Шалене танго: істеричний роман - Фабіцька Йоанна. Страница 4

Тож він стояв на порозі маленької квартирки своєї улюбленої сусідки, і зі смутком спостерігав, наскільки вона пригнічена. Очі підпухлі, заплакані. Певне, має проблеми, бідолашка. Звісно, самотній жінці нелегко. Та зате хлопчина в неї просто диво. Чемний, добре вихований, завжди про здоров’я запитає, от лише… якийсь такий занадто серйозний. Ні щоб із хлопцями вийти, у м’яча поганяти… А він сидить удома цілими днями, а як піде, то тільки з матір’ю. Певне, дуже її любить.

— А я пошту приніс. Листоноша кинув на килимок… отак, без жодного пошанівку. Я подумав собі, може то щось важливе. Вам шкода було б, якби пропало. Але тут нічого не загубиться, я стежив. Бо я завжди… завжди…

— Дякую, не варто було клопотатися. — Ядзя взяла декілька конвертів і нещиро всміхнулася.

Нині їй не хотілося ні про що говорити. Досі вона вважала цього сусіда нешкідливим, милим дідком. Але тепер він видався їй дуже нав’язливим і занадто цікавим.

— Дуже вас прошу більше не переймалися моєю поштою.

— Але я… з доброго серця… — пробурмотів той, закусивши губу.

— Добрі серця існують лише в операційних, за умови, що вони підходять для пересадки. До побачення, пане.

— Як дивно, — подумала Ядзя. — А я гадала, що старі люди вже не червоніють.

Вона захряснула двері так швидко, що сусіда не встиг відсмикнути руку, і прищемила йому великого пальця. За якусь хвилину мусила визнати, що вона повелася, як типова садистка. Покалічила невинну людину лише через те, що сама занадто слабка, аби спрямувати свій гнів проти справжнього винуватця. Проти того, хто зовсім недавно був батьком, матір’ю, Господом Богом, святим духом і Че Ґеварою в одній особі.

— Тепер у нього може бути перелом зі зміщенням, а як ще почнеться гангрена… — Гуцьо вже осідлав свого улюбленого коника.

— Годі!

У Ядзі почала посмикуватися права верхня повіка, ще мить і вона вибухне. Відколи себе пам’ятає, її тіло реагувало так у моменти нервових потрясінь. Через це в ліцеї її прізвисько було «Смикалка». Вона його ненавиділа.

Ядзя почала нетерпляче розривати конверти. Суцільні рахунки, рекламки… А от і лист з її видавництва.

Ще й це на додачу! Здається, це вперше, коли ця задрипана фірма, яка витискала з неї всі соки, погодилася виконати її прохання. Щойно закінчивши навчання, вона гарувала там без жодного підвищення як низькооплачуваний ілюстратор дурнуватих дитячих книжечок про котусика-серусика й стрибунця-пердунця. Ніч, день, неділя — не неділя… Як треба було зробити щось «на вчора» або переробити те, що спартачив якийсь придурок, то звичайно: «Яга, дорогенька, лише ти, ти впораєшся, задля фірми, потім розрахуємося!». Там вона встигла погладшати, постаріти й скиснути, умерти як художник і перетворитися на ідіотку. А вони собі зараз так просто: «Звільняєшся? Нема питань, бувай, ґуд бай». Срана їхня, загиджена, корпоративна мать!

Це правда, що вона почувала себе, як представник секс-меншини в президентській канцелярії, але ж принаймні була якась робота. Злиденні копійки кожного місяця, фірмовий басейн і ящик з лахами, у якому можна було собі щось знайти, якусь шмату, що набридла директорській жоні, вельможній Леді Ботокс. І кий біс її підштовхнув, аби так відразу розривати угоду, ні, щоб взяти відпустку за власний рахунок? Роздивитися в Лондоні, переконатися, чи й справді Мешко все залагодив. Ще б пак, що тут скажеш: була й гарненька квартирка, і перспектива роботи в діаспорній газеті, навіть дитяча кімната. На жаль, адресаткою цих благ виявилася не вона. Та, на яку він спокусився, була років на десять молодшою й кілограмів на двадцять худішою. Принаймні, те, що Ядзя встигла побачити.

— Мамо… ма-а-а-амо… — голос дитини ледь долинав крізь застиглу лаву думок, — знову в тебе те око сіпається.

2

Цілий тиждень лляло. Дощ безперестанку. На сніданок, обід і вечерю. Спершу вода стікала по стіні, потім по кухонній шафці, зупиняючись на мить, наче востаннє наважуючись і… хлюп! Прямісінько до відкритого слоїка із запліснявілим варенням, на холодну яєшню або на черствий, одинокий окраєць хліба. Манюній столик, утиснутий між пралькою й плиткою на дві конфорки, був тим, що в помешканнях з нормальним метражем зветься кухнею.

Дах знову, як і щороку, протікав. Лляло безперестанку, а як казав їхній начальник ремонтної служби комунального господарства: «Як тече, то не пече, ги-ги-ги». «На дощ і на сніг ще ніхто не поміг, ги-ги-ги».

Тож Ядзя сиділа у відчаї й рахувала краплини, що падали в каструльку з учорашнім молоком. Тридцять дві, тридцять три, тридцять чотири… Нарешті здалася й розревлася.

Промоклий Гуцьо зі шкільним рюкзачком на плечах стояв у дверях і безпорадно дивився, як його мати повільно від’їжджає. Думав, як їй сказати, що треба принести тридцять злотих на фонд класу й ще дванадцять на книжку з інформатики, ну і… що Гладка Надя вкинула його кеди до нужника. Йому врешті вдалося їх витягти, але здається, користуватися ними вже було неможливо. Цілий клас мав забаву, але це пусте. Він витримав, Густав лише повинен був переконати себе, що це звичайна собі гра, таке випробування. Якщо не розплачеться, переможе. А в нагороду його завжди першим, а не останнім, обиратимуть для гри у два вогні.

— Купив мені цигарки?

Ядзя сиділа на підлозі. Досі в піжамі, незважаючи на пообідню пору. Вона не милася вже кілька днів, кучері перетворилися на жирні бурульки, і від цього вона здавалася ще сумнішою. Волосся давно вже втратило свій характерний мідний блиск. Навіть веснянки, усі її кумедні веснянки, помітно зблякли від переживань. Однією рукою вона прикурювала витягнутого з попільнички недопалка, другою нишпорила в розірваному пакеті з кукурудзяними пластівцями.

— Їсти катма, попереджаю. Я не встигла приготувати.

— Я не голодний. — Густав витяг з кишені почату пачку дешевих цигарок. — Пан Едзьо знизу дав мені трохи для тебе. Питав, чи ти й досі така сумна.

Він зняв мокру куртку, старанно розвісив її на спинці стільця й почав збирати звідусіль чашки з рештками кави.

— Ходи до мене. — Ядзя простягла руки. — Облиш цей сраний посуд і йди сюди! Ти ж любиш свою маму, еге ж? Це нічого, що я геть не маю сил… Це відчай, розумієш? Але побачиш, усе буде добре. Я знайду роботу, переїдемо із цієї нори. Я знову ілюструватиму книжки. Або ні! Сама щось напишу, найліпше комікс. Разом зробимо, хочеш?

— Добре, мамо.

— Так! — Вона плеснула в долоні. — Все вирішено. Не треба мені жодних мужиків, щоб жити.

Ядзя підкотила штанини піжами, відкрила вікно і, не звертаючи увагу на дощ, вийшла на дах.

— Нікого мені не треба, нікого-о-о-о!

Вона кричала, склавши долоні й задерши обличчя до брудно-сірого неба. Вітер і дощ робили своє, байдужі до заяв іще однієї потенційної самогубці.

Густав викинув бички зі склянки, дочистив рідиною для посуду кеди, а тоді зачинився в туалеті з мобілкою.

— Сонечко, залиш! Залиш це! Коли Нюня зробить каку на горщик, то не приносить мамці. Мамця сама собі подивиться.

Уля, тридцятирічна білявка з великими блакитними очима, на мить з’явилася у дверях вітальні.

— Дуже перепрошую, але Зося так пишається тим, що покакала. Вона б із радістю без кінця дивилася на власні гівенця. Щиро кажучи, ми вже ради із цим не даємо.

Вона помчала із цим смердючим скарбом до вбиральні й через декілька хвилин гукнула:

— Налий собі чогось випити! Ось-ось має прийти Сара!

Дякую Тобі, Боже, за друзів, яких нам посилаєш. Коли Ядзя після місяця гниття в брудному спортивному костюмі, харчування виключно сніданковими пластівцями й чіпсами та перегляду передач для покинутих ідіоток (канал «Твоя ворожка») почала нагадувати передчасно постарілу, ожирілу бомжиху, Густав підняв на ноги Улю й Сару. Це були єдині Ядзині знайомі, яким вона із чистим сумлінням могла признатися, що в неї знову нічого в житті не вийшло, і вони б не зловтішалися із цього приводу.