Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан. Страница 50

— Чого б це? — не зрозумів Омелько.

— Пані Білоскорська померла чотири роки тому, — пояснив товстун. — Отож звідси вийти на подвір’я. Там, ліворуч у стіні будуть маленькі дверцята. Вони рідко замикаються навіть на ніч. За ними сходи, що ведуть прямісінько у будинок бурграфа.

Бень говорив так упевнено, що в Омелька очі полізли на лоба.

— Звідки ви це знаєте? — запитав він.

— Я кожного року описую майно замку. Забули? — відповів той.

— Справді, забув! — радісно мовив писар. — Ведіть, куме.

Далі все склалося якнайкраще. Фортуна цієї ночі, схоже, вирішила подарувати братчикам свій найкращий усміх. А може, навіть, взявши їх за руки, сама провела темним подвір’ям і відчинила незамкнені двері в стіні.

Добряче захекавшись на сходах, вони опинились перед дверима, поруч з якими солодко спав вартовий.

— Ключі в нього на поясі, — прошепотів пан Бень. Омелько дістав ножа і, підкравшись до драба, вправно зрізав, як гроно стиглого винограду, невелику в’язку. Ключ майже одразу вгадався, і, прочинивши двері, братчики заклякли.

Спиною до них на колінах перед розп’яттям стояла тендітна дівчина. Шепочучи молитву, вона їх не помітила, а тому пан Бень і писар мали вдосталь часу, аби розгледітись.

— Відьма… молиться?! — вражено мовив товстун.

— Може, не ті покої? — припустив Омелько.

— Я не знаю, де шукати ще, — сказав Бень.

— Треба розсипати мак-видюк, — вирішив писар, — як почне збирати, значить, наша.

— А потім? — Беневі ставало страшно.

— Хапаємо і міцно в’яжемо, — мовив Омелько.

Певно, сказав він це надто гучно, бо дівчина озирнулася.

Побачивши братчиків, вона не зронила ані слова, мов заніміла, тільки дивилася на них широко відкритими очима.

Омелькова сміливість раптом кудись зникла, і він тільки пролепетав:

— Ясна панно… Даруйте… А чи можна, скажіть, узяти ваш гребінець?

Чомусь це було перше, що спало йому в голову.

Ляна, все ще нічого не мовлячи, взяла зі столу потрібну річ і простягла писарю. Той гречно подякував, зовсім забувши про гостинець від шинкаря, який ніс із собою.

Утім, ледве чи судилося прозвучати будь-яким поясненням за цих дивних обставин, бо в ту ж мить з двору долунали крики, брязкотіння зброї і кілька пострілів.

— На подвір'ї солдати! — вигукнув Бень, що першим опинився біля вікна. — Замок взято!

— Ще ні, — заперечив писар, — драби відбиваються!

— Жартуєте, куме? Їх менше разів удесять!..

Братчикам, певно, важко було визначитись, на чиєму вони боці, тому лише з тривогою спостерігали за боєм.

Двері зненацька розчинились, і на порозі став комендант у закривавленій сорочці.

— Ляно, — з відчаєм промовив бурграф, не помічаючи більше нікого, крім неї. — Ляно, дитино моя…

Ступивши крок, він упав на підлогу, але руки його все ще тягнулись до неї. Вона з плачем стала вкривати їх поцілунками, благально глянувши на братчиків. Опинившись поруч, вони поклали Білоскорського на спину і з жахом побачили на грудях велетенську рану, що невпинно кровоточила.

— Пане Бень? — здивовано простогнав поранений, — ніяк не думав, що бачитиму вас перед смертю…

Урядникові хотілося щось сказати у відповідь, але густий клубок підкотився до горла.

— Челядь зрадила, — промовив комендант, — убили сторожу біля брами і впустили жовнірів. Ви з ополченцями, Беню?

— Ні, — твердо відповів той.

— Слава Богу, — полегшено мовив бургграф, — тоді може, вам удасться врятувати цю невинну душу.

Білоскорський стиснув руку дівчини.

— Ляно, — відчай терзав його дужче, ніж біль. — Один лиш Бог знає, якою дорогою і любою ти була для мене… Якиї жаль, що захистити тебе більше не можу… Сподіваюсь, що Христоф невдовзі повернеться… Хай благословить вас Господь, пане Беню… і того чоловіка, що поруч… Не гайте часу… Прощавай, моя Ляно…

Сивий лицар несподівано усміхнувся і завмер, мовби востаннє задивившись на її красу… І лиш ця непорушність говорила про те, що життя покинуло його тіло.

— Ходімо, — через хвилину глухо промовив писар.

Він мусив силоміць звести дівчину на ноги і накинути на неї плаща.

— Моя служниця… — мовила Ляна. — Я не можу піти без неї.

— Ідіть, моя пані, — почулося з глибини кімнати, — зі мною вас упізнають. Я загублюся поміж челяді, і може, захистить мене Свята Пречиста.

Братчики ствердно кивнули.

— Маю надію — ще побачимось, — відповіла дівчина, обійнявши її, мов сестру.

Ті самі сходи вивели їх на подвір’я, але конюшня вже палала.

— Йдемо через браму, — сказав писар.

— Омельку! — впізнали його якісь ополченці. — Омельку! Мерщій сюди! Нам віддали винний погріб!

— Ну його до біса! — крикнув той у відповідь. — Я так по голові дістав, що світ немилий.

Писарю повірили і відчепилися.

Щасливо проминувши ворота, братчики і Ляна трохи спустилися донизу, де слухняно стояли коні, запряжені в бідарку.

Сівши в неї, втікачі подалися дорогою, що вивела їх на Підзамче, а звідти — на широкий Волинський тракт.

Тут уже можна було стишити коней. Омелько озирнувся. Ляна схилилась на широчезне плече пана Беня і, здавалось, дрімала. Видно, втома від пережитого взяла своє. Урядник виглядав по-лицарськи гордо, і водночас тепла батьківська усмішка не сходила з його обличчя.

Писар знав, що той відчуває. Цієї ночі в душах обох братчиків зародилося щось нове. Радість від думки, що можна бути комусь опорою й захистом, породжувала безстрашність. Здавалось, і не шкода тепер їм віддати власні життя заради цієї дівчини.

У вранішніх сутінках писар згадав про Стецька П’явку. Рушивши в поле, він невдовзі розгледів поміж копицями добре знайому яблуню, а під нею одиноку постать. Шинкар чекав на нього.

Омелько зупинився трохи поодаль і, знаком попросивши Беня почекати, передав йому віжки. Після цього скочив на землю і пішов навпростець по свіжій стерні. За кілька хвилин порівнявся з П’явкою.

Побачивши гребінець, той радісно ухопив заповітну річ і щосили обійняв свого рятівника.

— Все зроблю, що обіцяв, — промовив Стецько, — коли хочеш, заходь до шинку… А гроші я вже приніс.

Омелькові хотілося сказати правду, що ніяка та дівчина не відьма, але П’явка не дав йому й рота розкрити. Тицьнувши писарю три дукати, він поспіхом подався геть, либонь, щоби той не попросив більше.

Назад писар повертався повільно, дивлячись у землю і дослухаючись, як стерня хрускотить під ногами. Та коли підійшов до бідарки, то впевнено звів очі, вочевидь прийнявши якесь рішення.

— Беню, — стиха промовив, аби не розбудити Ляну, — мусиш їхати далі сам. Я залишуся в місті і буду чекати, доки повернеться Христоф. Чув, що він має привезти помилування від короля для цієї бідолахи. Та й писанини в магістраті тепер буде чимало. Зате знатиму, що вони далі збираються робити. А про тебе вигадаю яку-небудь байку, то не вперше… Прямуй в гори, у Сколе, там жиє мій рідний брат. Чоловік він знаний, багатий, кожного спитай, де гражда Стефана Гошовського, і тобі покажуть. Ось тут дукати, що я вимудрував у шинкаря, а в тім кошику їжа… Як Бог дасть, до вечора будете там.

Братчики зі сльозами на очах обійнялися, і Бень рушив у дорогу. Дивлячись кумові вслід, Омелько думав про те, як дивно іноді розпоряджається доля. Адже їхнє братство відьмоборців було покликане геть для іншого.

І щось бриніло в його серці чарівними струнами. Мабуть, то було відчуття і впевненість, що він усе зробив правильно.

Розділ X

Його милість князь Острозький, начуваний про звитягу своєї сотні під Межиричем, радо прийняв Христофа в Острозі, пообіцявши, що цього разу кур’єр сам обере винагороду. Щоправда, лишень тоді, коли вони знову повернуться в Дубно.

Справа в тому, що родове місто Острог, як здавалося б по-справедливості, не належало князю Костянтину. Будучи свого часу власністю його покійного брата, Іллі Острозького, перейшло воно до рук безутішної вдови, її милості Беати Костелецької.