Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки. Страница 26

Я не міг заснути зовсім не тому, що думки непокоїли. Я ні про що не думав. Бо перевтомився, щоб заснути. І тіло, і душа вимагали сну. А от невелика частина мозку, закам’янівши, вперто відмовлялася спати і тим самим діяла мені на нерви. Таке роздратування настає тоді, коли з вікна швидкісного поїзда намагаєшся прочитати назви станцій на табличках. Наближається станція — і ти напружуєш увагу, щоб уже цього разу встигнути прочитати напис, — та марно. Занадто велика швидкість. Перед очима з’являються невиразні обриси ієрогліфів, та що вони означають важко збагнути. Одна мить — і вони вже позаду. І так без кінця. Станція за станцією. З глибокої провінції, з нікому невідомими назвами. Кожного разу поїзд давав гудок, і його пронизливе гурчання впивалося, мов бджола, мені в мозок…

Так тривало до дев’ятої. Пересвідчившись, що годинник показує дев’яту, я перестав присилувати себе до сну і виліз з ліжка. «Нічого не вийде. Не засну», — подумав я. І пішов у ванну голитися. Щоб поголитися як слід, мусив нагадувати собі: «Ось зараз я голюся!». Після того я одягся, причесався і подався до готельного ресторану снідати. Сівши за столик під вікном, замовив «сніданок Континенталь», але випив тільки дві чашки кави і схрумав один тост. Щоб упоратися з тостом, сірим у відсвіті тьмяного неба й смаком схожого на жмутики вати, я потратив багато часу. Погода надворі була така, що могла б віщувати кінець світу. Допиваючи каву, разів п’ятдесят перечитав ранкове меню. Однак затвердіння в голові не розсмоктувалося. Поїзд і далі мчав без зупинок. І гудки лунали. А затвердіння в голові перетворилося на затужавілий клубок зубної пасти. Люди навколо мене жваво наминали свої сніданки — насипали цукру в каву, намазували тости маслом, ножами й виделками різали яєчню з шинкою. Клац, клац, клац — безперестанку давало про себе знати столове начиння. «Не ресторан, а справжня сортувальна станція», — подумав я.

І раптом я згадав про Чоловіка-Вівцю. Він і зараз, у цю мить, існує. Перебуває десь у цьому готелі, в якомусь вигині простору-часу. І намагається мені щось пояснити. Та марно. Я не встигаю прочитати. Надто велика швидкість. Голова затверділа й не розпізнає ієрогліфів. Я можу прочитати лише те, що стоїть на місці: (А) Сніданок Континенталь: сік (помаранчевий, грейпфрутовий або томатний), тост і… Хтось до мене звертається. І жде відповіді. Цікаво, хто? Я підводжу голову. Офіціант. Стоїть у білому піджаку і тримає в руці кавник. Наче якийсь спортивний приз. «Кави більше не бажаєте?» — питає він увічливо. Я хитаю головою. Він зникає, а я встаю з-за столика й виходжу з ресторану. Клац, клац, клац — не перестає торохтіти начиння на столах у мене за плечима.

Повернувшись у номер, я знову заліз у ванну. Цього разу ознобу не було. У воді я поволі витягся всім тілом і почав зосереджено, ніби розплутував клубок ниток, розслаблювати один за одним усі суглоби. Так, що пальці як слід заворушилися. «Ось воно, моє тіло, — подумав я. — Тут і зараз. У реальній ванні реального готельного номера. В ніякий швидкісний поїзд сідати мені не доведеться. І гудків не чути. І нема потреби читати назви станцій. Не треба ні про що думати».

Я виліз з ванни, забрався в ліжко і глянув на годинник. Було вже пів на одинадцяту. «От тобі і маєш! — подумав я. — Може, плюнути на сон і вийти прогулятися?» Поки я над цим роздумував — раптом нагрянула дрімота. Миттєва — наче зміна декорацій на сцені при погашеному світлі. І цю мить я чітко запам’ятав. Невідомо звідки в кімнаті з’явилася попелясто-сіра мавпа з молотом у лапах і торохнула ним мене ззаду по голові. Так сильно, що в сон я поринув, як у непритомність.

Уві сні було тісно й важко. Темно — хоч в око стрель. І ніякої музики. Ні «Місячної ріки», ні «Кохання — блакитне». Не сон, а сама простота й невигадливість. «Яке число йде після шістнадцяти?» — хтось мене запитує. «Сорок один», — відповідаю. «Спить як убитий», — каже попелясто-сіра мавпа. Так, це правда, я сплю. Сплю міцно, згорнувшись калачиком усередині твердої-твердої чавунної кулі. Такої кулі, якою руйнують будинки. Усередині кулі порожньо. Там я і сплю. Тісно, важко, невигадливо…

Щось мене кличе.

Гудок поїзда?

«Ні! Зовсім ні! Не вгадав!» — кигичуть чайки.

Хтось намагається розпекти пальником чавунну кулю. Такий звук чути…

«Ні! І цього не вгадав!» — одностайно кигичуть чайки. Як хор у давньогрецькій трагедії.

«Та це ж телефон!» — подумав я.

Чайки зникли. І ніхто більше мені не відповідає. Чому чайок не стало?

Я намацав біля подушки телефон і підняв трубку.

— Слухаю, — сказав я.

У відповідь я почув тільки довгий гудок.

«Пі-пі-пі!..» — долинуло ніби з іншого світу.

Дверний дзвінок! Хтось натискає на кнопку дзвінка. Пі-пі-пі!..

— Дверний дзвінок! — вимовив я вголос.

Однак чайки кудись поділися. І ніхто вже не похвалив мене за догадливість.

Пі-пі-пі!..

Накинувши на себе купальний халат, я підійшов до дверей і відчинив їх, нічого не питаючи. Знайома дівчина з реєстратури прослизнула в номер і зачинила за собою двері.

Те місце на голові, по якому уві сні торохнула молотом попелясто-сіра мавпа, скажено боліло. «Могла б і не лупити так сильно!» — подумав я. Страшний біль. Здавалося, ніби череп угнувся.

Вона подивилася на мій халат, потім — на обличчя. І насупила брови.

— Чому це ви спите до третьої години дня? — спитала вона.

— До третьої години дня? — повторив я. Я і сам не міг пригадати чому. «Чому?» — спитав я сам себе.

— О котрій ви лягли спати?

Я задумався. Точніше, намагався думати. Та ніщо не думалося, хоч убий.

— Гаразд, не сушіть собі дарма голови, — сказала вона зневірено. Сіла на диван і, поправивши окуляри на носі, глянула мені прямо в очі. — Який у вас жахливий вигляд!..

— Та, мабуть… — погодився я.

— Обличчя бліде, як стіна, й одутле… Гарячки нема? Усе гаразд?

— Гаразд. Як добре висплюся — прийду в норму. Не турбуйся. Загалом-то я не скаржуся на здоров’я, — сказав я. — У тебе перерва?

— Ага, — відповіла вона. — Прийшла на вас поглянути. Просто з цікавості. Та якщо заважаю — піду…

— Не заважаєш, — сказав я і сів на ліжко. — Так хочу спати, що просто вмираю, але ти мені не заважаєш.

— А чогось несподіваного зі мною не будете робити?

— Ні, не буду робити нічого несподіваного.

— Усі так обіцяють, а потім роблять…

— Можливо, всі так роблять, а я — ні, — відповів я.

Вона на хвилину задумалась і, ніби перевіряючи наслідки роздумів, натиснула пальцем на скроню.

— Може, це й правда. Як на мене, ви трохи відрізняєтеся від інших…

— А крім того, я занадто сонний, щоб щось таке робити, — додав я.

Вона підвелася, скинула блакитну куртку і так само, як учора, повісила її на спинку стільця. Та цього разу вона не присіла біля мене, а підійшла до вікна й видивилася на попелясто-сіре небо. «Бо, напевне, я відштовхнув її своїм халатом і змордованим виразом обличчя», — подумав я. Та що вдієш. У мене бувають свої обставини. Зрештою, я не живу тільки заради того, щоб справляти на когось приємне враження.

— Слухай, — мовив я. — Як я, здається, вже казав, у нас з тобою є щось спільне. Його небагато, але воно є.

— Невже? — незворушно відповіла вона. І на півхвилини замовкла. — Наприклад?

— Ну, наприклад… — почав я. Та, як на біду, голова повністю відмовилася працювати. Нічого не придумала. Ні одне слово на пам’ять не приходило. Мені просто здалося, що між нею та мною є щось спільне. Без жодних «наприклад» або «однак». — Не знаю, — видушив я нарешті. — Ще трохи треба осмислити деякі речі. Продумати все по порядку. Осмислити, а тоді вже конкретно стверджувати…

— Який жах! — сказала вона, не відвертаючись від вікна. Без насмішки й без особливого зацікавлення. Безсторонньо, нейтрально.

Я заліз у ліжко й, зіпершись на подушку, взявся розглядати її постать. Біла блузка без жодної зморшки. Тісна темно-синя спідничка. Стрункі ноги в панчохах. Уся також у попелясто-сірому серпанку. І, мабуть, завдяки цьому вона здавалася зображенням на старій фотографії, яке розглядати було просто чудово. Я наче до чогось підключався. Навіть збуджувався. Статеве збудження в напівсонному стані о третій годині пополудні під попелясто-сірим небом — зовсім непогана штука.