Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 17

— Узагалі не стріляли.

— Отже, все відбулося без пороху, а головне — без того шуму, який зчиняє порох… Бачте, якби прокинулись довколишні мешканці, то невідомо, на чий бік вони б стали: відьми або ж відьмоборців.

— А ви вірите, що вона — відьма? — запитав Христоф.

— Не більше, аніж у те, що мій слуга — святий Яцек. Однак народ може повірити єпископу…. Отже, якщо ніхто нічого не чув, то маємо час підготуватися до облоги, — підсумував комендант.

— Гадаєте, буде облога? — знову запитав кур’єр.

— Я в цьому переконаний, — відповів бурграф, — проте не турбуйтесь. Ще жодного разу майно замку не було описане, як належить. Тому ніхто навіть не підозрює, скільки насправді у нас пороху та гармат.

— Ніхто не сміє судити цю дівчину без волі короля, — сказав Христоф. — Я вирушаю до Острога, аби від імені бургомістра випросити їй помилування. Думаю, брати замок штурмом ніхто не посміє.

— Хтозна, — спокійно сказав Білоскорський, — у вас, мій друже, на це піде багато часу. Судіть самі: дорога туди, потім дорога назад. А якщо ви взагалі не повернетесь? Окрім того, ми не можемо бути впевненими, що саме відповість король… Але годі, йдіть краще на кухню, там вам перев’яжуть рану. І якщо вона справді легка, то збирайтеся в дорогу. Баритись не слід. А доки будете готуватись, я напишу листа до князя Острозького. Ми з ним давні друзі, наші батьки разом громили московитів під Оршею. Словом, він прийме вас як рідного…

За годину, сховавши рекомендацію разом із листом бургомістра, Христоф сердечно попрощався з бурграфом і скочив на коня. Проїхавши внутрішні ворота і минувши пригородок, кур’єр через головну браму покинув Високий Замок. Одразу ж за ним драби підняли міст, що всім своїм полотном затулив замок від довколишнього світу. Кінь обережно ступав крутою стежкою, і Христоф повністю йому довірився. За чверть години посланець вже був на Підзамчі.

Удосвіта під замковими стінами зібрався люд. Вельможі трималися дещо поодаль, упівголоса між собою перемовляючись. Замок здавався сплячим, проте достатньо було уважно придивитись до мерлонів, аби переконатись, що це не так. Уважний спостерігач неодмінно помічав тіні вартових у сірих шоломах і зі зброєю напоготові.

— Здається, відчинити для нас браму в їхні наміри не входить, — промовив Хіх, нервово длубаючи землю краєм чобота.

— Вони й не зобов’язані цього робити, пане графе, — з краплею надії в голосі сказав бургомістр, — і, щиро кажучи, я вітаю їх спротив.

— Хіба сміє хтось опиратися наближеному до короля? — палко сказав аптекар Ян Вільчек.

— Майте витримку, панове, — спокійно та м’яко заперечив русинський урядник Тимофій Балабан, — пан Білоскорський наразі бачить лише юрбу городян, які невідомо чому приперлися. Як тільки він дізнається, що серед нас ясновельможний граф, то неодмінно скориться. Зрештою, ми навіть не вислали попереду себе гінця.

— А між тим, замок готовий до облоги, — похмуро процідив Хіх.

— Прошу пана, — засміявся Балабан, — яка облога? Ми живемо в мирний час.

— Мир панує хіба що між вами і тією чаркою, на яку ви щодня накладаєте контрибуцію, — сердито відрубав граф.

Проте Балабан зовсім не образився, а лише погладив свої розкішні вуса, як людина, якій нагадали про щось приємне.

Поряд із графом, хоч і менш відверто, нервував єпископ. Складалося враження, що в ньому прокинулась кров тамплієрів, а стіни Казимира — це насправді — Єрусалим. Лібер спересердя гриз перстень і щось бубонів собі під ніс.

Однак найсміливішими в цьому таборі були міщани, котрим відчуття спорідненості зі шляхтою додавало нахабності, а прискіпливий погляд Хіха — бажання вислужитись. Вони снували довкола рову, а декотрі від надмірного завзяття встигли туди попадати і тепер безпорадно волали про допомогу, оскільки вибратися самим було зась. Дехто, перетнувши рів, дістався до брами і щосили грюкав по піднятому мосту, наче мав якесь беззаперечне право проникнути всередину. Все це виглядало доволі кумедно, і драби на стінах, які пам’ятали ще облогу турків, відповідали їм дружним реготом. Міщан це бісило, але й потроювало їхні зусилля.

— Ану, ся звідтам приберіть! — не витримавши, врешті-решт гримнув на них Балабан.

У голосі його не чулось люті, проте наказ подіяв миттєво. Нападники відступили і понуро стали лізти до плацдарму, по дорозі неодмінно потрапляючи у проклятущий рів.

У цей час урядник, наблизившись до стін, вигукнув гучним, як сурма, голосом:

— Агов, сторожо! Закличте бурграфа! Не спроста ж тут зібралося ціле місто!

За певний час міст почав повільно і велично опускатись. Важко, мов дідуган, охнувши, він сперся на землю, відкривши замкову браму. Згодом прочинилася й вона, і на широку спину мосту виїхав вершник. Величний, як бог, у повному бойовому обладунку, він справив на юрбу враження, яке, мабуть, справив Роланд на військо басків. Усі заніміли, так що білий кінь певний час тупцяв на місці і жував вудила при повному мовчанні з боку людей. Балабан угледівся в благородне обличчя лицаря, що було дещо приховане легкою тінню від піднятого забрала.

— Даруйте, що вас турбуємо в таку ранню пору, пане бурграфе… — почав урядник.

— …хоч ви й так не спали цілу ніч, стягуючи до веж порох, — додав Хіх, що несподівано виріс поруч.

— Маєте рацію, шановний пане, — усміхнувшись, погодився комендант.

— Що ж, іменем короля я наказую вам, бурграфе, перенести порох назад у підвал і відтягнути від бійниць гармати. А ще викажете нам велику честь, якщо на ваших стінах поменшає бочок і казанів зі смолою.

— Бачу, ви добре обізнані в таких справах, шановний незнайомцю, — відповів Білоскорський, — звертаюсь так, оскільки ви не вважали за потрібне відрекомендуватись, як і годиться гостеві.

— Гостеві? — спалахнув граф. — Ви, здається, мали нахабність назвати мене гостем?

— Невже я маю прикрість вас цим образити? — спокійно сказав комендант.

— То знайте ж, пане бурграфе, що я тут за дорученням особисто його величності, бо є наближеним до короля.

Білоскорський вклонився.

— Гадаю, ви чули мої вимоги? — запитав Хіх.

Лицар, трохи повагавшись, відповів:

— Якщо я скорюся, чи приймете ви мої вибачення за негідний прийом і чи дозволите не відволікатися від охорони спокою міста? Адже я навіть не запитую у вас відповідної грамоти, а вірю, як шляхтич шляхтичеві.

— Звісно, — погодився Хіх, — але за однієї умови. Цієї ночі в замок прибула полонянка і, як мені відомо, перебуває досі там, у тих сірих, моторошних стінах, котрі гнітять їй душу і геть не пасують її вроді. Звільніть дівчину, і ви сповните свій обов’язок перед королем. Ласку його величності за це я вам обіцяю.

— Сподіваюсь, ви знаєте ціну слова? — сказав лицар.

Якуб Шольц, котрий не пропустив з розмови жодного слова, побілів як смерть.

— Звісно, пане коменданте, звісно, — догідливо мовив Хіх.

— І знаєте, що, порушивши його, дворянин навіки піддає ганьбі себе та свій рід?

— Обіцяю ще раз, — нетерпляче сказав граф, — щойно повернувшись до Кракова, добуду для вас високу військову посаду.

— Річ не в тім, пане, — заперечив бурграф, — цій дівчині, яка зовсім не є полонянкою, я пообіцяв, що без власної волі вона не залишить Високого Замку. Отже, якщо вона коли-небудь опиниться у ваших руках, то це означатиме одне з двох: або на те була її згода, або ви до останнього камінця розібрали цю фортецю і вбили останнього драба.

Граф Хіх сприйняв таке зухвальство цілком спокійно, проте говорити почав голосніше, так, аби його чув натовп.

— Вельмишановний бурграфе! — сказав він, і його виразності позаздрив би будь-який актор. — Я не звернув жодної уваги на те, що ви розмовляєте зі мною, сидячи верхи. У ваших словах відчувся сумнів, чи справді я той, хто має значно більші права почуватися тут господарем. Я пробачив вашу зухвалість… Але річ, зрештою, не в мені. Ця молода особа, що користується вашою гостинністю, стала причиною скандалу, який здатен поставити під сумнів репутацію міста. І це в той час, коли його величність Сигізмунд II збирався надати щедрі привілеї львівським купцям та ремісникам.