Помаранчева дівчинка - Ґордер Юстейн. Страница 13

Доки я вовтузився з комп’ютером, мама стояла в мене за спиною. Мама розповіла, що вони намарно перепробували все можливе: різні слова та числа, скажімо, дати народжень, автомобільні номери та номери особистих ідентифікаційних кодів.

Я ж мав підозру, що моїм родичам забракло елементарної фантазії, і набрав слово з дев’яти літер: ПОМАРАНЧА. Комп’ютер клікнув і відкрив таблицю зі списком так званих директорій на твердому дискові.

Сказати, що мама була вражена, то не сказати нічого. Вона схопилася за чоло і мало не зомліла.

<Dir> на старих комп’ютерах означає те ж саме, що «папки» — на нових. Папки теж мали назви. Одна з них називалась «Вероніка». Старі комп’ютери не мали «мишки», тому я набрав ім’я і натиснув клавішу «enter». З’явився один-єдиний документ «georg.bre». Я знову натиснув «enter». Гоп! Переді мною висвітився той самий лист, якого я читав минулого вечора: Чи добре тобі сидіти, Ґеорґу? Я хочу, щоб ти зручно умостився, бо зараз я розповім тобі хвилюючу історію… Я клацнув клавішу «home» і перебіг вертикальною стрілкою увесь текст. Здавалося, минула вічність, хоча насправді заледве десять секунд. Останнє речення в текстовому файлі збігалося з останнім реченням рукопису: Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією.

Те, що мені пощастило доступитися до татових записів у комп’ютері, просто геніально! Коли я вирішив писати ось цю книжку разом з ним, то уявляв собі редакторську роботу в парі з ножицями та клеєм. Тепер мій задум буде набагато простіше здійснити, ніж здавалося спершу: достатньо знайти відповідне місце в татовому листі й вставити свої слова в його текст. Отак у мене з’явилося реальне відчуття, що цю книжку пишемо ми з татом удвох.

Трохи поморочившись, я зумів відродити до життя і старий принтер, таку неймовірно допотопну друкарку, що аж боюся, аби її не викрали в мене якісь таємні аґенти Технічного Музею. Принтер торохтить, як старий віз, і чотири хвилини видруковує одну сторінку.

Маленький молоточок вистукує кожнісіньку літеру: б’є по фарбованій смужці й залишає відбиток на папері. Коли ще жив мій тато, одинадцять років тому, цей принтер був найсучаснішим досягненням техніки!

Отож тепер, цієї миті, я сиджу і пишу на старому комп’ютері. Останній мій запис: Отож тепер, цієї миті, я сиджу і пишу на старому комп’ютері.

У мами є запис пісні, що називається «Unforgettable». [16] Унікальний запис, бо пісню виконує Наталі Коул у дуеті зі своїм батьком, легендарним Натом «Кінґом» Коулом. [17] Може, б нічого надзвичайного в цьому й не було, якби не те, що Наталі Коул співає дуетом зі своїм батьком майже за тридцять років після його смерті. З технічного погляду, це не надто важке завдання. Наталі Коул достатньо лише було «наспівати» свою партію на давній запис Ната «Кінґа» Коула, зроблений сорок літ тому. Можна навіть сказати, що вона піднесла батьків голос на нові висоти.

Отож в технічному сенсі нічого надзвичайного в тому, щоб заспівати удвох з людиною, яка вже понад тридцять років не топче рясту, немає. Більше йдеться про душевні зусилля. Але дует чудовий. «Незабутній».

Я не маю наміру розтягувати цю історію до безмежності. Залишилося зробити лише дві речі. Відповісти на непросте татове запитання. І ще одна… Почну з отієї другої, бо я постановив собі закінчити нашу з татом книжку відповіддю на його запитання.

Після того, як ми прилаштували старі картини та антикварний комп’ютер, мама подалася на кухню пекти булочки, посипані кокосовою стружкою. Вона знала, що я люблю їх понад усе, і з наміром пекла їх саме того дня. Але не лише я, Міріам також за них готова душу віддати.

Коли запах свіжоспечених булочок почав просочуватися до передпокою, я поквапився на кухню. Я сподівався, що може мені пощастить виклянчити в мами хоча б одненьку, ще гарячу. А ще я хотів у неї про дещо запитати. Йшлося, власне, про обірвану нить у розповіді про Помаранчеву дівчинку. Мама ж листа ще не читала.

Вона саме заходилася намащувати мелісову помадку на перші булочки. На кухонному столі лежав пакетик із кокосовою стружкою, якою слід посипати ще теплу помадку.

— Хто був отой чоловік у білій тойоті? — запитав я.

Я запитав просто так, знічев’я. Хіба, може, щоб трохи її подразнити. Бо ж уже знав, що йшлося про колишнього коханого. Принаймні, так мама сказала моєму татові.

Однак мама помітно розгубилася. Спершу вона обернулася до мене, бліда, мов полотно, як то кажуть, а тоді важко сіла за кухонний стіл.

— І про це він також написав! — зітхнула вона.

— Гадаю, тато трохи ревнував, — сказав я.

Мама промовчала, тому я знову напосівся із запитаннями:

— Хіба так важко розказати, хто ж був у білій тойо-ті?

Мама довго замислено дивилася на мене. Здавалося, ніби вона набиралася відваги проламати своїм тілом залізну стіну.

— Йорґен… — ледь чутним голосом озвалася вона.

Мені ледь голова не пішла обертом.

— Йорґен???

Мама кивнула. Мені ще більше запаморочилося. Я схопив зі столу пакетик з кокосом і почав розсипати його по підлозі, потім перевернув догори денцем і витрусив увесь.

— Падає сніг, — мовив я.

Мама непорушно сиділа біля столу. Не було сенсу хапати мене за руку. Вона лише запитала:

— Навіщо ти це зробив?

— Бо ти здуріла! — скрикнув я на повний голос. — Ти мала двох коханих нараз!

— Це не так, — твердо заперечила мама. — Відколи я зустріла Яна Улава, для мене не існувало нікого іншого.

Мені усе ще здавалося, що тут пахне смаженим. Хоча йшлося зовсім не про булочки.

— Не встиг Ян Улав розпрощатися зі світом, а Йорґен вже тут як тут?

— Ні, — спокійно відказала мама. — Усе було зовсім не так. Минуло кілька років, перш ніж я зустріла Йорґена. А до того часу ми були тільки з тобою удвох. Ти й сам про це знаєш. Та, побачивши Йорґена, я знову в нього закохалася. Ми довго, дуже довго не наважувалися почати спільне життя.

Тієї миті мені майже шкода стало цього пташеняти, усе ще блідого й безпорадного. Та я був впертий, як пень:

— Чи можна в такому разі поцікавитися, кого ж Помаранчева дівчинка кохала більше?

— Ні, — відповіла вона рішуче. — Про таке не запитують.

Мама не сердилася, лише була категоричною. І раптом вона розплакалася.

Я вже пошкодував про свою поведінку, бо все ж таки чогось навчився від свого тата: я не мав права втручатися в те, що мене не стосувалося. Не смів підходити надто близько до казки, правила якої були призначені не для мене.

Однак я мав право на власну думку.

І мені не сподобалося почуте. Отже, чоловік у білій тойоті здобув таки перемогу. Не його вина. Нічиєї вини в цьому, мабуть, немає. Та все ж я радий, що тато ніколи про це не довідається.

Урешті-решт, він, може, й сам винен у тому, що сталося. Тато знехтував правилами казки. Не зумів зачекати півроку на Помаранчеву дівчинку. А тому заледве кілька годин після побачення з нею йому на очі потрапив мертвий голуб у стічній канаві, до того ж, білий голуб.

Я завжди асоціюватиму свого тата з білим голубом. Однак я не певний, чи вірю в наперед визначену долю. Гадаю, що й тато в це не вірив. Бо інакше навряд чи його аж так зацікавив би телескоп Габбла.

Згодом, по обіді, ми разом з Йорґеном та Міріам ласували булочками із шоколадною помадкою. У нас було ще дві булочки з мелісою. Їх ми віддали Йорґенові та Міріам. Я вважав, що ми перед ними в боргу.

Упродовж кількох днів після «булочного бенкету» я ще сидів за старим комп’ютером. Слід було визначитися з відповіддю на складне татове запитання. Я встановив собі так званий deadline на завтрашній день. Поки що ніхто не одержав ще дозволу прочитати татового листа. Але завтра прийдуть на недільний обід дідусь з бабусею. Отоді й вичерпається час.