Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 32

Може, й справді хтось збирався от-от повернутись? А може… все це дбайливо приготували для нього? Домінік пригадав, як турок зіпхнув його з воза саме біля стежки, що вивела його сюди, не дозволивши стрибнути раніше. Імовірно, що все це — його завдяки зусиллям.

Так чи інак, а відступати було нікуди. Залишалося тільки грати за цими новими, ще невідомими йому правилами.

Напилки придалися Гепнеру. Оглянувши свій мушкет, він раптом заходився над ним, як над хворим. Заняття це так його захопило, що він і не зчувся, як минула добра година. Заряд довелося забивати ще раз, але тепер він робив це з якоюсь потаємною гордістю. Так, ніби безнадійно хворий міг тепер знову ходити.

Зненацька на стежці з’явилося троє. Навіть здалеку Домінік розгледів двох своїх недавніх конвоїрів і турка. Останній, очевидно, виступав проводирем, бо впевнено ішов попереду, а ті слухняно слідували за ним.

«Он воно що, — подумав Гепнер, — старий тепер, певно, розраховує на мене. Чекає, що я обох їх поцілю. Що ж, залюбки. Хай тільки підійдуть ближче, антихристи…»

Він затамував подих і взявся чекати. За чверть години усі троє були просто перед ним. Гніт уже палав, і Домінік тільки чекав, доки іскра торкнеться пороху. Нарешті це сталося! Постріл був схожий на феєрверк, яким вітають імператора десь у Китаї. Лікар закашлявся і відчайдушно намагався протерти очі. Єдиною думкою при цьому було якомога швидше перезарядити мушкет для нового пострілу. Втім, коли Гепнер зміг нарешті бачити крізь густі сльози, що лилися з очей, стало зрозуміло, що стріляти вдруге вже не потрібно. Один конвоїр лежав на землі, широко розкинувши ноги, мовби засвідчуючи цим, що Домінік вправний стрілець. Інший відчайдушно боровся з турком, але старий раз-на-раз пригощав супротивника рясними ударами ножа, доки й з ним не було покінчено.

— Хвала Аллаху, ти влучив, Людвисаре! — промовив той, обтрушуючись. — Я молився, аби нове ремесло не зіпсувало твоє метке око і тверду руку.

— Хто ти? — вражено запитав Гепнер, стежачи, як той нашвидкуруч поправляє брудну, закривавлену одіж.

Турок пильно подивився йому в очі.

— По-перше, твій рятівник, — сказав він якось аж погрозливо, від чого в Домініка пробігли по спині мурашки, а по-друге, — слуга великого Сулеймана, як і ти… Про це, маю надію, Людвисар пам’ятає кожну мить свого життя.

Останнє старець промовив дещо лагідніше, навіть святобливо.

— Хіба можна забути про свого благодійника і повелителя? — стримано відповів Гепнер.

Турок усміхнувся.

— Твій володар, — сказав він, — кличе тебе до себе у Стамбул. Аби ти нарешті прислужився йому, як і було домовлено.

— То великий Сулейман уже має всі частини креслення? — запитав Домінік.

— Слуги султана невдовзі йому їх добудуть, будь певен… Але ходи сюди.

Він потяг його за рукав до старої гармати.

— Я ж не даремно натягав сюди стільки пороху? — турок уважно її огледів. — Ану, поглянь…

— Я вже дивився, — сказав Гепнер, — цілком добра.

— Може стрілити? — радісно перепитав старий.

— Атож.

— Тоді не будемо гаяти часу.

Він знову зробився суворим та лиховісним.

— Послухай, Людвисаре, — старець говорив так, ніби досі переконував, — ці двоє рушили тобі навздогін, — він тицьнув убік полеглих конвоїрів, — решту я підговорив податися навперейми, довкола гори. Отже, менше ніж за годину ми побачимо їх унизу, на дорозі.

— Стрілятимемо з гаківниць? — запитав Людвисар.

— З гармати, — заперечив турок, — і тільки раз.

— Не бачу з того користі, — мовив Домінік.

— Побачиш, якщо поцілиш у мою підводу…

— Атож, мотлох з неї розлетиться навсібіч і поховає тих, хто поруч, — глузливо мовив лікар.

— Мовчи, нечестивцю! — гримнув старий. — Султан був до тебе такий великодушний, що виділив достатньо коштів, аби я зміг начинити той мотлох порохом. Берися до діла!

Людвисар скорився. Він ретельно вичистив гармату і встановив під потрібним кутом для пострілу.

Турок розвів багаття і увесь час тримав напоготові головешку. Аби диму не було видно, він ретельно добирав тільки сухий хмиз.

Гепнер засипав порох і закотив у жерло ядро. Все було напоготові, залишалося тільки правильно розрахувати траєкторію і вчасно вистрілити.

Слуга султана був правий: за якийсь час на дорозі з’явилися вершники і дві підводи. В одній з них ще недавно їхав полонений Домінік, а в іншу той-таки бранець готовий був поцілити будь-якої миті. Турок обережно підніс йому соснову головешку.

— Стріляй, — прошипів старий.

— Не пора, — відповів той.

Домінік уперто вичікував, і старий, вочевидь, вирішив йому не заважати.

Зненацька вершники й підводи зупинились, помітивши, мабуть, вогонь на вершині.

— Стріляй, — майже благав турок.

— Хоча б два лікті ліворуч, — промовив Гепнер, прикипаючи поглядом до своєї цілі, мовби намагаючись очима зрушити проклятущу підводу в потрібному напрямку.

Стара конячина, що була в неї впряжена, навіть не підозрювала, до чого спричиниться, потягнувшись до трави на узбіччі. Конюшина смакувала солодко, полин гірчив, а квасець був, як завжди, кислий… Утім, останній у своєму житті наїдок вона так і не проковтнула. На вершині гримнув постріл, рознісши, здавалось, півсвіту на друзки.

Турок затанцював на радощах. Гепнер також сяяв від щастя, мовби ніщо інше його так не тішило, як розкидані обабіч дороги різноманітні уламки і рештки…

Під вечір багаття знову роздмухали, і старий узявся запікати на вогні шматок солонини. Він безтурботно мугикав під ніс якусь бусурманську пісеньку, час від часу вдихаючи запах смаженини і прицмокуючи. Проте, коли Домінік спробував підвестись, той застережливо тицьнув у його бік загостреною палицею, якою щойно перевертав м’ясо.

— Ти куди? — запитав турок.

Веселість його наче рукою зняло.

Якусь мить вони міряли один одного грізними поглядами, але врешті Домінік примирливо усміхнувся.

— Хочу глянути ближче на цих блазнів, — він кивнув у бік мертвих.

— Ет, — махнув палицею старий, — не псуй собі охоти до їжі. М’ясо майже готове. Сідай. Хоча вам, сарматам, бажання попоїсти не зіпсує навіть найогидніше видовище. Знаю з досвіду.

— Ніч попереду, — заперечив Гепнер, — трупи можуть привабити вовків. Треба хоча б скинути їх донизу.

Турок невдоволено скривився і звівся на ноги.

— Ну, ходімо, — буркнув він.

Убієнні лежали на тому ж місці і в тих же застиглих позах.

— Моє шанування, — жартома привітався старий і зайшовся диким хриплуватим сміхом.

Десь зовсім неподалік у лісі голосно завив вовк. Турок перестав сміятись, плюнув спересердя і послав на хижака якісь потаємні і страшні мусульманські прокляття.

— Що я казав? — стурбовано мовив Домінік.

— Гаразд, ти мав рацію, — погодився старий, — давай жбурнемо їх у провалля.

— Стривай, — зупинив його Гепнер, — мені цікаво, чому вони ніколи не знімали шоломів? Я навіть не бачив, як вони їдять.

Він схилився над одним і спробував стягти з нього шолом. Це виявилось зовсім непростою справою. Той уперто тримався на голові мертвого власника, ніби намагаючись відчайдушно зберегти якусь страшну таємницю. Лікарю навіть здалося, що швидше в його руках опиниться відірвана голова, аніж те, що так вірно захищає її навіть після смерті. Коли ж нарешті шолом було знято, двоє похололи від страху. Там, де в сутінках мало засіріти обличчя, з’явилася руда, схожа на ведмежу, волохата морда.

— Господи милосердний! — Домінік відкинув шолом убік і перехрестився. — Це не людина.

Турок тим часом приніс палаючу головешку, освітивши настовбурчену шерсть, блискучі очиці і роззявлену пащеку, з якої рясно сочилася піна.

— Це перевертень, — прохрипів мусульманин.

— Ні, не перевертень, — глухо промовив Гепнер. — Колись давно я вже бачив цю нечисть. Це — песиголовець!

Вовче виття почулося ще ближче, змусивши їх стрепенутись.

— Давай позбудемося цих виродків, — промовив старий і вхопив песиголовця за ноги. Домінікові довелося, долаючи огиду, піднімати мертвого за плечі.