Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки. Страница 39

Він поклав ніж і виделку на стіл і знову вказівним пальцем легко торкнувся скроні. Видно, мав звичку так робити, коли над чимось задумувався. «Чарівний жест!» — сказали б дівчата.

— Може, я боявся?

— Боявся? Чого?

— Залишитися з нею наодинці, — відповів він. І знову взяв у руки ніж і виделку. — Розумієш, є в ній щось таке, що людину підштовхує, розпалює. Принаймні я мав таке відчуття. Дуже невиразне. Точніше, вона не розпалювала, але… Слів для цього не знаходжу.

— Навіювала, що робити? Вела за собою? — допитувався я.

— Може, й так… До пуття не знаю. Бо відчував я щось дуже невиразне. Точно описати не в змозі. В усякому разі, залишатися з нею наодинці чомусь не мав бажання. Хоча насправді душа моя тяглася до неї. Чи ти розумієш, що я маю на увазі?..

— Здається, розумію, — відповів я.

— Коротко кажучи, якби я переспав з нею наодинці, то, гадаю, не зміг би розслабитися. Здавалося, що як тільки зв’яжуся з нею, мене затягне кудись глибоко, звідки не буде виходу. Затягне непомітно. Та саме цього я й остерігався. Я хотів переспати з дівчиною лише для того, щоб розслабитися. А тому не залишався з Юкі наодинці. Хоча вона мені й дуже подобалася.

Після того ми довго мовчки жували свої біфштекси.

— Того дня, коли вона не з’явилася на пробу, я зателефонував до її клубу, — вів далі Ґотанда після паузи, ніби щось пригадавши. — І сказав, що мені потрібна Кікі. Мені відповіли, що її немає. Зникла. Несподівано. А може, це вона веліла так відповідати, коли я зателефоную? Хтозна… Хіба таке можна перевірити? В усякому разі, з мого життя вона зникла назавжди.

Підійшов офіціант, прибрав порожні тарілки й запитав, чи не принести кави.

— Я б краще випив віскі, — сказав Ґотанда. — А ти?

— І я вип’ю за компанію, — відповів я.

— Як ти думаєш, що я робив сьогодні цілий день? — спитав він.

Я відповів, що не знаю.

— Цілий день асистував зубному лікарю. Щоб ужитися в роль. Я тепер граю роль зубного лікаря в серійній теледрамі. Я — стоматолог, а Рьоко Накано [26] — окулістка. Наші клініки в одному районі, знаємо одне одного з дитинства, але ніяк не можемо зійтися… Звичайнісінька історія. А втім, усі теледрами такого роду. Ніколи не бачив її?

— Ні, не бачив, — відповів я. — Я взагалі телевізор не дивлюся. Хіба що новини. І то разів два-три на тиждень.

— І мудро робиш, — киваючи головою, сказав Ґотанда. — Нікудишня програма! Я сам її не дивився б, якби не брав у ній участі. Але популярна. Справді дуже популярна. Звичайнісінька історія глядачам подобається, вони її підтримують. Щотижня у студію надходить сила-силенна листів. Пишуть стоматологи з усієї країни! З будь-якого приводу докоряють — то, мовляв, я не так інструменти в руках тримаю, то неправильно лікую. Мовляв, дивитися таку халтуру — тільки нерви собі псувати. Як не подобається — могли б і не дивитися. А ти як думаєш?

— Мабуть, ти правий… — відповів я.

— Однак чого це завжди до мене звертаються, коли треба зіграти роль лікаря або шкільного вчителя? Скількох тільки лікарів я зіграв! Просто не перелічити. Не зіграв хіба що проктолога. Бо його роботу по телевізору незручно показувати. Навіть ветеринара грав. І гінеколога… І шкільних учителів усіх предметів, які тільки є у школі. Може, ти й не повіриш — я навіть вчителя домоведення грав. Як ти гадаєш, чому?

— Чи не тому, що до тебе відчувають довіру?

Ґотанда кивнув.

— Мабуть. Я й сам так думаю. Колись давно я грав роль торгівця уживаними автомобілями. Такого собі типа зі вставним оком і дуже балакучого. Та роль мені подобалася, як ніяка інша. Вона була того варта. І, гадаю, я з нею добре впорався. А проте мої старання виявилися марними. У студію посипалися листи. Сила-силенна листів. Мовляв, не годиться давати мені таку роль, просто жаль мене й тому подібне. І ще — якщо мене змушуватимуть до неї, то вони відмовляться купувати товари спонсорів цієї програми… Хто ж тоді був спонсором? «Лайонз» з їхньою зубною пастою чи «Санстар»?.. Не пам’ятаю. Так чи інакше, а прямо посередині серіалу мою роль викреслили. Одним махом. Хоча вона була головною. І такою цікавою… Відтоді я знову почав грати роль то лікаря, то вчителя.

— Нічого й казати, складне твоє життя!

— А можливо, навпаки — просте? — сказав він, засміявшись. — Так от сьогодні я асистував зубному лікарю і вивчав премудрості стоматології. Вже кілька разів ходив до нього в клініку. Значно підвищив свою майстерність. Не сумнівайся! Навіть сам лікар мене похвалив. Правду кажучи, просту медичну допомогу навчився надавати. Ніхто мене не впізнає. Бо я працюю в масці. Всі пацієнти, як тільки зі мною заговорять, відразу заспокоюються.

— Відчувають довіру, — сказав я.

— Ага, — погодився Ґотанда. — Я також так думаю. І коли обслуговую їх, сам надзвичайно заспокоююся. Я навіть часто думаю, чи не годилося мені стати лікарем або вчителем? Чи не жив би я зараз щасливо, якби був обрав собі одну з цих професій? Це ж було зовсім можливо. Якби тільки я був захотів, то зміг би стати лікарем або вчителем.

— А хіба зараз ти — нещасний?

— Складне питання… — відповів Ґотанда. І вказівним пальцем торкнувся цього разу чола. — Коротко кажучи, все впирається в те, вірю я сам собі чи ні. Звісно, глядачі мені вірять. Але бачать вони лише уявний образ. Досить натиснути на кнопку — і зображення зникне. Тоді від мене нічого не залишиться, правда?

— Правда, — погодився я.

— А от якби я був справжнім лікарем або вчителем, ніяка кнопка мені не загрожувала б. Я завжди залишався б самим собою.

— А хіба як виконавець будь-якої ролі ти не залишаєшся самим собою?

— Іноді я страшно втомлююся, — сказав Ґотанда. — Від болю голова розколюється. Перестаю розуміти, хто я насправді. Хто я сам, а хто — мій персонаж. Буває, що втрачаю відчуття самого себе. Ніби зникає межа між мною та моєю тінню.

— Тією чи іншою мірою всі люди від цього страждають. Не лише ти, — сказав я.

— Звичайно, я це розумію. Кожен іноді втрачає себе. Однак у моєму випадку схильність до цього надто виражена. Як би краще сказати… вона фатальна. І то від самого дитинства аж досі. Зізнаюсь, я тобі у школі заздрив…

— Мені? — перепитав я здивовано. — Не розумію. У чому ти мені заздрив? Навіть не здогадуюся.

— Як би це сказати… Мені здавалося, що ти завжди сам робиш те, що тобі подобається. Не переймаєшся тим, як тебе оцінюють або що про тебе думають інші. Просто робиш те, що тобі хочеться. Оберігаєш своє «я» за будь-яких умов. — Ґотанда підняв склянку і подивився кудись крізь неї. — А я завжди був у всьому першим. Від самого малку. Відмінна успішність. Популярність. Охайна зовнішність. Довіра вчителів і батьків. Постійний лідер класу. Прекрасний бейсболіст. Як махну битою — м’яч летить через усе поле. Сам не знаю чому. Але удар завжди вдавався. Ти, мабуть, не уявляєш, яке це відчуття…

— Не уявляю, — відповів я.

— А тому на будь-які змагання з бейсболу кликали мене. Відмовлятись не годилося. На конкурс з ораторського мистецтва вчителі обов’язково посилали мене. І я погоджувався. Ішов на конкурс — і перемагав. Якщо вибирали старосту класу, то всі наперед знали, що ним стану я. Ніхто не сумнівався, що на іспитах я наберу високі бали. Якщо на уроках траплялася важка задача — вчитель запитував мене, чи я розв’язав. До школи я ні разу не спізнювався… Усе робив так, наче я не був самим собою. А кимсь іншим, кому належало все це зробити. І в старших класах все було так само. Нічого не змінилося… Щоправда, в той час ми з тобою вчилися вже в різних школах. Ти — в державній, я — в приватній. Я тоді став завзятим футболістом. У тій приватній школі була сильна команда, здатна взяти участь у чемпіонаті країни серед юніорів. Загалом, у новій школі все повторилося. Я був зразковим учнем. Відмінником. Спортсменом. І лідером класу. Об’єктом мрій дівчат сусідньої гімназії. Закохався і я в одну з них. Вродливу. Приходила дивитися на футбольну гру. Тоді й познайомилися. Але ні разу не спали. Тільки голубились та обіймалися. Я приходив до неї додому й, поки батьків не було, ми обмацували одне одного руками. Квапливо так. Але з насолодою. Я призначав їй зустріч у бібліотеці. Дівчина була — як намальована! Або з передачі «Ен-Ейч-Кей» [27] про щасливі шкільні роки…