуч сиділо дівчисько років дванадцяти-тринадцяти з наушниками від плеєра на голові і смоктало через соломинку якийсь напій. Гарненька дівчина, нічого й казати. Довге, неприродно пряме волосся, що спадало аж до самого столика. Довгі вії, в очах — беззахисна прозорість. Її пальці відстукували ритм, який вона чула вухами. Тільки пальці, тонкі й тендітні — на відміну від усього іншого в її зовнішності, — справляли враження справді дитячих. Але назвати її дорослою не випадало. І все-таки в ній уже проявлялася жіноча схильність на все дивитися згори. Дивитися без ніякої зневаги, без агресії, а, так би мовити, нейтрально. Як з вікна на вулиці нічного міста.

Насправді дівчина-підліток взагалі ні на що не дивилася. Здавалося, ніби її погляд не зупинявся ні на чому конкретному. На ній були джинси, білі парусинові кросівки і спортивний джемпер з написом «GENESIS». Рукави джемпера засукані по самі лікті. Вибиваючи ритм, вона всім своїм єством занурилася в музику. Іноді її губи злегка ворушилися, вимовляючи окремі слова пісні.

— У неї лимонний сік, — ніби вибачаючись за присутність неповнолітньої дівчини, сказав бармен, що з’явився переді мною. — Вона чекає, коли повернеться її мати.

— Угу, — промимрив я невиразно. Як добре подумати, то хіба не дивно, що молокососка років тринадцяти сидить у нічному барі, слухає плеєр і щось п’є об одинадцятій годині вечора? Однак якби бармен не звернув на неї уваги, я не побачив би в її поведінці чогось неприродного. Я дивився на неї, як на щось зовсім звичне.

Я попросив ще одну порцію горілки і зав’язав з барменом сяку-таку розмову. Про погоду, про життя-буття та іншу всяку всячину. А потім начебто ненароком я сказав: «І тут усе змінилося, правда?» Розгублено всміхнувшись, той відповів, що перед приїздом сюди працював в одному з токійських готелів і про Саппоро майже нічого не знає. Тим часом до бару зайшли нові відвідувачі, і наша розмова скінчилася нічим.

Я випив чотири порції горілки з содовою. Відчував, що випив би ще скільки завгодно, але вирішив зупинитися на цьому й розрахувався з барменом. Дівчина все ще сиділа за столиком і слухала плеєр. Мати не з’являлася, лід у лимонному соку зовсім розтанув, але це її, здається, абсолютно не цікавило. А коли я піднявся з табурета, вона раптом глянула прямо на мене. Дві-три секунди розглядала моє обличчя — і ледь-ледь усміхнулася. А, може, просто в неї губи легко затремтіли? Та мені здалося, ніби вона всміхнулася мені. А тому — як це не дивно — у грудях у мене щось на мить здригнулося. Мені чомусь здалося, начебто вона мене вибрала. Досі я ні разу не відчував такого тремтіння. Я наче злетів над землею на п’ять-шість сантиметрів.

У цілковитому розгубленні я зайшов у ліфт, спустився на п’ятнадцятий поверх і вернувся у свій номер. «І чого це я так розхвилювався? — подумав я. — Невже через те, що якесь дванадцятирічне, чи скільки там йому, дівчисько всміхнулося мені? Та воно ж мені у дочки годиться…»

«GENESIS» — ще одна нікудишня назва для музичного гурту.

Однак поява такої назви на джемпері дівчини видалася мені надзвичайно символічною. Першопочаток.

«І все-таки навіщо таким вагомим словом називати рок-гурт?» — думав я.

Не роззуваючись, я звалився на ліжко, заплющив очі й намагався пригадати образ дівчини. Плеєр. Бліді пальці, що вистукували ритм на столі. Першопочаток. Розталий лід у склянці…

Першопочаток.

При заплющених очах я відчув, як алкоголь поволі розповзається по тілу. Я розв’язав шнурки, скинув черевики, роздягнувся і заліз під ковдру. Мені здавалося, що я набагато більше втомився і набагато більше сп’янів, ніж сам відчував. Я чекав, що жіночий голос скаже: «Слухай, ти сьогодні добряче перепив!». Однак ніхто не промовив ні слова. Я був сам-один.

Першопочаток.

Я простягнув руку до вимикача і вимкнув торшер. «Може, присниться готель „Дельфін“», — раптом подумав я в темряві. Але ніщо не приснилося. Прокинувшись уранці, я відчув нестерпну порожнечу. «Абсолютний нуль, — подумав я. — Немає ні снів, ні готелю. Я перебуваю в недоречному місці й зайнятий не тим, що треба».

Мої черевики лежали на підлозі, як пара здохлих цуценят.

Чорні хмари за вікном нависали низько над землею. Здавалося, що з неба от-от піде сніг. Я подивився на таке небо — і відразу відпала охота будь-що робити. Стрілки годинника показували п’ять хвилин на восьму. Натиснувши кнопку дистанційного контролю, я ввімкнув телевізор і, не вилазячи з ліжка, почав дивитися ранкові новини. Диктори розповідали щось про майбутні вибори. Через п’ятнадцять хвилин я встав і поплівся до ванни — сполоснути обличчя і поголитися. Щоб себе підбадьорити, замугикав увертюру з «Весілля Фігаро». Та незабаром мені здалося, що наспівую щось інше — увертюру з «Чарівної флейти». Поки намагався згадати, звідки ця мелодія, — зовсім заплутався. День видався поганий: до чого тільки брався — все виходило не до ладу. Коли голився, порізав підборіддя. Одягаючи сорочку, одірвав ґудзика.

За сніданком я знову стикнувся з дівчиною, яку побачив учора в барі. Вона була разом з жінкою — напевне, матір’ю. Але цього разу без плеєра. Одягнена в той самий джемпер з написом «GENESIS», вона сиділа за столиком і з нестерпною нудьгою сьорбала чай. Ні до хліба, ні до яєчні майже не торкалася. Її мати — напевне, таки мати — виявилася мініатюрною жінкою років сорока. Волосся зібране у вузол на потилиці. Светр з верблюдячого кашеміру поверх білої блузки. Брови — геть-чисто як у дочки. Ніс правильної форми, благородний. Те, як вона по-статечному неквапливо намазувала масло на тости, видавало в ній натуру, що звикла привертати до себе людей. В її рухах проглядало щось, властиве тільки жінкам, які звикли перебувати в центрі уваги.

Коли я проходив повз їхній стіл, дівчина зиркнула на мене. І всміхнулася. Цього разу її усміх був набагато виразнішим, ніж учора. У цьому я не сумнівався.

Снідаючи на самоті, я намагався про що-небудь думати, але після того, як дівчина обдарувала мене усмішкою, ніщо на пам’ять не приходило. Хоч би за яку думку я хапався, в голові прокручувалися одні й ті самі слова. А тому, поки снідав, утупився поглядом у перечницю і ні про що не думав.

7

Робити не було чого. Не треба було й не хотілося. Адже я прибув сюди лише заради того, щоб пожити в готелі «Дельфін». Та саме його, найголовнішої мети, й не стало. Що ж тоді робити? Здавайся, друже!

І все-таки я спустився у фойє, вмостився на розкішному дивані й вирішив подумати, чим би зайнятися сьогодні. Однак нічого не придумав. Оглядати місто або їхати кудись інде не мав охоти. Думав, було, згаяти час у кінотеатрі, але не знайшлося цікавого фільму. А, крім того, що за дурість — вирушати аж до Саппоро, щоб гаяти час у кінотеатрі!.. Чим же зайнятися?

Не було чим.

І я раптом вирішив піти у перукарню. Згадав, що через велику зайнятість у Токіо вже майже півтора місяця не стригся. Правильне рішення. Здорове й реалістичне. Випала вільна часина — йди в перукарню! Цілком розумно. За такий намір ні перед ким не червонітимеш.