Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки. Страница 19

Я ковтнув пива і кінчиком авторучки пошкріб вухо.

— Коли він виселявся, отримав кругленьку суму відступного, а тому, гадаю, якось перебивається. Але цього вже не перевіриш. Він у цій історії чисто випадкова особа, як будь-який перехожий на вулиці.

— Мабуть, ти правий… — погодився я.

— Загалом ось так, — підсумував він. — Оце все, що я дізнався. Більше нічого. Ну, то як?

— Дякую. Ти мені дуже допоміг, — відповів я з вдячністю.

— Угу, — сказав він і знову відкашлявся.

— Витратився? — спитав я.

— Та ні, — відмахнувся він. — Обійшлося вечерею на двох, відвіданням клубу на Ґіндзі [8] й оплатою таксі додому. Не варто про це й говорити. У нас усе можна списати на поточні витрати. Та й обліковець податків заохочує до більших витрат. Тому про це не турбуйся. А як захочеш заглянути у клуб на Ґіндзі, наступного разу можу й тебе туди повести. А витрати списати. Ти ж там не бував, правда?

— А що там є, в тому клубі на Ґіндзі?

— Випивка, дівчата, — відповів він. — Якщо підемо, обліковець податків нас похвалить.

— Ну то піди з ним, — сказав я.

— Недавно ходив, — відповів він знуджено.

Я попрощався і поклав трубку.

Поклавши трубку, я трохи подумав про свого колишнього компаньйона. Чоловіка мого віку, з помітним черевцем, що зберігає у столі якісь ліки та всерйоз цікавиться виборами. Що мучиться невдачами дітей у школі, безперестанку свариться з дружиною, однак родину свою любить. Не без слабості, іноді перепивається. Але загалом старанного й працьовитого. Нормального у будь-якому розумінні.

Ми зійшлися відразу після закінчення університету і тривалий час успішно працювали разом. Ми почали з невеличкої перекладацької контори і рік у рік збільшували масштаби нашої діяльності. Особливо близькими друзями ніколи не були, але досить близько сходилися вдачами. Щодня бачилися, але ні разу не полаялися. Він був спокійною і добре вихованою людиною. А я також не любив сваритися. Навіть якщо між нами виникали якісь розходження, ми все одно ставилися один до одного з повагою і працювали далі. Однак урешті-решт трапилася нагода — й ми розійшлися. Як тільки я віддав йому свій пай, він і без мене добре з роботою справлявся — чесно кажучи, навіть краще, ніж при мені. Клієнтура щораз збільшувалася. Фірма зростала. Він найняв нових працівників і вміло їх використовував. Та й психологічно він здавався тепер набагато впевненішим.

Гадаю, що, напевне, проблема полягала в мені. Мабуть, я мав на нього якийсь нездоровий вплив. Ось чому після мого відходу він зміг почуватися вільніше. Підлещуванням і вмовлянням домагався від персоналу успішної роботи, по-дурному жартував із секретаркою, викидав гроші на представницькі витрати, хоча в душі був проти цього, й розважав деяких клієнтів у клубі на Ґіндзі. При мені, гадаю, він напружувався б і не зміг би зводити кінці з кінцями. Перебуваючи перед моїми очима, все думав би, як я подивлюся на його той чи інший вчинок. Отакою був людиною. Та якщо чесно, то мені було абсолютно байдуже, що він робитиме поряд зі мною.

«От і добре, що він залишився сам», — подумав я. У багатьох розуміннях добре.

Коротко кажучи, завдяки моїй відсутності він став відповідати своєму віку. «Відповідати своєму віку», — подумав я. І потім сказав це вголос. З таким відчуттям, ніби ці слова стосуються когось іншого, тільки не мене.

О дев’ятій вечора телефон задзеленчав знову. Я ні від кого не очікував телефонного дзвінка, а тому спочатку навіть не збагнув, що цей звук означає. Однак телефон не вгамовувався. І лише після четвертого дзвінка я підняв трубку і приклав до вуха.

— Сьогодні у фойє ви не спускали з мене свого погляду, правда? — питала знайома дівчина з реєстратури. Не сердито, не весело — байдужим голосом.

— Не спускав, — признався я.

Якусь мить вона мовчала.

— Я страшно нервуюся, коли під час роботи на мене так дивляться. Через вас я наробила багато помилок. Поки ви мене розглядали.

— Більше не буду, — пообіцяв я. — Я дивився на тебе, щоб себе підбадьорити. Не думав, не гадав, що ти так нервуєшся. Тепер знатиму і постараюсь так не дивитися. Де ти зараз?

— Удома. Зараз прийму ванну і ляжу спати, — відповіла вона. — До речі, ви собі продовжили номер?

— Ага. Ще одну справу треба залагодити, — відповів я.

— Але так більше на мене не дивіться. Бо тоді я матиму неприємності.

— Не буду.

Настала коротка мовчанка.

— Слухайте… Ви вважаєте, що я занадто нервуюся? У вас таке загальне враження?

— Та як сказати… Навіть не знаю. Бо кожна людина по-різному тримається. Зрештою, будь-хто тією чи іншою мірою нервується, коли на нього дивляться. Та не бери собі цього до голови. Тим паче що в мене така схильність — мимоволі різні речі старанно розглядати. Будь-які, що потрапляють на очі.

— А звідки у вас така схильність?

— Важко пояснити звідки, — відповів я. — Але я постараюся не дивитися так на тебе. Бо не хочу, щоб ти на роботі помилялася.

Якусь хвилину вона мовчки роздумувала над моїми словами.

— На добраніч! — сказала вона нарешті.

— На добраніч! — відповів я.

І поклав трубку. Потім прийняв ванну і до половини дванадцятої читав на дивані книжку, після чого одягнувся і вибрався у коридор, щоб пройти по його довгому і заплутаному лабіринті від одного кінця до іншого. В його найдальшому кутку я побачив службовий ліфт, розміщений так, щоб не потрапляти на очі гостям, але й не бути захованим. Пройшовши вперед за стрілкою з написом «Запасний вихід», я натрапив на ряд кімнат без номерів, а за ними — на ліфт. Щоб гості не сіли помилково в нього, на ньому висіла табличка «вантажний». Я простояв перед дверима досить довго, але ліфт застряв у підвалі. У цю пору майже ніхто ним уже не користувався. З динаміка на стелі лилася неголосна музика — «Кохання — блакитне» Поля Моріа.

Я натиснув на кнопку. Ніби раптом прокинувшись зі сну, ліфт стрепенувся і поліз угору. Цифри на екранчику змінювали одні одних — 1, 2, 3, 4, 5, 6… Кабіна наближалася повільно, але неухильно. Слухаючи «Кохання — блакитне», я стежив за цифрами. Якщо всередині хтось буде — скажу, що помилився ліфтом. Адже гості завжди так помиляються. Цифри змінювалися далі — 11, 12, 13, 14… Відступивши крок назад, я з руками в кишенях чекав, коли відчиняться двері.

На цифрі «15» ліфт зупинився. Коротка пауза. Жодного звуку. І двері легко відчинилися. Усередині — ні душі.

«Який страшенно тихий ліфт!» — подумав я. Як далеко до нього тому астматичному ліфту в колишньому готелі «Дельфін»! Я зайшов усередину й натиснув на кнопку «16». Двері безшумно зачинилися, кабіна ледь-ледь перемістилася — і двері відчинилися знову. Шістнадцятий поверх. Ніякої темряви, про яку вона розповідала. Всюди — яскраве освітлення, з-під стелі ллється мелодія «Кохання — блакитне». Жодного неприємного запаху. На всякий випадок я обійшов поверх з кінця в кінець. Шістнадцятий нічим не відрізнявся від п’ятнадцятого. Такий же ламаний, з поворотами, коридор, такі ж ряди дверей, такі ж ніші для автоматів з напоями, такі ж кілька ліфтів. Перед деякими дверима очікували покоївку порожні тарілки тих, хто повечеряв. На підлозі — темно-червоний килим, м’який, розкішний. Своїх кроків на ньому я не почув. Навколо панувала тиша. І тільки музика була інша — тепер оркестр Персі Фейса грав мелодію «Кохання в літній день». Я дійшов до повороту, звернув праворуч, на середині коридору сів у звичайний ліфт і спустився на п’ятнадцятий поверх. І вирішив повторити все спочатку. На службовому ліфті піднявся знову на шістнадцятий поверх й опинився вдруге у звичайному коридорі, яскраво освітленому, з тією ж мелодією «Кохання в літній день».

Я махнув рукою на подальші спроби, спустився знову на п’ятнадцятий поверх, двічі ковтнув бренді й заснув як убитий.

Удосвіта навколишня чорнота посіріла. Падав сніг. «Так от, — подумав я. — Чим би сьогодні зайнятися?».