Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 41

За його знаком слуги, вклонившись, поспіхом вийшли із зали.

— Бачу, вас зацікавив мій скромний арсенал, — промовив господар, ледь усміхнувшись.

— Я в захваті, ваша милосте, — щиро відповів Христоф.

Князь підійшов до стіни і зняв масивну позолочену булаву.

— Ось ця річ належала царю московитів, — гордо сказав він. — Мій батько здобув її під Оршею.

— Однак, ваша милість не менш відомий звитягою, аніж славний предок вашмосці, — дещо запобігливе зазначив кур’єр, відчуваючи, що зайвим це не буде. Либонь, кожен воїн і приємністю слухає про свої перемоги. — Я на власні очі бачив, як під тією ж Оршею московити кидали гармати і щодуху тікали від вас.

— Он як, — господар знову пильно поглянув на нього.

— У коронному війську під командуванням вашої княжої милості я мав честь служити сотником у полку вельможного пана Сангушка, — пояснив Христоф.

Князь схвально кивнув і повісив булаву на стіну.

— Ось що, пане Христоф, — після короткої паузи продовжив він, — я прочитав листа, що його написав мені Білоскорський. Він — мій давній друг. Я звик йому вірити, а він дає добрі рекомендації щодо вас. Та ще кращу опінію висловив соцький Карбовник. Він розповів, за яких обставин відбулося ваше знайомство. Словом, я маю достатньо причин, аби домогтися для вас королівської аудієнції.

Кур’єр вдячно вклонився.

— А ще, пане сотнику, — додав князь, несподівано звернувшись так до гостя, — скажу, що сміливці у наш час на вагу золота. То ж чи не буде вам завгодно, очікуючи на приїзд короля, допомогти нам в обороні Межирича?

— О, матиму за честь, ваша милосте! — палко промовив той.

— Чудово, — сказав князь. — Тоді доручаю вам сотню замкових стрільців і наказую вирушати на допомогу Карбовнику.

— Ваша милосте, я не гаятиму часу, — коротко відповів сотник.

— Заждіть, — зупинив його Острозький. — На згадку про нашу зустріч прийміть від мене цей дарунок.

Він простягнув йому один з тих майстерно зроблених мушкетів, що так зачарували стрілецьке око гостя. Після цього князь побажав йому доброї дороги і вийшов із зали.

Посланець також не забарився і, з приємністю стискаючи нову зброю, подався за слугою, що його супроводив.

У дворі до нього поспіхом підійшов кремезний чоловічок з червоним заклопотаним обличчям. Уважно роззирнувши Христофа, він назвався замковим підскарбієм і простягнув йому невелику грамоту. Розгорнувши її, той радо засяяв, хоч усіляко й намагався стриматись. Князь дарував йому десять дукатів, отже, тут було не до скромності.

— Пан бажає отримати все зараз? — запитав підскарбій, осудливо споглядаючи таке грошолюбство.

— Ні, — поміркувавши відповів кур’єр, — як повернуся.

Чоловік уклонився, але одразу ж перепитав:

— Даруйте, а якщо… вас уб’ють?

— Тоді пошліть мені на тамтий світ, — сказав Христоф, — бо я не збираюся втрачати такий скарб.

З цими словами він гучно реготнув і вирушив до казарми стрільців, що знаходилась неподалік брами. Ті, на продив, вже були готові і лише чекали свого сотника, аби вирушати в дорогу. Добірне й мовчазне військо скочило на коней і рівною вервечкою подалося до Межирича.

Розділ VII

Десь опівночі із долини почулося валування собак. Воно ставало дедалі гучніше, а вже за годину в темряві забовваніли обриси мурів та сторожові вогні. Коней притримали і пустили повільним кроком. Здавалося, саме від того Домінік відчув усю важкість своєї втоми. Вона каменем лягла на його плечі і притисла до самої кінської гриви.

Хтось нещадно ткнув його канчуком попід ребра.

— Збадьорись, Людвисаре! — зареготав у темряві Іштван. — Ще трохи — і спочинеш.

— Що за місто попереду? — запитав Гепнер, вирівнюючись у сідлі.

— Унгвар, — відповів той, — ми ненадовго зупинимось у передмісті, а потім рушимо далі.

— Куди?

— Побачиш… Стережіть його, бевзі! — гукнув він песиголовцям. — Бо як ще раз утече, я з вас шкуру здеру!

Ті так притисли бранця зусібіч, що він аж відчув сморід брудної спітнілої шерсті.

Подолавши так ще з півмилі, вони зупинилися біля одинокої корчми, що по-злодійськи блимала двома підсліпуватими віконцями. Поруч заблискотіла річка, і частина вершників подалися напувати коней. Решта разом з Іштваном, що тримав за лікоть зв’язаного Домініка, зайшли досередини.

Спершу здалося, наче там не було нікого, крім чотирьох московських купців, що, заливаючись горілкою, вправлялися у лихослів’ї. Але з темного кутка раптом вийшов чоловік у рясі.

— Вітаю вас, отче, — промовив Іштван, — радий, що нам вдалося зустрітись у домовленому місці.

— Авжеж, — відповів служитель церкви, в якому Гепнер упізнав єпископа Лібера, — хоч у мої літа вже стільки не їздять верхи.

Усі троє сіли за стіл, і заспаний корчмар, що випхався невідь-звідки, поставив перед ними кухлі з вином.

— Пий, Домініку, — штовхнув його мадяр, — це додасть тобі снаги.

Той не змусив просити себе двічі і, вхопивши кухля, жадібно перехилив усе до краплі. Стало й справді трохи краще.

Єпископ та Іштван мовчки перезирнулися. Лібер звернувся до мадяра:

— Як здоров’я єгомосці князя Острозького? Вам удалось отримати аудієнцію?

— Вдалося, — відповів той, — князь почувається добре. Так само, як і чарівна Софія Єлецька, що вже перебуває під його опікою.

Гепнер стрепенувся, проте співрозмовники, здавалось, цього не помітили.

— Я чув, однак, що султанський пес, кримський хан, стоїть з ордою під Меджибожем і вимагає віддати дівчину туркам, — зазначив єпископ.

— Не хвилюйтеся, отче, — з усмішкою відповів Іштван, — я вірю в княжу мудрість. Він зуміє передати її графу Другету. До речі, як почувається його світлість?

— Граф також здоровий. Чекає на вас у Невицькому ще цієї ночі, — сказав Лібер.

— Ви з нами, ваше преосвященство?

— Я вдосвіта вирушаю назад, до Лемберга. Там ще досі не завершено справу однієї єретички, — тут єпископ холодно глянув на Домініка.

Той відповів йому поглядом, сповненим презирства і ненависті.

— Ну от, мій друже Людвисаре, — лагідно мовив угорець, — невдовзі справа буде тільки за тобою. У Невицькому вже готова для тебе майстерня, і найкращі помічники допоможуть тобі втілити в життя задум великого майстра. Ти сотвориш нам ту пекельну зброю.

— А що далі? — запитав Домінік, відчуваючи, як нутро його крижаніє від жаху.

— Ми звільнимось від турків і наведемо лад в Трансільванії, — сказав Іштван, — хіба не шляхетна мета?

— А князь Острозький?

— Усе залежатиме від того, як він учинить з польським монархом. Той невдовзі буде в його руках, — повів далі мадяр. — Зрештою, чи варто тобі так перейматися долею Європи?

— Твій задум не вартий і шеляга без Янгольської Крові, — сказав Домінік. — А каменя, схоже, в тебе немає…

В очах угорця раптом спалахнув пекельний вогонь.

— Гадаю, невдовзі ти охоче розкажеш мені, де він, — процідив Іштван. — До речі, ваше преосвященство, — звернувся він до єпископа, — очевидно, вам слід поквапитись з тією справою у Лемберзі. Тоді, либонь, наш друг Людвисар буде поштивішим.

Лібер скривився в глузливій усмішці і, прошепотівши щось мадяру, підвівся й зник у темряві. Той кивнув у відповідь, а за хвилину подав знак рушати.

У сідлі Домінік раптом відчув, як повіки його налилися свинцем і розтулити їх стало годі. Тільки раз він розплющив очі, побачивши перед собою темну річку, в якій мерехтіли вогні переправи. В роті відчувся препаскудний смак якогось зілля і вина.

— Сучі діти, — прохрипів Гепнер, — навмисне мені чогось підсипали, щоб я не пам’ятав дороги… Сучі діти…

З цими словами він знову поринув у безпам’ять, навалившись грудьми на кінську шию.

Пробудження було важким і пекучим, як із похмілля. Домінік опинився в тісній кімнатчині з невеличким вікном, крізь яке щедро лилося багряне світло. Руки вже не були зв’язані, але сліди від мотузки спухли і саднили. Підвівшись з твердого ліжка, Гепнер роззирнувся довкола.