Обід у кав'ярні «Готем» - Кінг Стівен. Страница 5
Я це почув, але не звернув ніякої уваги. На даний час Гумбольдт був настільки важливим, як і незначний статичний розряд на хвилі радіопрограми, яку ти хочеш послухати. Замість цього я глипнув на Діану. Було справді дивовижно, як вона виглядала: шикарніше й привабливіше, ніж раніше. Начебто всього-на-всього після двох тижнів розлуки і перебуваючи з Ерні й Ді Ді Кослоу в Паунд Рідж, вона навчилася чомусь такому, чого я так ніколи і не взнаю.
— Як ти, Стіве? — запитала вона.
— Прекрасно, — відповів я. Потім додав: — Насправді не настільки прекрасно. Я скучав за тобою.
Це привітання було зустрінуте тільки сторожкою тишею з боку леді. На мене дивилися лиш оті величезні синьо-зелені очі, і більше нічого. Звісно, подача не підхоплена, ніякого тобі: «Я теж скучала за тобою».
— А я кинув палити. Часом аж голова макітрилася.
— Невже наважився? Який молодець!
Я відчув інший вибух гніву на її чемно відсторонений тон і цього разу справді потворний. Начебто я міг говорити неправду, та в дійсності хоч би й так — яке це мало значення. Здається, протягом двох років щодень вона гризла мене за ті сигарети, — вичитувала, як від них захворію на рак, як від них на рак захворіє вона, як вона навіть не подумає завагітніти, доки я не кину палити, так що мені нічого було і рота відкривати на цю тему, навіть якщо у мене були вагомі аргументи — і от тепер зненацька усе перестало мати значення, тому що просто перестало мати значення.
— Ми маємо залагодити невеличку справу, — сказав Гумбольдт. — Якщо ви не заперечуєте, от.
На підлозі біля нього стояв один із тих великих, ящикоподібних квадратних адвокатських кейсів. Крякнувши, він підняв його і поставив на стілець, де мав би сидіти мій правник, якби його мати не зламала собі кульшу. Гумбольдт почав відщіпати защіпки, але на разі я перестав звертати на те увагу. Річ у тому, що я таки заперечував. І річ зовсім не полягала в обережності, це було питання пріоритетів. У цю мить я відчував удячність, що Рінга відкликали. Слава богу, всі сумніви розвіялися.
Я поглянув на Діану і сказав:
— Я хочу спробувати ще раз. Ми можемо помиритися? Чи існує хоч який-небудь шанс?
Вираз немилосердного жаху на її лиці розчавив мої надії, за які, навіть сам того не підозрюючи, я чіплявся. Замість відповіді вона зиркнула повз мене на Гумбольдта.
— Ви сказали, що про це нам не доведеться говорити! — її голос звинувачуюче тремтів. — Ви сказали, що навіть не допустите, щоб ця тема зринула!
Гумбольдт виглядав трохи збитим з пантелику. Перш ніж подивитися на Діану, він знизав плечима і зиркнув на порожню склянку з-під мартіні. Гадаю, що він пошкодував, що не замовив подвійного.
— Я не знав, що містер Девіс прийде на цю зустріч без свого правника. Ви повинні були зателефонувати мені, містере Девіс. Оскільки ви цього не зробили, я вважаю за потрібне повідомити вас, що коли Діана давала зелене світло на цю зустріч, думки про будь-яке примирення у неї зовсім не було, її рішення домогтися розлучення — остаточне.
Він швидко глянув на неї, шукаючи підтвердження, і одержав його. Вона рішуче закивала, її щоки палали значно мальовничішим рум’янцем, чим тоді, коли я сідав за стіл, і це не був рум’янець, який асоціюється зі збентеженням.
— Запевняю, що так воно й є, — сказала вона, і я знову помітив той розлючений вираз на її лиці.
— Діано, чому? — Я ненавидів ту жалібну інтонацію, що я чув у своєму голосі, інтонацію, майже схожу на мекання вівці, але не міг із тим нічого вдіяти. — Чому?
— О господи, — сказала вона. — Ти хочеш сказати, що справді не знаєш?
— Так…
Вона ще більше зашарілася, тепер рум’янець дійшов майже до скронь.
— Ні, мабуть, таки не знаєш. Чи ж це характерно. — Вона взяла склянку з водою і пролила зо два дюйми на обрус, тому що рука їй тремтіла. Мов у мультику, перед очима блискавично пронеслися події того дня, коли вона дременула від мене, я згадав, як упустив на підлогу склянку помаранчевого соку і як застерігав себе не силкуватися зібрати друзки скла, доки не заспокояться мої руки, і як усе-таки не послухав здорового глузду й порізався і завдав собі болю.
— Облиште, з цього пуття не буде, — утрутився Гумбольдт. Він говорив подібно вихователю на дитячому майданчику, намагаючись, доки не заварилося, запобігти бійці, але його очі блукали по протилежному кінці зали, шукаючи нашого кельнера, або перехопити погляд будь-якого кельнера. У ту специфічну мить він цікавився не так нами, як тим, щоб отримати те, що британці люблять називати «другою половиною».
— Я тільки хочу знати… — почав було я.
— Що ви хочете знати, не має ніякого відношення до того, чому ми тут, — відрізав Гумбольдт, і на мить його голос зазвучав настільки ж гостро і насторожено, як, мабуть, коли він уперше виступив за поріг юридичного закладу, міцно стискаючи у долоні свіженького диплома.
— Так, правда, врешті-решт, — мовила Діана. Вона говорила ламким, скрипучим голосом. — Зрештою, мова не про те, що ти хочеш, а у чому у тебе є потреба.
— Я не знаю, що це означає, але охоче вислухаю, — сказав я. — Ми можемо спробувати дійти згоди, я — не проти цього, якщо можливо…
Вона підняла свої руки до рівня плечей, долонями догори.
— О господи, минула молодість містера Мачо, — сказала вона і знову впустила руки на свої коліна. — Гордо випроставшись у сідлі, ти так і в’їхав у надвечір’я, не помітивши навіть сонця у зеніті. Скажіть, що це не так, Джо.
— Припини, — сказав їй Гумбольдт. Він перевів погляд зі свого клієнта на перспективного екс-чоловіка свого ж таки клієнта (гаразд, очевидячки цього не оминути; навіть незначна нереальність, що випливає з не-палення, наразі не могла приховати від мене цю правду, що випирала з усіх шпар).
— Ще одне слово від будь-кого із вас, і я без вагань проголошу цей обід завершеним. — Він обдарував нас легенькою посмішкою, однією із, очевидно, заготовлених заздалегідь, що мені видалося це розбещено чарівним.
— А ми навіть ще не дізналися, яка ж тут фірмова страва.
Це перше нагадування про їжу із тих пір, як я приєднався до них, прозвучало безпосередньо перед тим, як стало творитися зле і я пам’ятаю, що від одного із сусідніх столиків долинав запах лосося. За ці два тижні, відколи я кинув палити, мій нюх став неймовірно гострим, але я не вважаю це таким великим благословенням, особливо коли справа стосується лосося. Колись я полюбляв його, але тепер не можу переносити його запах, уже не говорячи про смак. Як на мене, це пахне болем і страхом, кров’ю і смертю.
— Він перший це почав, — насупившись, сказала Діана.
Це почала ти, саме ти дала дьору, думав я, але безпосередньо вголос не сказав нічого. Ясно, що Гумбольдт не жартував; якби ми почали те шкільне лайнопихання: «ні, не я», «то ти почала», — він узяв би Діану за руку і вивів би її із ресторації. Навіть перспектива ще однієї скляночки коктейлю не втримала б його тут.
— Гаразд, — примирливо сказав я… і вимушений був здорово себе приструнити, щоб досягти того помірного тону, повірте мені. — Я почав це. Що далі? — Звісно ж, я знав: папери, папери, папери. І, ймовірно, єдине задоволення, яке я збирався отримати із цього нікчемного становища, сказані їм, що, за порадою мого правника, я не маю наміру підписувати будь-якого або навіть кинути оком на будь-який документ. Я знову подивився на Діану, але вона втупилася у порожню тарілку і її лице прикривало волосся. Мені так хотілося схопити її за плечі і втрясти всередину її нової блакитної сукні, мов пампушку до макітри. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Хотілося заволати до неї. Ти думаєш, що варишся у цьому одна? Постривай же, у мальборовика є новина для тебе, любенька. Ти уперта, самовдоволена маленька суч…
— Містере Девіс? — запитав чемно Гумбольдт.
Я озирнувся у його бік.
— Ви — тут, — сказав він. — А то я думав, що ми втратили вас знову.
— Аніскілечки, — сказав я.
— Прекрасно.
У руках він тримав декілька стосиків паперу. Вони скріплювалися разом скріпками різноманітних кольорів — червоними, синіми, жовтими, фіолетовими. Вони добре пасували до малюнків імпресіоністів на стінах кав’ярні «Готем». Мені спало на думку, що я прибув на цю зустріч жалюгідно непідготовленим, і не тільки тому, що мій правник о дванадцятій тридцять три вирушив потягом до Вавилона. У Діани була нова сукня; у портфелі Гумбольдта був цілий ваговоз паперів, плюс документи скріплювалися докупи скріпками з кодовими кольорами; усе, що було у мене, — нова парасолька за сонячної днини. Я глипнув униз, туди, де вона лежала біля мого стільця (мені навіть на думку не спало перевірити її), і побачив, що з ручки все ще звисає цінник. Ні з того ні з сього я відчув себе, мов шинкарка на балі.